Він - ветеран війни у двадцять п'ять,
Йому лиш двадцять п'ять... А він в могилі...
Найкращі у землі навічно сплять,
А матері - убиті горем й сиві...
Що написати? Де слова знайти?
Вдавалось все, за що лиш тільки брався.
У ньому було стільки доброти,
Що «Добрий» - позивний йому дістався.
Старший матрос, морпіх, гроза морів,
Боєць із 36- ї бригади.
Звитяжно Маріуполь боронив,
Коли їх засипали з неба «Гради».
У двадцять п'ять мав купу нагород,
Але ніколи тим не хизувався.
Він боронив свій дім і свій народ
І вірним до кінця йому зостався.
Востаннє вийшов на зв'язок Іван
У березні. Казав, що їсть і в шапці.
А потім двадцять діб - мовчання стан.
Думки... Ламаєш голову і пальці...
І ось нарешті пролунав дзвінок.
«Ну, не мовчіть! Кажіть уже, що з сином?»
«Поліг за Україну Ваш синок...
Героєм справжнім у бою загинув...»
Із рук у мами випав телефон,
Розбився він і материнське серце.
«Прошу, скажіть! Скажіть, що це лиш сон!
Що син живий! Що скоро повернеться!..»
Кричала мати... Плакала сестра...
За серце у кутку тримався батько...
У хустці наречена, як вдова:
«Як так? Коханий! Рідний мій! Іванко!!!»
Але Іванко вже не чув її,
Лиш бачив з неба тії сльози щирі.
Лежав він в маріупольській землі
Разом із іншими. В братській могилі...
Він і сьогодні, досі там лежить,
Закінчення війни рідня чекає,
Аби героя там похоронить,
Де народився спочивати має.
Чекає місто на свого героя,
Аби віддати всю належну шану.
Та ще гримить на півдні й сході зброя,
Це 36-та мститься за Івана.
Віолета КРАВЧЕНКО
