Недільного ранку, 16 листопада, вулиці міста наповнилися звуками, які одночасно видавали десятки клаксонів. Близько пів сотні автівок об’єдналися у колону, яка рухалася з Південноукраїнська до Костянтинівки і назад. Перехожі зупинялися, водії зустрічних автівок виходили, щоб засвідчити шану тим, хто захищає нас. Відбулася акція-автопробіг на підтримку зниклих безвісти та військовополонених. Захід підсилив щотижневу мирну акцію-нагадування «Не мовчи! Полон вбиває!».
О дев’ятій ранку рідні зниклих і полонених захисників вийшли на проспект Незалежності. Вони перекрили дорогу з плакатами із закликом «Зупинись! Вшануй пам’ять героїв!», і рух на мить зупинився. Під рівний стукіт метронома місто ніби завмирає, щоб згадати тих, хто не повернувся з фронту, і тих, про кого досі немає жодної звістки.
Після хвилини мовчання люди повернулися на площу біля магазину АТБ. Вони стояли з прапорами, плакатами та фотографіями чоловіків, синів і батьків. У центрі була встановлена скринька для збору донатів для ЗСУ. Деякі перехожі зупинялися, вдивлялися в обличчя на портретах, говорили кілька тихих слів і кидали гроші.
Близько десятої ранку на іншому кінці міста (п’ятачок) зібралися учасники автопробігу. Організував акцію волонтер Костянтин Кондаков з громадської організації «Даруй тепло Південь» на прохання родин зі спільноти «Чекаємо». Учасники акції прикріпили на свої автомобілі українські прапори, величезні плакати з рідними, яких чекають з полону чи зниклих безвісти.
До учасників акції звернувся пастор «Церкви євангельських християн-баптистів» Валентин Васильєв. Його участь у подібних акціях – вже традиція. Спільно помолилися за полонених та зниклих безвісти. Прослухали інструктаж та маршрут пробігу від Костянтина Кондакова. Зазнімкували момент на згадку і в супроводі поліції рушили вулицями міста.
Маршрут пролягав через проспект Незалежності. Колона зупинилася поряд з площею, де проходила щотижнева мирна акція-нагадування «Не мовчи! Полон вбиває!». Усі вийшли з автівок. Це виглядало потужно: південноукраїнці об’єдналися. Далі колона рушила в селище Костянтинівка до головної площі. Там зупинилася на кілька хвилин і повернулася в місто. Фінішували та тому місці, звідки був старт.
Тим часом мирна акція на проспекті продовжувалася. І поки одна журналістка ЮжкаNews.City брала участь у автопробігу, інша – долучилася до акції-нагадування на площі, щоб поспілкуватися з родичами тих, кого і досі немає вдома. Кожен розповідав по-своєму, але всі про одне: довге очікування і надію.
Пані Олена тримала прапор із портретом зятя Юрія Стукалюка. Він зник 16 червня 2025 року під Юнаківкою на Сумщині.
Тримається за надію вже рік і чотири місяці Юлія Трачук. Її син Сергій вважається зниклим безвісти з липня 2024 р. Воював у складі 47 бригади на Покровському напрямку. Вона поділилася тим, що болить: «Кажуть, нібито був приліт дрона. І все. Більше ніхто нічого не пояснює».
Дора Кутова чекає сина вже три роки. Він зник у Волноваському районі на Донеччині, служив у 72 окремій механізованій бригаді.
Пані Юлія чекає чоловіка Олексія Волобуєва вісім місяців. Він зник 4 березня 2025 року в районі села Малі Щербані на Запоріжжі, коли був у складі 144 окремої піхотної бригади. Відтоді дружина не отримала жодної звістки про його долю: «Ніякої інформації. Насправді їх ніхто і не шукає, особливо з бригади. Ми намагаємося хоч щось дізнатися у побратимів, а нам кажуть: не дзвоніть».
Людмила і Віктор Онощенки розповіли про сина Віталія на псевдо «Директор». Він пішов служити на другий день повномасштабного вторгнення. Зник безвісти 23 серпня 2025 року на Покровському напрямку, коли стояв на позиції у складі 38 окремої бригади морської піхоти: «Чекаємо, сподіваємося, шукаємо. Думаємо, може, він у полоні. Віталій 45 добу стояв на позиції і тоді почався штурм. Минулого разу він був 50 днів на позиції, а цей раз 45, ми думали ще п’ять діб і син вийде на зв’язок, але досі ніякої звістки».
Валентина Гончарова вже два роки чекає сина, Вадима Саричева, який потрапив у полон у вересні 2023 року. Він служив на Запорізькому напрямку у 46 бригаді. Про те, що він у неволі пані Валентина дізналася від знайомих. Вони впізнали Вадима на відео, яке опублікували у ворожому телеграм-каналі. Були звістки й від побратимів, які повернулися з російської неволі. Один розповів, що лежав з Вадимом у госпіталі, інший – що сидів з ним сім місяців в одній камері у 2024 році.
Ольга Щукіна шість місяців нічого не чує про свого сина Сергія Щукіна – військовослужбовця 17 окремої танкової бригади, яка воює на Курському напрямку: «Нам ніхто нічого не говорить. Після поранення у Суджі він лежав у госпіталі на Сумщині, а потім його відправили на Курськ. Відтоді не має жодної інформації.»
Усі ці родини об’єднує одне – вони чекають. Щонеділі виходять на вулицю, бо хочуть, щоб держава і суспільство пам’ятали про їхніх близьких. І щоб кожен, хто досі у полоні чи вважається зниклим, нарешті повернувся додому. А поки – ми маємо їх підтримувати.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
