У Південноукраїнському міському історичному музеї провели тематичну зустріч «Незламні: від підпілля минулого до партизанів сьогодення», присвячену Дню партизанської слави. Учасники говорили про рух Опору на Миколаївщині, згадували долі людей, які пережили окупацію, і вшанували пам’ять загиблих.

Зустріч відбулася 22 вересня – саме цього дня Україна щороку відзначає День партизанської слави, а 2026-й для руху Опору ювілейний: цьогоріч виповнюється 85 років від початку підпільно-партизанської боротьби в роки Другої світової війни. У музеї зібралися студенти Південноукраїнського професійного коледжу, військовослужбовці військової частини 3044 Національної гвардії України та представники ГО «Південноукраїнська міська організація ветеранів України».

Про масштаб цього руху саме на Миколаївщині розповіла Світлана Корчомна, яка відкрила захід. За її словами, на окупованій території області тоді діяло 89 підпільних організацій – серед них легендарний «Миколаївський центр» на чолі з Віктором Лягіним, молодіжна організація «Партизанська іскра» в селі Кримка та підпільні загони в Богданівці й Доманівці під керівництвом Анатолія Мазепи. Ціна цього опору для краю – понад 79 тисяч загиблих на фронтах Другої світової. Присутні вшанували їхню пам’ять хвилиною мовчання під Гімн України.

Катерина Правник
Катерина Правник
Катерина Правник

Для зустрічі в музеї оформили окрему тематичну локацію присвячену партизанському руху: тут розмістили військову форму часів Другої світової, зброю, архівні світлини, документи та автентичний грамофон.

Ця неймовірна історія – про мужність, любов та незламність української родини в часи Другої світової війни. Її розповів Вячеслав Громенко – син партизана.

Автор: Катерина Правник

До війни його батько, Сидор Громенко, працював науковим агрономом. У 1939 року вивів новий сорт ячменю «Раїс», названий на честь дружини. Коли почалася війна, він добровільно попросився на фронт, однак його залишили в тилу організовувати партизанський рух. У нього було дві доньки, а в жовтні 1941 року в родині народилися сини-двійнята.

Попри смертельну небезпеку, батько знав, що вдома на нього чекають. Однієї ночі він разом із товаришами, обвішаний зброєю, двадцять кілометрів пробирався через окуповані ліси, щоб уперше побачити новонароджених синів. З родиною він пробув лише двадцять хвилин – встиг наказати назвати одного з хлопчиків Славою – і знову пішов у ліс.

Потім родина опинилася в жорсткій окупації. Загарбники знали, що батько партизанить, і влаштовували облави на його рідних. Ситуація була критичною: окупанти вигнали матір із двома доньками та двома немовлятами на руках на околицю села – на показовий розстріл. Врятувала родину лише повістка з військкомату, яку жінка дивом зберегла.

– Батько загинув, залишившись назавжди в пам’яті нашої родини та на сторінках історії, – сказав Вячеслав Громенко.

Про події воєнних років говорив і Михайло Матвійчук – ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи, голова первинної організації ветеранів військової частини 3044. До зустрічі долучився підполковник Ігор Моспан, заступник начальника військової частини 3044 Національної гвардії України – йому теж надали слово, і він привітав присутніх.

Музичну частину зустрічі підготували Яна Бровар, військовослужбовиця Національної гвардії України. Владислав Гержов, прочитав вірш «Лісоград» написаний Вячеславом Громенко.

Завершилася зустріч покладанням квітів до стели Меморіального комплексу Захисників України.