Еліна Гунівенко і Дарина Розважаєва – рідні сестри. Їхні долі тісно переплітаються з народження і дотепер. Родинний зв’язок став опорою у найважчий момент – після загибелі на війні чоловіка Еліни, Олександра Гунівенка. Яким він був, що залишив по собі? Сестри поділилися з читачами ЮжкаNews.City частинкою свого життя, щоб залишити світлу пам’ять про найдорожчу людину
Сестринський зв’язок
Жінки прийшли до редакції разом. Дарина принесла в’язаний український прапор – його сплела старша сестра Еліна. Каже, взимку на мирних акціях на підтримку військовополонених і зниклих безвісти буде тепліше. Під час розмови вони були щирими, іноді не могли стримати сліз. Їм ще дуже болить, однак біль, розділений навпіл, легше пережити.
Життєві події у сестер довгий час розвивалися однаково. Вони закохалися у двох друзів: Дарина – в Миколу, Еліна – в Олександра. Разом чекали хлопців зі строкової служби. Майже одночасно зіграли весілля. Їхні первістки народилися з різницею в 17 днів: у Еліни – син Артем, у Дарини – Кирило. Згодом у Дарини та Миколи з’явилася донька Уляна.
Родини багато часу проводили разом. Раніше жили у Прибужжі, звідки жінки родом. Це мальовниче село у Вознесенському районі неподалік Південноукраїнська.
Еліна Гунівенко і Дарина Розважаєва в редакції ЮжкаNews.City.
Свідомий вибір
У перші дні повномасштабного вторгнення рф Микола і Олександр вступили до тероборони. За Вознесенщину тоді велися запеклі бої. Вирішивши, що під час небезпеки краще бути разом, обидві родини переїхали в хату до батьків Миколи у селі Прибужжя. Разом ховалися в підвалі.
Коли стало зовсім страшно, поїхали до родичів у Кам’янець-Подільський. Жінки просили чоловіків залишитися з ними, пропонували займатися волонтерством. Але ті були непохитні – казали, що мають захищати село. Вони залишили дружин і дітей у безпечному місті, а самі поїхали назад до Прибужжя. За кілька днів зателефонували і повідомили: йдуть до війська. Це був березень 2022 року.
Через кілька місяців сестри повернулися додому. Проте жити без чоловіків у селі складно, тому вони переїхали до Південноукраїнська, де мешкають дотепер.
Олександр, Еліна та їхній син Артем.
День, який усе змінив
Олександр і Микола служили в 61-й бригаді, воювали в найзапекліших місцях, були на обороні Соледара. Олександр служив у розвідці, після навчання отримав звання молодшого лейтенанта і став командиром піхотного взводу на Донецькому напрямку. Авдіївка для нього стала однією з найважчих точок.
Двадцять сьомого лютого 2024 року Еліна прокинулася дуже рано з відчуттям тривоги, яке не полишало її цілий день. Згодом вона дізнається: саме о сьомій ранку того дня її чоловік загинув.
– Саша рятував своїх хлопців. Він же командир. За себе ніколи не думав – лише за людей. Кинувся допомагати побратиму, якого поранило пострілом танка, і сам загинув, – розповідає Еліна.
Першим про загибель дізнався Микола – тоді він був у відпустці, але додзвонився до побратимів. Чоловік зайшов на кухню, попросив Дарину сісти і сказав страшну новину. Пізно ввечері родичі разом прийшли до Еліни. Підтримати приїхали мати з Прибужжя та двоюрідний брат.
– Найважче для мене було – сказати сестрі про це. Дуже боялася її реакції. А потім – страшні кілька тижнів. Еліна в глибокому стресі. Вона тільки спала і плакала. Ми приходили, щоб підняти її з ліжка, аби вона поїла. Сама ходити не могла, – згадує Дарина.
Еліна жила на заспокійливих препаратах. Вони з Олександром були дуже близькими. Жили у коханні та злагоді. Втрата найближчої людини стала для неї руйнівною.
Про те, що Олександра вже немає, потрібно було повідомити і його матері Ользі, яка на той час була поза межами країни. Жінка раніше вже втратила чоловіка та одного сина і Саша був єдиною опорою. А тепер його серце теж перестало битися...
Олександр Гунівенко пішов до війська у перший місяць повномасштабного вторгнення рф.
Очікування кінця
Через сильні обстріли тіло Олександра не змогли евакуювати. Потім територія була під окупацією. Офіційно він вважався зниклим безвісти 20 місяців. Еліна вступила до громадської організації «Незламні та нескорені 61» – об’єднання родин військових 61-ї бригади. На авдіївському напрямку в лютому 2024 року зникло дуже багато бійців.
– Я знала, що Саша загинув. Мені важливо було повернути його тіло додому, щоб гідно поховати. Було важко. Ми довго чекали репатріації. На початку травня 2025 року мені повідомили, що є ймовірний збіг ДНК. Потім була експертиза. Чекали її сім місяців, – розповідає Еліна.
Очікування результатів стало суцільним випробуванням. Кожен дзвінок із незнайомого номера лякав.
– Я боялася кінця. Того, що доведеться ховати чоловіка. Я дуже хотіла, щоб це все закінчилося, бо вже не було сил, але водночас дуже цього боялася, – відверто зізнається Еліна.
В останню земну дорогу 18 грудня 2025 року Олександра Гунівенка проводжала Південноукраїнська громада, а потім – Прибузька. Воїна поховали не в місті, хоч він тут народився і виріс, а в селі. Таке рішення Еліна прийняла, бо знає, що її чоловік хотів би цього.
Еліна і Дарина на мирній акіції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти.
Людина, яку знали всі
Тато Олександра з Прибужжя, тому ще хлопчиком він часто приїжджав у село. Мав багато там друзів. Після одруження вони з Еліною пожили рік в Одесі, а потім переїхали до Прибужжя. Олександр працював директором будинку культури, був заступником сільського голови, депутатом сільради. Хотів зробити з села туристичний осередок, розвивати його та популяризувати.
– Він постійно був у чомусь задіяний. Завжди вирішував важливі питання для громади, допомагав людям. Половину зарплати віддавав на це. Мав велике серце. Саша став хрещеним батьком дівчинки з неблагополучної сім’ї. Весь час допомагав їй, – розповідає Еліна.
– У селі немає жодної людини, яка б його не знала, – додає Дарина.
У 2019 році родина переїхала до Південноукраїнська. Еліна хотіла, щоб у сина були кращі умови для розвитку. На той час Артем пішов до першого класу. Олександр деякий час їздив на роботу в село мопедом або старим службовим автомобілем.
– Саша майже завжди його котив, щоб завести, – з усмішкою згадує Дарина.
Олександр Гунівенко в мирному житті.
Принциповість і цінності
У 2020 році Олександр балотувався на посаду сільського голови, але не пройшов.
– Виграла кандидатка, яка роздавала гречку. Саша був дуже принциповим – на таке він ніколи б не пішов. За збігом обставин, коли ми готувалися до похорону, голова сільради втекла з села. Люди казали: «Чого ми не проголосували за Сашу?» – говорить Дарина.
Олександр найбільше цінував родинні зв’язки та любив Україну. Чоловік цитував Шевченка навіть на фронті. Еліна показала відео, де він їде за кермом і розповідає вірш:
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
– Він також любив співати. Колись на концерті до Дня села Богданівка виконав українську пісню. Хтось записав і виклав це відео в інтернет. Саша був усюди: організовував концерти, футбольні турніри, облаштовував дитячі майданчики. Казав, що не завадило б себе клонувати, бо хотів встигнути більше, ніж міг фізично, – з усмішкою згадує моменти щасливого життя Еліна.
Олександр Гунівенко з сином Артемом.
Пам’ять, яка живе
Олександра Гунівенка поховали в Прибужжі – там, де могили його батька і брата, де було його серце.
– Раніше так було добре. Зараз розумію, що такого вже ніколи не буде, – з сумом промовляє Дарина.
Син Олександра важко переживає втрату батька, але намагається триматися. Еліна каже, що живе заради нього і пам’яті про чоловіка.
– Ми мріяли, що закінчиться війна і народимо ще доньку. Мріяли мандрувати Україною. Саша дуже хотів показати мені красиві місця. Я мало де була далеко від дому. Їздили з сином до чоловіка, коли він був на Сумському напрямку. Там два тижні жили разом у селі Великий Самбір. Його ж не пускали у відпустки. Якщо виходило, то на день-два приїжджав додому. За увесь час єдиний раз був у відпустці 12 днів, – розповідає Еліна.
Вони були щасливі разом.
Після загибелі Олександра його тесть Вадим пішов до війська, хоч йому 57 років. Доньки допомагають батькові та його побратимам: збирають і передають посилки з необхідними речами. Волонтерство стало для родини способом триматися.
Сестри беруть участь у мирних акціях, які щотижня влаштовують рідні військовополонених і зниклих безвісти. Раніше вони виходили заради Олександра, тепер – щоб підтримати інших. Кажуть: так їм легше жити. Дарина почала займатися прикрасами з бісеру, продає їх знайомим, а зібрані кошти передає на потреби ЗСУ.
– Єдине, чого я зараз хочу – це повернути мого чоловіка, але воно вже ніколи не здійсниться. Мені більше нічого не потрібно. Але я не можу опустити руки. Я хочу, щоб про Сашу пам’ятали, говорили, і я зроблю для цього все, – підсумовує розмову Еліна.
Пам’ять про Олександра Гунівенка живе у справах його родини, у словах побратимів і в серцях людей, яким він встиг допомогти. Саме так він залишається поруч в житті тих, хто його любив.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
