Південноукраїнка Людмила Сіроклін прийшла до редакції, щоб розповісти про свого сина – Юрія Лучка. Звісток від нього вона чекає вже два роки – відтоді як у вересні 2024-го військовослужбовець безвісти зник на Курщині. Мати звертається до різних інстанцій, спілкується з родинами зниклих безвісти, шукає будь-яку інформацію. Щонеділі виходить на мирну акцію. Понад усе вона прагне одного: дочекатися миті, коли зможе обійняти сина.

Подружжя СіроклінівПодружжя СіроклінівФото: з архіву Людмили Сіроклін

Товариський хлопець

Юрій Лучко народився 6 листопада 1983 року. Серед трьох дітей у родині він наймолодший , сестра Тетяна і брат Геннадій старші.

Пані Людмила згадує Юрія товариським хлопцем, якого любили друзі. У школі він грав у КВК, займався спортом. Розмірковував про майбутній фах. Як і багатьом хлопцям його віку, Юркові подобалися героїчно-романтичні професії. Думав навіть стати космонавтом або… податися в далекобійники.

Після школи здобув юридичну освіту. Спочатку навчався в Кіровоградському інституті Міжрегіональної академії управління персоналом, потім продовжив у Київському МАУП.

Юрій Лучко – від дитинства до студентських роківЮрій Лучко – від дитинства до студентських роківФото: з архіву Людмили Сіроклін

У студентські роки Юрій зустрів майбутню дружину.

– Юрій закохався в дівчину ще в університеті. Одружилися в лютому 2009 року, переїхали жити в Одесу. Працював менеджером із продажу автомобілів, дуже цікавився машинами. У серпні того ж року в родині народилися двійнята – Марко та Поліна. Зараз вони вже 17-річні.

Син та донька ЮріяСин та донька ЮріяФото: з архіву Людмили Сіроклін

Коли дітям виповнилося по дев’ять років, шлюб Юрія розпався. Після розлучення він повернувся до батьків у Південноукраїнськ.

Людмила Сіроклін з сином ЮріємЛюдмила Сіроклін з сином ЮріємФото: з архіву Людмили СіроклінАвтор: ​ ​

Непідготовленим важко

До 2024 року Юрій в армії не служив. За словами матері, у нього ще з дитинства були проблеми зі здоров’ям. Двічі проходив військово-лікарську комісію та отримував відстрочку.

Влітку 2024 р. до дачі Людмили приїхали двоє цивільних. Вони розпитували про Юрія.

– Запитали, де Юра. Ми відповіли, що в місті, зателефонували синові, і він підтвердив, що вдома. Юрій не ховався, бо знав про свої проблеми зі здоров’ям. Коли ми з чоловіком приїхали в місто, якось так вийшло, що посварилися з сином, і він пішов з дому. Я, звісно, чекала, прислухалася до кожного стуку, як кожна мама. Аж тут телефонують у домофон: вашого Юру бачили вчора, забрала поліція, – розповідає жінка.

Згодом Юрія доправили до Вознесенська, а звідти – до навчального центру у Вінниці. Про місце перебування сина родина дізналася лише на третій день.

Під час навчання Юрій розповідав матері про суворий вишкіл:

– Дуже страшно, дуже важкі тренування – і з трупами, і з внутрішніми органами, і в пожежах. Мені важко, я не підготовлений, фізично раніше особливо не працював, – писав він у повідомленнях.

Підготовка тривала менше двох місяців. Після цього підрозділ почали перекидати на Курщину.

– Мамо, нас везуть на Курщину, – згадує Людмила повідомлення сина з відеозапису, в якому він наостанок кинув грубо-зневажливі слова на адресу країни-агресорки.

Після цього зв’язок із новобранцем обірвався, а жінка невдовзі потрапила в лікарню.

Два роки пошуків

Рідні чекали хоч якогось повідомлення від Юрія, але той не писав і не дзвонив.

Через два тижні після його зникнення матері зателефонував незнайомець, який назвався Денисом. Питав про Юрія, адже той давно не дає про себе знати. Пообіцяв повідомити, коли щось дізнається. Згодом родина отримала офіційне сповіщення: Юрій Лучко зник безвісти 3 вересня 2024 року в Курській області, у Суджанському районі, поблизу населеного пункту Погребки.

Особистий жетон Юрія ЛучкаОсобистий жетон Юрія ЛучкаФото: з архіву Людмили Сіроклін

Відтоді Людмила шукає сина всюди, де може отримати хоч якусь інформацію. Родина зверталася до різних інстанцій, писала до російських установ, тюрем і колоній, а також до юридичної компанії з Харкова, яка допомагає людям у пошуку зниклих безвісти близьких.

– Я всюди буваю, спілкуюся. Підтримую зв’язок із жінкою, чоловік якої пропав разом з Юрою, постійно на зв’язку з 95-ю бригадою, – розповідає вона.

Жінка не обмежується офіційними зверненнями. Підтримує зв’язок з іншими сім’ями, чиї близькі зникли тоді ж, коли й Юрій, стежить за кожною новою звісткою. Щонеділі Людмила виходить на мирну акцію на підтримку зниклих безвісти та полонених. За два роки не пропустила жодної.

Пані Людмила на мирній акції на підтримку зниклих безвісти та полоненихПані Людмила на мирній акції на підтримку зниклих безвісти та полоненихФото: з архіву Людмили Сіроклін

Останнє завдання сина

Родина згодом отримала відомості від людей, які могли знати про обставини останнього завдання Юрія.

За їхніми словами, разом із ним на завдання пішли ще троє військових. Група потрапила в оточення.

– Двох одразу забрали в полон, вони здалися. Цих хлопців засудили на 25 років. А Юра і Сергій почали відстрілюватися, і їхня доля досі невідома, – говорить Людмила.

Родина намагається перевірити й доповнити саме ці подробиці.

Сили залишають матір

Зникнення Юрія стало тяжким випробуванням для всієї родини. Чоловік Людмили, для якого Юрій – єдиний син, тяжко переживає його зникнення, почав втрачати зір. Два тижні тому йому зробили операцію на одному оці, попереду – операція на другому. У батька зниклого воїна проявився цукровий діабет. Донька Людмили у 2025 році перенесла інсульт. Після цього їй важко говорити, погано працює ліва рука.

Пані Сіроклин підтримує родина – діти, онуки. Спілкування та робота на дачі трохи відвертають увагу, не дають постійно залишатися наодинці зі сумними думками.

– Коли буваю вдома, в голову лізуть усе одні й ті самі думки. А на дачі – трохи відволікаєшся, щось робиш. Відчуваю, що сили залишають мене з кожним днем, – бідкається жінка.

Пані Сіроклин 76 років. Розуміє, що чекати стає дедалі важче, але продовжує це робити. У жінки шестеро онуків. Серед них двійко дітей Юрія. Навчаються та працюють.

«Я хочу його обійняти»

Мама говорить про сина без витіюватих слів. Просто хоче, щоб він повернувся.

– Синулько, ми тебе дуже любимо і дуже чекаємо. Ти в мене сильний. Ти мужній. Ти маєш витримати все це пекло і повернутися додому живим. Тебе чекає родина, тебе чекають діти, яким ти потрібний, – подумки звертається до зниклого сина Людмила.

А потім додає:

– Я хочу його обійняти. І сказати, як сильно його люблю.

Родина продовжує чекати Юрія і рада б отримати хоч дрібку інформації про його долю.

Людмила Сіроклін біля пам'ятного знаку «Символ надії», дерево символізує надію на повернення полонених та зниклих безвісти захисників. На його гілках прикріпили металеві жетони з іменами військових.Людмила Сіроклін біля пам'ятного знаку «Символ надії», дерево символізує надію на повернення полонених та зниклих безвісти захисників. На його гілках прикріпили металеві жетони з іменами військових.Фото: з архіву Людмили Сіроклін

Читайте також: «Повернення, якого ми чекаємо»: у Південноукраїнську зустрілися родини полонених і зниклих безвісти
Читайте також: Важливо просто бути поруч: думки південноукраїнців про підтримку родин полонених і зниклих безвісти
Читайте також: З надією на повернення: у Південноукраїнську відкрито пам'ятний знак полоненим та зниклим безвісти