Коли Артем Єршов дістав важке поранення на Харківському напрямку, до укриття залишалося близько двохсот метрів. Цей шлях він долав п’ять годин. Після порятунку були ампутація обох ніг, тривале лікування та реабілітація. Але сьогодні 34-річний ветеран із Південноукраїнська повертається до цивільного життя, відновлює власний бізнес і мріє знову вийти на футбольне поле.
Познайомилися ми з Артемом у травні під час святкування Дня міста. У супроводі дружини Надії він прогулювався парком на електроскутері. Чоловік привертав увагу своєю позитивною енергетикою: привітно усміхався та охоче спілкувався з людьми. Як згодом з’ясувалося, після демобілізації ветеран не сидить без діла, а повернувся до власної справи – продажу віконних систем. Саме ця історія і надихнула на розмову.
Перша зустріч з Артемом Єршовим у міському парку.
Від бізнесу до фронту
Наступна зустріч з Артемом Єршовим відбулася вже в червні – в його офісі. Бізнесмен є офіційним представником українського виробника віконних систем з 2022 року.
У червні 2023-го чоловіка мобілізували до лав Збройних Сил України. Півтора року він служив кухарем у 208-й зенітній ракетній Херсонській бригаді. Згодом наказом був переведений до 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка – вже як піхотинець. Бойові завдання виконував у місті Вовчанську, де українські сили утримували позиції серед руїн.
Перший вихід Артема на позиції тривав 36 днів. Тоді з чотирьох військовослужбовців неушкодженим повернувся лише він – троє побратимів дістали поранення.
Наступний виїзд відбувся 30 грудня 2024 року. Шлях пройти не давала купа дронів, і лише 1 січня 2025 року вийшли на завдання, щоб замінити військових на позиціях. Група вирушила між сьомою та восьмою ранку (по «сірому»), щоб бути менш помітною для ворожих дронів. Разом з Артемом ішов побратим Євген з позивним «Бача», а вів їх провідник Микола – псевдо «Птах».
«Йожику, братику, я в тебе вірю»
– Ми йшли на відстані 10–15 метрів один від одного, щоб не утворювати скупчення. Нас помітив ворожий дрон. Зробив скид і полетів геть. Ми змінили маршрут до укриття. І тут пролунав вибух. У мене сильно запекло ноги. Я закричав: «Я триста!».
Артем дістав поранення обох ніг нижче колін, його побратим – однієї ноги. Провідник також зазнав поранення, але не критичного. Він допоміг Артему відповзти під кущ і накрив його шматком металу, розуміючи, що ворог може намагатися «добити» українських військових. Щоб мати більше шансів на порятунок, пораненим потрібно було триматися на відстані один від одного. Провідник залишив Артему каску, рацію та аптечку.
Відтоді порятунок Артема залежав лише від нього самого. Щоб не втратити занадто багато крові, він мав накласти турнікети на обидві ноги. З першої спроби не вистачило сил затягнути їх належним чином, але згодом це вдалося.
До укриття залишалося 150–200 метрів. Артем мав подолати цю відстань самотужки. Над головою кружляли безпілотники, але йому вже було байдуже. Найбільше дошкуляв нестерпний біль.
– Повзти на животі не виходило, бо перебиті кістки терлися об м’язи. Було дуже боляче. Я намагався рухатися боком, на колінах – марно. Потім сів і спробував пересуватися спиною вперед. Проповз п’ять метрів і зупинився. Провідник підтримував мене по рації: «Йожику, братику, я в тебе вірю». Так я і повз. Кілька разів прощався з життям. Думки були різні: щоб дрон добив, щоб відкрутити турнікети і стекти кров’ю.
Минуло п’ять годин. Попри холод і біль Артем не здавався. Руки вже ледь могли перемикати канали на рації, але він тримався. В один момент його запитали: «Що ти бачиш перед собою?». Та він бачив лише те, що залишалося позаду. З’явилися сумніви, чи рухається у правильному напрямку. Щоб допомогти зорієнтуватися, побратими зробили кілька пострілів.
– Я знову спробував повзти на колінах. Цього разу вийшло. Мабуть, через відчай. Кілька метрів – і падав без сил. Але віри ставало більше, бо розумів: значну частину шляху вже подолав.
Це життя треба жити по-новому
Нарешті Артем дістався місця, куди могла прийти підмога. Його затягли до найближчого підвалу. Там уже перебував поранений побратим. З укриття прибув медик з евакуаційним візком. Артема зігріли та надали йому першу домедичну допомогу.
– Я дуже вдячний усій групі що була зі мною: командуванню, медикам і всім, хто допомагав. Я дуже ціную їхній труд і відвагу.
Вночі пораненого візком доправили до укриття за кілька кілометрів, а звідти автомобілем – до Чугуєва. Там йому провели операцію. Ноги вдалося зберегти, однак жодних прогнозів лікарі не давали. Артем розумів: після двадцяти годин із накладеними турнікетами сценарій може виявитися найгіршим.
– Потім мене привезли до лікарні в Харкові. Бачу – на лівій нозі посиніли пальці. Прийшли медики на огляд. Питаю: «Що, ніяк?». Відповідь була коротка: «Ні». Зробили операцію. Боляче. Неприємно. Мене іноді запитують, чи жалкую, що втратив ноги. Відповідаю, що отримав поранення на війні. Якби через власну недбалість занапастив здоров’я і втратив ноги – було б значно гірше. Після операції я сказав собі: «Це життя треба жити по-новому».
Після ампутації Артем ще десять днів перебував у Харкові. Потім місяць лікувався у Львові. Через переохолодження його здоров’я суттєво погіршилося: виникли проблеми з нирками та легенями. Згодом військового перевели до лікарні в Чернівцях, а звідти – на реабілітацію до Вашківців.
За державною програмою Артему запропонували пройти протезування у рідному регіоні – на Миколаївщині. Чоловік згадує, що під час перших розмов із представниками компанії все виглядало професійно. Однак після приїзду до Миколаєва його очікування не справдилися. Протезування та подальшу реабілітацію ветеран нині називає помилкою.
– У Миколаєві я провів пів року в реабілітаційному відділенні. Там виготовили протези. Але культиприймачі завеликі – зробити їх за моїм розміром так і не змогли, хоч і неодноразово намагалися. Тому шансів ходити на цих протезах у мене практично не було. Я просто втратив пів року. А результат? Я не те що ходити не можу – ледь тримаюся на ногах.
Артему дуже важко дається кожен крок на протезах.
Доводив свої права
З військової служби Артема списали 12 березня цього року. Ветеран пройшов комісію експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (ЕКОПФО) та отримав інвалідність першої групи.
Завдяки волонтерам Артем має необхідні засоби пересування: механічний та електричний візки, а також електроскутер. Останній надіслали благодійники з Італії. Увесь цей час його консультує та підтримує пані Оксана зі Львова, яка спеціалізується на протезуванні та реабілітації.
– Якби не Оксана, я б і не знав своїх прав. І зараз звертаюся до неї за порадою. Ми з дружиною пройшли майже всі кола пекла, щоб оформити документи, які підтверджують інвалідність і дають право на відповідні статуси. У Південноукраїнську я живу з 2018 року, але зареєстрований у Первомайську. Через це виникли труднощі з проходженням ЕКОПФО. Лікар-травматолог не дуже хотів займатися моєю справою через немісцеву реєстрацію. Довелося вивчати законодавство і доводити, що місце прописки не має значення. Потім були довгі черги до спеціаліста.
На стіні в офісі Артема.
Через застосунок «Дія» Артем подав документи на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. За його словами, після подання заяви йому одразу зателефонували з Первомайська та попросили надіслати скан-копії деяких документів.
– Щоб я не їхав особисто, запропонували переслати через вайбер. Усі документи оформили без моєї присутності. У п’ятницю подав заяву, а вже в понеділок отримав фото готового посвідчення. Зараз разом із дружиною готуємо документи для отримання державних засобів реабілітації. І знову звертаємося до Первомайська, бо в Південноукраїнську в соцзахисті мені теж порадили їхати за місцем реєстрації. Не розумію, чому так. Головне, щоб людина була зареєстрована в Україні. Я військовий, який втратив обидві нижні кінцівки. Відмовляти в таких випадках ніхто не має права.
Сила йде зсередини
Зараз Артем веде перемовини з благодійною організацією Protez Foundation щодо виготовлення нових протезів. Він не збирається здаватися чи бути прикутим до крісла все життя. У планах – знову вийти на футбольне поле. Власним прикладом чоловік хоче довести протезистам і реабілітологам, які з ним працювали, що проблема не в ньому, а в підході до реабілітації.
– У соцмережах я передивився багато фото та відео ветеранів на протезах. Спілкувався з ними, розпитував про їхній досвід. І зрозумів, що не можу навчитися ходити не через себе, а через незручні протези. Я зв’язався з представниками Protez Foundation, надіслав свої фото та відео. Обіцяють допомогти.
Наразі Артем Єршов відновлює власний бізнес. Щодня на електроскутері він добирається з Костянтинівки до Південноукраїнська – в офіс на роботу. Каже, що замовлень поки небагато, але цього достатньо, щоб рухатися вперед. А коли стане на ноги, у прямому сенсі цих слів, планує активно розвивати свою справу.
Попри все пережите, ветеран щодня знаходить натхнення в самому житті. Переконаний: головне – внутрішній настрій людини, адже справжня сила йде зсередини. Поруч із ним найрідніші: дружина, батьки та сестри, які підтримують його на кожному етапі. Найбільша мрія Артема сьогодні – щоб закінчилася війна, люди жили в мирі, поважали одне одного і цінували кожен день свого життя.
Надія підтримує чоловіка.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
