Віктор та Олена Печененки з Південноукраїнська вийшли на пенсію кілька років тому, але вдома не засиджуються. Вони подорожують Україною на мотоциклі, співають під гітару біля багаття і не втомлюються відкривати для себе нові дороги. Про своє життя розповідають на сімейному YouTube-каналі «Погода в домі». Ми запросили подружжя до редакції, щоб поговорити про життя без вікових стереотипів. Їхня історія справді вражає. Вона про те, що життя може відкритися по-новому, коли здається, що найкраще вже позаду.

Віктор і Олена знають, що таке біль втрати. Вона поховала чоловіка у 2010 році, він пережив смерть онука і дружини. Після цього життя ніби зупинилося. Попереду були лише робота, порожній дім і спогади. Та згодом вони зрозуміли: пам’ять про близьких не зникає від того, що людина дозволяє собі знову бути щасливою.

– Життя у нас справді було непростим. З пережитого можна було б написати не одну книжку. Але саме випробування навчили нас найголовнішого – цінувати кожен день і кожну мить. Ми не викреслили минуле зі свого життя. Воно завжди з нами. Але й жити тільки болем теж не можна. Треба навчитися дякувати за кожен новий ранок, – тихо розповідає Олена, поправляючи волосся.

В гостях у редакціїВ гостях у редакціїАвтор: Анна Бойко

Кохання після великих втрат

Віктор та Олена працювали на Південноукраїнській атомній електростанції, але в різних цехах. Щодня ходили одними коридорами, обідали в одній їдальні, проте жодного разу не зустрілися. Доля звела їх лише у 2013 році, на святкуванні Дня будівельника. Чоловік відпочивав із колегами неподалік міського парку. Поруч на лавці лежала гітара. Сам він тоді не грав – після смерті дружини музика надовго замовкла в його серці.

Повз проходила Олена з подругами. Побачивши музичний інструмент, не стрималась і пожартувала.

– Як це так, гітара є, а ніхто не грає? Так не повинно бути. У вас тут якось аж занадто сумно...

Того вечора вони вперше заспівали разом. Спочатку одну пісню, за нею другу, третю… Не помітили, як настала ніч, а потім – ранок.

Розійшлися, навіть не обмінявшись телефонами. Кожен повернувся до свого життя. І знову – тиша.

– Мабуть, ми просто злякалися того, що відчули, – відверто зізнається Олена.

Віктор не міг припинити думати про жінку, з якою вперше за довгий час захотілося співати. Його сестра Зоя дізналася номер телефону Олени й записала на клаптику паперу.

– Я щодня дивився на ті цифри, брав до рук телефон і знову клав його на місце. Не знаю, чого боявся більше – почути «ні» чи зрозуміти, що вже запізнився.

Минуло кілька місяців, і в грудні вони знову зустрілися. Тоді обоє зрозуміли, що це вже не випадковість, а доля. Розговорилися. Віктор запросив Олену разом відзначити Новий рік у сімейному колі його рідної сестри.

– Ох, як я тоді збиралася! Перевернула всю шафу. Нічого не подобалося. А потім дістала свою улюблену сукню «Місячна ніч». Подивилася в дзеркало й подумала: мені 43 роки, Віті – 55, ми дорослі люди. То чого боятися? Треба просто дозволити собі бути щасливою.

З того вечора пара не розлучалася, а вже шостого січня, на Святвечір, Віктор запросив Олену до рідного села – знайомитися з мамою.

– Хвилювалася страшенно. Здавалося, ніби знову мені вісімнадцять і я вперше йду знайомитися з батьками нареченого.

Коли переступили поріг, мама Галя вже чекала, святково вдягнена, у білій хустині. Тихенько запитала: «Синочку, а що мені казати?». Віктор усміхнувся, обійняв матір за плечі: «Мамо, нічого особливого. Просто благослови нас».

Того вечора за святковим столом зібралася вся родина. Потім разом вийшли на подвір’я, стали в коло, обійнялися і заспівали: «Місяць на небі, зіроньки сяють». Олена вперше за багато років відчула, що вона більше не самотня.

Невістка зі свекрухою стали близькими. На знак вдячності Олена власноруч вишила для мами Галі Семистрільну ікону Божої Матері. Минув час. Згодом у маминій хаті сталася сильна пожежа.

– І знаєте, що найперше мама винесла? Не документи. Не речі. Вона притиснула до грудей саме цю ікону. Потім завжди казала, що її врятувала ікона. Відтоді вона стала для нашої родини оберегом.

Я хочу носити твоє прізвище

Якийсь час пара жила окремо, хоч фактично весь час проводила разом. У Віктора була невелика однокімнатна квартира, про яку він коханій нічого не розповідав. Житло винаймала молода сім’я з маленькою дитиною. Він не поспішав їх виселяти взимку. Дочекався поки самі знайдуть інше житло.

Нарешті настав той день. Віктор відчинив двері свого помешкання для Олени. Перша спільна ніч у порожній квартирі була без меблів, з несправною плитою і постіллю з підручних речей.

– У той момент я зрозумів: вона не квартиру обирає. Вона обирає мене, – каже Віктор.

Поступово пара облаштувала своє помешкання меблями, посудом та всім необхідним для життя. Фото і улюблені дрібнички додали затишку. Та найголовніше вони принесли з собою ще в перший день – відчуття дому.

Одного дня жінка зізналася: «Я хочу носити твоє прізвище». Вони вирішили відсвяткувати своє кохання без помпезності. Біля РАЦСу на них чекали рідні й друзі. Олена світилася від щастя. Під час першого танцю під пісню «Я люблю тебе до сліз» Віктор пелюстками троянд обсипав свою дружину.

Мотоцикл замість дивана

Вийшовши на пенсію, подружжя вирішило придбати сімейний транспорт, щоб подорожувати на ньому. Віктор запропонував купити автомобіль і майже одразу сам собі заперечив: «У мене ж немає водійських прав на машину. Зате є на мотоцикл». Олена довго не думала: «Нехай буде мотоцикл».

За кілька днів вони вже стояли в мотосалоні, обирали свого першого «залізного коня». Разом купували шоломи, шкіряні куртки, рукавички, бандани, туристичний намет.

– Було таке відчуття, ніби нам знову по двадцять, – сміється Олена.

Відтоді майже кожне літо вони проводять у дорозі. Їздять на мотозльоти, ночують у наметах, сидять із друзями біля багаття, співають під гітару і зустрічають світанки в різних куточках України. Однією з перших великих мандрівок став Бердянськ. Дорогою вирішили перепочити біля невеликого вірменського кафе.

– Господар розпитав, звідки ми і куди їдемо. Дізнався, що подорожуємо на пенсії, та ще й мотоциклом. Нагодував нас, пригостив кавою і сказав, що сьогодні ми його гості. Запропонував заночувати безкоштовно. Ми довго не могли повірити, що так буває. І це не єдина така історія, – розповідає Віктор.

Віктор та Олена на відпочинку з друзямиВіктор та Олена на відпочинку з друзямиФото: з архіву сім'ї Печененків

Ця подорож до Бердянська була не першою. Ще до купівлі мотоцикла Віктор і Олена їхали потягом. Тоді їм вдалося об’єднати всіх пасажирів у вагоні. Люди знайомилися, ділилися домашньою їжею, жартували, співали українських пісень.

– Я взяв гітару. За кілька хвилин співали вже сусіди по купе. Потім – увесь вагон. От тоді я ще раз переконався, що найбільше багатство в дорозі – це люди.

Старіє не тіло, а душа

Вже сім років, як пара веде свій блог на ютубі «Погода в домі». Створити його запропонувала Олені донька Юлія.

– Я тоді навіть не уявляла, що це таке. Все життя працювала на виробництві. Який ще блог?

Почали з прямого ефіру. Поступово Олена опанувала мистецтво зйомки і монтажу. На відео вона готує, ділиться рецептами і життєвими історіями, а Віктор завжди поруч – почистить картоплю, пожартує, підтримає розмову або візьме до рук гітару.

Ми не граємо на камеру, просто живемо. Мабуть, саме тому люди нам вірять.

Згодом навколо подружжя сформувалася ціла спільнота. Підписники надсилають листи, телефонують, діляться фотографіями зі своїх подорожей. Якось, коли Олена та Віктор збиралися на відпочинок, шанувальники переказали їм 150 євро та написали: «Випийте за нас кави». – Було дуже несподівано і зворушливо. Це навіть не про гроші, а про людську довіру, – кажуть вони.

У 2022 році 24 лютого їхнє життя, як і життя мільйонів українців, змінилося. А для Віктора ця дата має ще одне значення.

– Це мій день народження. Тепер його вже неможливо сприймати так, як колись, – каже чоловік.

Попри війну вони не припинили знімати відео. Час від часу читають і недобрі коментарі: «Чому ви усміхаєтеся? Чому радієте? Не на часі».

– Є люди, які бачать світло навіть у темні часи. А є ті, хто помічає тільки темряву, – зауважує Віктор.

– Постаріти можна й у двадцять років, якщо постійно лише скаржитися на життя. Старіє не тіло, а душа. Доньки іноді кажуть мені: «Мамо, коли ти була сама, ти виглядала старшою». І вони мають рацію. Смуток дуже додає років.

Олена і Віктор разом вже 15 років. Мають велику родину: на двох – п’ятеро дітей та шестеро онуків. Бабуся з дідусем власним прикладом показують, що життя може бути активним у будь-якому віці.

Вже після нашої зустрічі Олена та Віктор знову вирушили у дорогу – на мотозліт. Ці непосидючі люди рахують не прожиті роки, а щасливі моменти. І, здається, попереду в них ще чимало нових доріг.

Читайте також: Жінка, яка чекає з війни одразу двох: історія Вікторії Буковської – дружини і доньки захисників

Читайте також: Батько великої родини: історія Леоніда Арбуза з Південноукраїнська
Читайте також: До стоматолога через перешкоди: історія Альони Новікової про бар'єри в міській лікарні
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися