Сидить вона вся чорна край вікна,
З надією синочка виглядає.
Його у неї викрала війна...
Десь зник, а де? Ніхто того не знає...
Чи він живий? Чи взяли у полон?
Чи десь поранений, без пам'яті, в лікарні?
Аби не годував лише ворон,
Аби не це! Хай краще в буцегарні.
Вона не плаче, вже тих сліз нема.
Сухими й неживими стали очі.
На світі цим залишилась одна,
Що син не прийде - вірити не хоче.
Вдивляється, як бачить вояків,
У кожному хлопчині бачить сина.
А у очах питання вже без слів:
«Можливо, бачили? Ось він - моя дитина...»
І фото із кишені дістає
Потерте, бо щодня з собою носить.
«Синочку мій, дитятко ж ти моє...»
На фото гляне і в душі голосить...
Їй сорок, а на вигляд - шістдесят,
За місяці чекання постаріла.
Пішов країну захищать солдат,
А мати з горя просто побіліла...
Вже стали впізнавати на вокзалі
Ту жінку, з пиріжками у руках.
Щодня їх смажить, кутає у шалі,
Щоб були теплими і не згубили смак.
Військового зустріне - пригощає,
Стоїть вся, ніби, знята із хреста.
І кожного про сина все питає...
Цілують фото висохлі вуста...
А далі йде додому, до вікна...
Вслухається... Чекає кроків сина.
Молитва біля свічечки луна:
«Нехай живе!.. Аби не домовина...»
Ось так живуть сьогодні матері
В стражденній нашій Україні...
Чекають, що повернуться живі
Їх діти, котрі зниклі, і донині...
Віолетта КРАВЧЕНКО
