Ця історія про ветерана російсько-української війни Андрія з міста Попасна, що на Луганщині. Після важкого поранення військовий приїхав до Південноукраїнська. Він втратив дім, але не віру. Разом із батьком, який отримав поранення на фронті того ж дня, що і син, Андрій намагається почати життя спочатку – з надією на власне житло, спокій і новий сенс.
Влітку 2024 року Андрій приїхав до Південноукраїнська – міста, яке стало для нього тимчасовим прихистком. Спочатку сам, а через кілька місяців до нього долучився батько Юрій Федорович. Тепер вони знімають квартиру і навіть розглядають можливість залишитися тут назавжди.
Андрій, поки що, не бачить чітко свого майбутнього, але має віру.
Усе життя разом
Андрієві 33 роки. Усе життя він звик бути з батьком. Мами не стало, коли йому було лише п’ять років. Відтоді тато самотужки виховував сина. Після закінчення школи, хлопець отримав середню спеціальну освіту. Працював на вагоноремонтному заводі. Вважав, що має стабільність і навіть думки не допускав, що колись доведеться залишити рідне місто, хоч війна у Попасній почалася ще у 2014 році.
– У нас було відносно спокійне місто. До військових вже звикли. Я майже не слідкував за подіями, не дивився телевізор, і не міг собі уявити, що наш сусід піде повномасштабним наступом на всю територію України!
Андрій згадує той фатальний день – 24 лютого 2022 року. Він прийшов на роботу, перевдягнувся, отримав план на день. У роздягальні чув, як казали, що танки вже під Києвом, але сприймав це як маячню. Раптом на заводі оголосили, що всі вільні, бо почалася війна. Андрій з батьком не поспішали залишати Попасну. Вони сподівалися, що все закінчиться швидко.
– Ця війна нікому не вигідна. Я був упевнений, що країни домовляться. Але коли в наш двір прилетів четвертий снаряд, ми вирішили їхати. Спочатку до Бахмута. Пожили місяць там і зрозуміли, що потрібно рухатися далі, тому що там теж ставало небезпечно.
Батько і син вирішили перебратися до родичів у Полтаву. Їх прийняли, дали пожити в будинку. Чоловіки стали на облік до ТЦК. Згодом обох викликали. Батькові вручили повістку. Андрія запитали, чи хоче служити. Він погодився, але висунув одну умову: щоб його з батьком не розділяли, адже вони все життя разом.
Андрій та його батько Юрій.
Поранення в один день
Після військового навчання в Україні та Польщі сина з батьком відправили на схід. Вони потрапили до піхоти. Несли службу пліч-о-пліч, ділили окоп. У жовтні 2023 року під час бою на Харківському напрямку у спостережний пункт залетіла граната. На очах Андрія було поранено батька та командира.
Коли ворога вдалося відкинути, взялися за порятунок поранених. Разом з побратимами Андрій переніс на іншу позицію командира, бо він був важким. Потім – батька. Коли ж повертався на позицію, то постраждав сам: перед ним вибухнув дрон.
– Руки перебиті, коліно – як решето. Полежав трохи, покричав і поповз туди, куди тільки що відтягував батька. Метрів двісті. Могло бути і гірше: врятували бронік і каска.
Обох чоловіків відправили до польового шпиталю, а потім – до Харкова. Там їх все ж розлучили: Юрія на вертольоті доправили до Києва, Андрій потягом поїхав до Львова. Після того, як стабілізували стан Андрія, його направили до Чернівців. Там військовий переніс понад десять операцій і пів року реабілітації.
Андрій та Юрій мають декілька відзнак за видатні заслуги, мужність, бездоганну службу та бойові досягнення. Серед них і «Золотий хрест» від Залужного, однак ветерани не хизуються ними і не вважають себе героями.
Заслужені нагороди.
Думав, що повернеться швидко
– Мені здавалося, що зараз мене відновлять, і я повернуся на фронт. Думав так: батько вже своє відвоював, а мені треба йти далі. Хоч демобілізований і маю інвалідність, я й зараз хочу повернутися. На білбордах написи: «Війна без тебе не закінчиться». І я думаю, як же без мене…
Однак на фронт Андрієві ще рано. Його права рука лише почала працювати. Крім того, його стримує почуття відповідальності за батька, який осліп на одне око, має роздроблену ногу, яку лікарі все ж врятували – чоловік пересувається самостійно, хоч і шкутильгає.
– Я не вважаю себе героєм чи патріотом. Просто робив те, що мав: якщо на тебе напали нехороші люди, треба захищатися, хоч свого часу я навіть не проходив строкову службу через проблеми зі здоров’ям. Так мене виховав батько.
Андрій не жалкує, що пішов на війну. Навпаки, каже, що в армії все просто: тут свої, там – вороги. Є завдання, які потрібно виконувати. У цивільному житті йому значно важче. Тут потрібно знайти своє місце. Як виявилося, це зовсім непросто.
Завжди на позитиві.
Нове життя і віра в людей
Хоч Андрій і жартує, що «побитий, але живий», за цими словами – цілісність і глибина людини, яка бачила війну зблизька і продовжує жити з вірою у відновлення.
– Тут мене тримає батько. Точніше, відповідальність за нього. Він колись дбав про мене, а тепер я про нього. Хочу бути впевненим, що в нього є де жити і за що жити. Тоді зможу спокійно йти захищати країну.
Батько Андрія вже подав заявку на участь у державній програмі компенсації житла для ветеранів, які втратили здоров’я. Він має другу групу інвалідності і підпадає під цю категорію. Андрій каже, що не втрачає надії, хоча й не надто вірить у швидке вирішення житлового питання.
– Південноукраїнськ дуже добре нас прийняв. Місто відкрите для ВПО. Особливо хочу відзначити роботу управління соціального захисту населення. Там допомогли з документами, розповіли про можливості. Ми навіть не знали, що можемо претендувати на компенсацію на житло. Лариса Володимирівна Заболотна все розповіла. Тепер чекаємо на відповідь, знаю, що документи проходять перевірку.
Завдяки соцзахисту Андрій відновлювався в оздоровчо-реабілітаційному комплексі «Іскра». Вони з батьком залюбки відвідують концерти (безкоштовні квитки теж пропонують у соцзахисті). Крім цього ветерани беруть участь у різноманітних заходах, де є заняття з психологами. Андрій розповів, що звернувся до центру зайнятості та пройшов курси з відкриття власної справи. Однак, за його словами, ще не готовий ризикувати з бізнесом.
Улюблене місце ветерана на скелях Південного Бугу.
Про безбар’єрність і доступність
У Південноукраїнську ветеран має тітку. Вона пересувається в кріслі колісному. Андрій часто супроводжує її по місту. Наприклад, допомагає дістатися до пенсійного фонду чи магазину. За його словами, на кріслі колісному самостійно пересуватися нашим містом важко. Є багато ділянок, що не пристосовані для людей з інвалідністю.
– Ніколи не задумувався над питанням безбар’єрності, адже пересуватися на своїх ногах – це ж не проблема. У Південноукраїнську є позитивні приклади доступності: пандуси, розширені двері. Однак ще є над чим працювати. А якщо зважати, що після війни людей з інвалідністю буде набагато більше, то темпи потрібно пришвидшувати.
Андрій вважає, що влада має не лише сама робити місто безбар’єрним, а й слідкувати, щоб бізнес створював відповідні умови. Наприклад, не дозволяти роботу приватного закладу, поки він не буде адаптований для людей з інвалідністю. Військовий зауважує, що кафе не може відкритися без туалету, отже і без пандуса – теж.
Компактний Південноукраїнськ нагадує Андрію його рідне місто Попасну.
Раніше ЮжкаNews.City писала історію ветерана Андрія Чернишова з Південноукраїнська «З фронту до нового власного дому».
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
