Південноукраїнка Вікторія Буковська – дружина військовослужбовця і дочка українського захисника, який зник безвісти на Покровському напрямку. Вона щоранку каже: «Тату, настав ще один день, який наближає нашу зустріч». Своєю історією Вікторія поділилася з ЮжкаNews.City.
Не ставити життя на паузу
Вікторії Буковській 29 років. Народилася в селі Іванівка, що поблизу Південноукраїнська. Звідти батько, а мама – родом з Волинської області. У Вікторії є молодший брат.
Зараз жінка тимчасово не працює – вона присвятила себе вихованню шестирічної донечки Єви.
З чоловіком Євгеном Вікторія знайома з дитинства. Йому 32. Коли почалося повномасштабне вторгнення Євген разом з тестем вступили до тероборони. У травні, після трьох діб чергування, він зателефонував дружині і повідомив, що прийняв присягу – і став військовослужбовцем.
– Мене поставили перед фактом. Злилася, сварилася, бо таке рішення прийняв, не порадившись. Однак розумію, чому він так зробив: не знав, як би я відреагувала.
До служби в ЗСУ Євген працював в одному з підрозділів атомної станції, місце роботи зберігається за ним, поки він у війську. За словами Вікторії, родину підтримує профспілка: передають подарунки для доньки Єви, а чоловіку – допомогу.
До повномасштабної війни, коли всі рідні були вдома: Єва з дідусем та бабусею.
Війна, поранення і знов у стрій
У червні 2022 року Євгена відправили на навчання, потім – до штурмової бригади на Херсонський напрямок. Перед пораненням він приїжджав додому 12 жовтня на два дні. Увечері 14-го зв’язок між подружжям зник на чотири доби. Вікторія дуже хвилювалася. Аж раптом – дзвінок з незнайомого номера. Євген встиг сказати, що поранений, але живий. Зв’язок знову перервався.
Далі була Одеса, операції, лікування. Пошкоджені внутрішні органи. Лікарі прогнозували другу групу інвалідності. Після півторамісячного відновлення Євгена визнали придатним для подальшої служби і перевели на Запорізький напрямок. Там він став командиром відділення, отримав орден «За мужність». Вікторія з ніжністю в очах промовляє: «Пишаюся ним. Він у мене молодець».
Згодом Євген почав гірше почуватися. Після проходження військово-лікарської комісії його визнали обмежено придатним і перевели в тилову частину. Нині захисник проходить навчання з керування дронами. У лютому – повторна ВЛК.
Вікторія та Євген з донькою Євою.
Найбільша підтримка – донька
Коли чоловік на війні, найскладніше у стосунках – чекати. Найдовше подружжя не бачилося сім місяців. І хоч регулярно спілкуються по телефону, але всі питання обговорити неможливо. Рішення щодо дитини, фінансів, побуту – Вікторії все доводиться брати на себе. Це важко. Вона сама, навіть кран нема кому поміняти. Рік тому ще був тато, а зараз поруч – нікого. Іноді жінка плаче, але чоловікові цього не показує.
– Можу розчулитися під час розмови. Тоді відключаюся, щоб він не зрозумів, що я плачу. Женя пише: «Плачеш?» А я йому: «Та ні, зв’язок поганий». Сама себе заспокоюю: у мене чоловік у війську, але ж він живий-здоровий. Кажу собі: «Віка, зберися і не ний!»
Вікторія зізнається, що якби не донька, вона б разом з чоловіком пішла воювати. Єва – найбільша підтримка та відрада для матері. Вони разом малюють для тата і дідуся, вчать патріотичні вірші. Дитина росте в реальності війни, але з чітким розумінням власної ідентичності, мови та цінностей. Мама розмовляє з донькою про путіна, українського президента, про те, що означає повітряна тривога.
– У нас немає вибухів, але Єва знає, що повітряна тривога – це десь комусь буде погано, буде приліт. Ми їздили з нею на змагання в Київ, Одесу. Там спускалися в укриття.
Єва почала розмовляти рано – з дев’яти місяців. Вікторія пишається, що донька досконало володіє рідною мовою. Іноді однолітки дівчинки у дитячому садку нарікають, що не завжди розуміють її, бо самі звикли до російської. Якось мала запитала в мами, чи можна їй розмовляти так, щоб її розуміли? Але Вікторія пояснила, що дитина не має підлаштовуватися під інших.
– Я їй сказала: «Ти така, як є». У нашій сім’ї принципова позиція – розмовляти рідною мовою, дивитися фільми та мультики українською. І так не лише зараз, а було ще до війни. Моя дитина думає українською. До речі, я помітила, що більшість наших знайомих і друзів теж почали спілкуватися українською.
Про тата
Тато Вікторії – Володимир Григорович Булавін, 1978 року народження. З 2014 року разом з дружиною їздив працювати за кордон. Вони повернулися додому в Іванівку у 2020-му. На початку повномасштабного вторгнення Володимир служив у теробороні. Згодом повернувся на роботу в «Благодатненський птахопром». За ним і зараз там закріплене місце.
У лютому 2025-го отримав повістку. До цього мав статус «обмежено придатний до служби» через проблеми зі здоров’ям. Після проходження ВЛК його визнали придатним. Володимир з паперами пішов до «військкомату», щоб дізнатися про подальші дії. Звідти його вже не випустили.
Вікторія розповідає, що не дочекалася дзвінка від тата, бо в нього забрали телефон. Натомість зателефонував знайомий і повідомив, що Володимира мобілізували і везуть до Вознесенська.
– Це було схоже на викрадення. Не дали зібратися. Батько ж не відмовлявся йти до війська. Його забрали раптово і навіть не дозволили поговорити. Я б йому привезла ліки, які він має постійно приймати через хворі суглоби і гіпертонію. Його машина залишилася під військкоматом. Ну як це? Хіба не можна по-людськи робити?
О десятій вечора Володимир Булавін зателефонував доньці і повідомив, що з ним усе добре. Згодом вона декілька разів бачилася з батьком, поки його не відправили до навчального центру в Чернігівській області.
Володимир Булавін з донькою Вікторією та онучкою Євою.
На нулі
Через півтора місяця Володимира Булавіна перевели у 241 бригаду територіальної оборони в/ч А4247. Направили на Покровський напрямок Донецької області. Четвертого червня він зателефонував доньці і пообіцяв привітати її з днем народження, який був наступного дня.
Зранку Вікторія побачила повідомлення. Воно прийшло вночі – о вісімнадцятій хвилині на першу: привітання і вибачення, що не може зателефонувати, бо йде на позицію. Володимир попередив, що зв’язку з ним не буде 10-14 днів. Це повідомлення було не останнє. Навіть на нулі він щодня телефонував з чужого гаджета.
Ворог продовжував атакувати – і 7 червня Володимир з побратимами змушені були відступити зі своєї позиції. Бої йшли за село Шевченко Перше Покровського району. Південноукраїнець мав контузію, але продовжував тримати стрій. Вікторія раділа, що батько живий. Деталі вже ніколи було розпитувати.
– Військова частина батька припинила своє існування, і його перевели до 14 бригади НГУ «Червона Калина». Ці хлопці й давали йому телефон. Вони були на нулі вже по два місяці. Так ми спілкувалися. Тато казав, що сильні обстріли, що дуже страшно. Казав, що витримає, адже хлопці тримаються.
Спілкування дочки з батьком тривало до 14 червня.
Володимир Булавін - батько Вікторії Буковської.
Зв’язок перервався
П’ятнадцятого червня Вікторія повезла доньку на змагання в Болгарію. Того дня батько не дав про себе знати. Рідні хвилювалися, дзвонили на номери, з яких телефонував Володимир. Шістнадцятого червня перетелефонував побратим – Влад. Він пояснив, що був сильний обстріл, трьох поранило: Влад серед них. Їх евакуювали. «Балу» (позивний Володимира Булавіна) залишився на позиції з п’ятьма побратимами.
– Це була єдина інформація, за яку ми чіплялися і вірили, що в нього все добре. Знали, що тато не відповість, бо телефон залишився поза позицією. Але ми писали йому повідомлення.
Дев’ятнадцятого червня Єва виступала на змаганнях. Вікторія побачила на своєму телефоні багато пропущених дзвінків від мами. Стало відомо: після обстрілу 18 червня Володимир зник безвісти. Укриття зруйнували. Аеророзвідка не виявила ні живих, ні загиблих.
– У мене сльози. З нами в номері жила дружина військовослужбовця. Вона все зрозуміла без слів. Забрала Єву і дала мені час прийти до тями. Я дуже вдячна їй за це.
Єва постійно записувала дідусеві голосові повідомлення: питала, коли він приїде та розповідала про свої здобутки на змаганнях. Серце Вікторії краялося. Тоді вона ще не могла сказати дівчинці правду.
Немає відповіді – є надія
З червня 2025 року Шевченко Перше під окупацією. Офіційного повідомлення про те, що Володимир Булавін у полоні, немає. Однак є надія. Посилює її відео з дрона, на якому видно, хоч і погано, що після обстрілу на позицію зайшли російські військові, а вийшло з неї, нібито, більше людей. До того ж у бригаді «Червона Калина» підтвердили, що було радіоперехоплення розмови з російської сторони, де називали військовослужбовця з позивним «Балу».
– Більше інформації ми не маємо, але продовжуємо шукати підтвердження, що батько живий.
Єва дізналася, що її дідусь зник, коли прийшло офіційне сповіщення. Мама розповіла доньці правду і заспокоїла: її серденько підказує, що він живий, а значить і дівчинка має в це вірити.
– Вона обійняла мене і сказала: «Якщо ти в це віриш, то я теж». Очі сльозами налилися, але вона тоді не заплакала. Зараз може поплакати. У нас прапор висить. Вона обіймає його і розмовляє з дідусем.
В очікуванні новин
Для Вікторії «зниклий безвісти» – це не статус, а стан постійного очікування і боротьби за правду. Вона вірить: тато живий і повернеться. Вони з Євою надсилають йому в месенджері повідомлення: коли прийде і візьме телефон, то побачить, що про нього не забували. На свята купують подарунки і для дідуся також. Разом ходять на мирні акції підтримки зниклих безвісти і полонених. Для родини це важливий спосіб бути почутими і не залишатися наодинці.
Родина у Вікторії велика та дружна. Підтримка є. Натомість стало менше друзів. І взагалі сторонніх людей жінка не впускає у своє життя. Не довіряє. Вона болісно реагує на нерозуміння з боку суспільства та банальні фрази підтримки, які не допомагають пережити складнощі.
– Я не проти того, щоб люди мали свою точку зору, але якщо вона не збігається з моєю – то і спілкування не лагодиться. Хтось вважає, що мій чоловік пішов на війну заради грошей. Я відповідаю: «Якщо хочеш цих грошей – іди теж». Іноді мені кажуть: «Усе буде добре, пішли погуляємо». А я не можу робити вигляд, що в мене все добре. Я не можу гуляти. І я не знаю за що триматися, коли мені радять: «Тримайся». Про акції нам кажуть: «Чому ви туди ходите? Чому ви там мерзнете?» Я розумію, що не всі можуть ходити на акції. Комусь краще до церкви піти. А мені хочеться щось робити: кричати, діяти. Скрізь пишемо, стукаємо, але нам не всюди відчиняють. Іноді можна почути: «Та ви вже дістали зі своїм Булавіним! Він у нас не один такий!» Я розумію, але ж у нас він один. Кожен бореться за свого. Я хочу, щоб люди розуміли: вони в полоні, зниклі безвісти – і вони повернуться! Так, можливо не всі. Вони були на нулі. Для мене герой кожен, хто хоча б один день був там.
Родина за столом: так було раніше і Вікторія вірить, що так буде незабаром.
Про тата Вікторія думає щодня. Розмовляє з прапором. Вірить, що настане день, коли пролунає заповітний дзвінок з незнайомого номера… Вікторії наснився сон: після перемоги – обмін всіх на всіх. Великий стіл і всі разом.
Коли Єва каже, що сумує за дідусем, мама радить передавати йому привіт сонечком, зірочками.
– А взагалі він у нас отут, в серденьку – пояснюю доньці. Вона кладе руку собі на це місце і передає привіт «через серденько».
Єва задуває свічку на торті у день народження дідуся. Він живий, і він повернеться!
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
