Це фото не дає мені спокою,
Це фото проникає в мої сни.
Біжить вона на зустріч ледь живою -
Везуть її синочка із війни...
Жива стіна людей біля дороги,
Всі на колінах, квіти у руках.
Біжить вона, підкошуються ноги,
А сльози водоспадом по щоках...
Її дитя, її любов, опора,
Вертає, та двохсотим вантажем.
Погляньте - це і є те справжнє горе,
Переплелися смуток, біль і щем...
Вона біжить, зібравши усі сили,
Всі нерви намотавши на кулак.
Сусіди із росії сина вбили,
Прийшли звільняти і звільнили так.
Ридає мати над холодним тілом,
Благає сина про одне: «Вставай!
Хіба ж для цього я тебе ростила?
Не залишай одну! Не залишай!
Не зможу жити, сину, я без тебе!
Ти світлом був для мене у вікні.
Якщо ідеш, візьми з собою в небо,
Бо на землі не жити вже мені...»
А він лежав - холодний, нерухомий,
Сказати б що, та кам'яні вуста.
Душа прошепотіла: «Я вже вдома...
Не плач, моя голубонько Свята...
Не плач, я буду завжди із тобою,
Я соняхом проб'юся навесні.
Я буду, мамо, вітром і грозою,
Не плач, а краще усміхнись мені.
Я знаю, мамо, скоро Перемога!
У наших хлопців віра й стільки сил!
Не соромно, коли прийду до Бога -
Святую землю нашу боронив!»
Повз фото це пройти без сліз не сила,
Не забувайте, там, де тишина,
Герої кожен день складають крила!
На землях України йде війна!
Віолетта КРАВЧЕНКО
