Місце довіри: як «Територія 4.5.0» допомагає ветеранам Південноукраїнська і які проблеми має
Повернення військових до цивільного життя – виклик як для них самих, так і для громади. У Південноукраїнську діє сервісний офіс у справах ветеранів «Територія 4.5.0», де працюють з військовими та їхніми родинами. Про потреби, труднощі й перспективи ветеранської політики у місті розповідає фахівчиня офісу Сніжана Жуля.
Сніжана Жуля - фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб
– Пані Сніжано, яку роль, на вашу думку, виконує офіс 4.5.0 у житті ветеранів та їхніх родин у Південноукраїнську?
– Роль офісу однакова як для нашого міста, так і для всієї України: це допомога у поверненні військових до цивільного життя та їхня адаптація.
На навчанні нам пояснювали, що працювати з родинами потрібно ще тоді, коли військовий тільки вирушає на службу. Варто готувати сім’ї до того, що повернення буде непростим. Якщо підтримку розпочати на початковому етапі, то адаптація проходить значно легше.
Важливо, щоб люди мали відчуття довіри. Якось один дідусь сказав: «Мені простіше прийти до вас і поговорити, ніж оббивати пороги установ». І справді, коли в місті є місце, де можна отримати потрібну інформацію без нескінченної біганини, це набагато полегшує життя.
– Чи можете назвати кількість ветеранів і родин, з якими ви працюєте?
– Їх багато. Це і сім’ї безвісти зниклих чи загиблих, і ветерани, які повертаються додому. За офіційною статистикою, зараз у мене 346 родин. Є й ті, хто звертається одноразово: наприклад, дружина загиблого військового приходить за консультацією, але надалі не готова до співпраці.
– Як ви оцінюєте готовність міста до повернення великої кількості ветеранів?
– На жаль, місто зовсім не готове до цього. Фактично я працюю одна. Завжди на телефоні, навіть бувають й нічні розмови. Люди довіряють, бо відчувають людяне ставлення. Спочатку ветерани закриті, але якщо працювати щиро, то з часом довіра з’являється.
– З якими зверненнями найчастіше приходять ветерани та їх рідні?
– Якщо йдеться про родини зниклих безвісти, то здебільшого їх цікавлять бюрократичні справи: створення особистих кабінетів, написання звернень до органів, робота з координаційним штабом. Буває, що одна людина займає у мене дві-три години, але я не залишаю справу незавершеною. Для таких родин важливо не лише оформити документи, а й отримати психологічну підтримку: просто поговорити про те, що робити далі.
Якщо це самі ветерани, то проблеми інші. Є питання про лікування: когось не беруть, комусь не підходить профіль лікарні чи немає потрібної довідки. Часто звертаються і через виплати чи документи у військових частинах.
Окрема тема – співпраця з ТЦК. Спочатку було дуже складно: вони не розуміли, хто я. Зараз потроху налагоджується комунікація: ми неодноразово зустрічались і пояснювали, що питання треба вирішувати спільно. Я зазвичай не відправляю ветерана самого в ТЦК, а йду з ним. Тоді ми на місці чуємо, що саме потрібно зробити.
– Чи відрізняються потреби військових, які повернулися з фронту, від тих, хто вийшов з полону?
– Це дві зовсім різні категорії з психологічної точки зору. Серед моїх підопічних є троє хлопців, які нещодавно повернулися з полону. З ними я постійно на зв’язку. Уточнюю, чи скористалися вони допомогою, чи оформили програми. Важливо, щоб вони не залишалися поза увагою.
Військові, які повернулися з фронту, мають інші виклики. Багато хто перебуває у стані, який змінюється буквально щодня: сьогодні одне питання, завтра інше. Але і ветерани з фронту, і визволені з полону залишаються військовими, яких об’єднує спільний досвід і місія.
– Які питання потребують негайного вирішення, але неможливі на місцевому рівні?
– Найперше треба створити повноцінний ветеранський простір, де працювала б команда фахівців. Я змушена поєднувати все й одразу, але просто фізично не можу бути скрізь одночасно.
Бракує юриста, який би допоміг вирішувати безліч складних питань. Я не маю професійної освіти для їх вирішення, тому постійно консультуюся з колегами.
Було б добре, щоб ветерани мали змогу збиратися у більш неформальній атмосфері. Я бачила такий простір у Вознесенську: кухня, де можна разом випити кави, телевізор, затишна зала. Все це зробили за грантові кошти. У нас, на жаль, такого немає.
– У чому ви бачите головну цінність офісу 4.5.0?
– Найважливіше – це емпатія і підтримка. Люди знають: тут їх вислухають, дадуть пораду і не залишать сам на сам. Для багатьох важливо просто мати місце, куди можна прийти, поговорити і відчути, що громада та держава про них піклуються.
Я пам’ятаю момент, коли разом з мамою військового читала смс-повідомлення: «Вітаємо, ваш син визволений з полону». Ми обидві плакали. Такі миті залишаються назавжди і нагадують, що я справді на своєму місці.
– Чого найбільше бракує вашій роботі: фахівців, приміщення, фінансування чи інформаційної підтримки?
– Насправді всього потроху. Для роботи мені вистачає ноутбука і мінімальних умов, але для людей цього замало. Я працюю одна на все місто і ще чотири села. Для порівняння: у Вознесенську сім фахівців на громаду. Там простір працює як справжній центр: юрист, психолог, консультант із працевлаштування.
Дуже хочу мати колегу з-поміж військових. Ветерану легше відкриватися тому, хто пройшов такий самий шлях. Це зробило б роботу значно ефективнішою.
– Що вже вдалося реалізувати завдяки офісу 4.5.0?
– У кожної родини своя історія й свої потреби. Хтось приходить із сімейними питаннями: розлучення, проблеми з дітьми, документи. Хтось потребує допомоги з медичними довідками чи виплатами. Звісно, не всі справи вдається завершити. Є речі, які просто неможливо вирішити через законодавство. Наприклад, цивільна дружина загиблого не має прав на певні виплати, і хоч як би ми хотіли допомогти, нічого змінити не можемо. У таких випадках я раджу звертатися до адвокатів.
Мені телефонують навіть військові з інших громад, бо почули про наш офіс від знайомих. Я нікому не відмовляю в консультації.
Офіс розташований за адресою бульвар Квітковий, 4 поруч з пенсійним фондом
– Які основні потреби у дружин і дітей військових?
– Діти мають потребу у відпочинку й психологічному розвантаженні. Цього літа кілька родин їздили у табір до Коблева й у Карпати. Це вдалося завдяки підтримці області та допомозі небайдужих людей, зокрема пастора Валентина.
Для дружин важлива психологічна підтримка та участь у програмах, що допомагають адаптуватися. Ми, фахівці, шукаємо такі програми і можливості. Як тільки з’являється якась пропозиція, я одразу ділюся з родинами. Але завжди є обмеження: вік дітей, статус батька чи матері. Це потребує уважного підходу й індивідуального супроводу.
– Чи могли б громадські організації та бізнес долучитися до розвитку ветеранського простору?
– Я думаю, що так. Було б добре створювати ініціативні групи, де кожен міг би долучитися по-своєму: хтось надає приміщення, хтось матеріали, хтось проводить захід. Але наразі я такої активності не бачу.
Я співпрацюю з волонтерами, коли йдеться про допомогу військовим частинам, але саме ініціатив, спрямованих на підтримку ветеранів і їхніх родин у громаді, фактично немає. І це велика проблема.
– Що вас особисто мотивує працювати у цій сфері?
– У моїй родині немає військових, але сім років я пропрацювала у центрі соціальних служб, тож мала досвід соціальної роботи. Коли прийшла сюди, зрозуміла, що категорія змінилася, але принцип той самий: підтримка людей у складних життєвих ситуаціях.
Я дуже поважаю військових і співчуваю їхнім родинам. Для мене важливо, щоб людина, яка повертається з фронту чи з полону, знала: тут її зустрінуть, вислухають і допоможуть.
Приємно бачити, що ветерани довіряють. Я чую від них страшні історії й розумію: моє завдання підтримати їх тут, на місці, наскільки це можливо. Звісно, бувають моменти зневіри, коли бракує підтримки й здається, що все марно. Але кожна вдячність, кожен телефонний дзвінок повертає сили й нагадує, чому я тут.
– Який найбільший виклик у цій роботі для вас?
– Для мене це страх не допомогти людині, яка прийшла по підтримку. Люди довіряють і розраховують, а якщо результату немає, це боляче і для них, і для мене.
Ще одна проблема – це обсяг роботи. Крім прийому ветеранів, є звітність, дзвінки, робота з документами. Якби поруч був ще один фахівець, якість і швидкість роботи зросли б у рази.
Попри це я продовжую, бо знаю: ветеранам і їхнім родинам важливо мати місце, де їх вислухають і підтримають. І я не хочу підвести тих, хто вже довірився.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
