Четвертий тиждень поспіль, кожні вихідні у середмісті Південноукраїнська збираються родичі військових, які, захищаючи Батьківщину від агресора, самі потрапили у біду. Цієї суботи, 2 листопада, до рідних та близьких військовополонених і зниклих безвісті приєдналися католицький священик та керівництво міста.
Цього разу обмін інформацією між зацікавленими та небайдужими південноукраїнцями відбувався публічно, через мікрофон. Активістки руху пошуку зниклих та повернення полонених повідомили, що подібні акції відбуваються по всій Україні та ще у 23 країнах світу. Щоб дізнатися про долю своїх рідних, сім’ї постраждалих звертаються до державних органів влади, організації Міжнародного Червоного Хреста та навіть до Папи Римського, щоб той своїм авторитетом посприяв діалогу з країною-агресоркою, яка неохоче йде на обмін та не бажає підтверджувати статус військовополонених українців.
Нарешті на третьому році повномасштабної війни з’явилися дані від Міжнародного Червоного Хреста про відвідування українських військовополонених у місцях утримання в рф. Останнім часом підтвердження про перебування зниклих безвісти у російському полоні отримували родини, які здогадалися звернутися електронною поштою до уповноваженої з прав людини рф Москалькової.
– Якщо не ми будемо боротися за них, то хто? Таке питання я собі задаю кожного дня, – зазначила мати полоненого морського піхотинця Майя Граждан. – Кожному з нас болить. Ми не будемо тут говорити, як ми ходимо, як живемо. Але ми рухаємося вперед. У нас немає права не боротися. Вони боролися за нас, ми боремося тепер за них.
– Долучайтеся! Репост у Фейсбуці, плакат, напис на машині, – це все має дію. Не думайте, що допомога однієї людини нічого не значить. Вона дуже багато значить, – наголосила волонтерка Альона Серпіонова. – Тому не полишайте свої зусилля допомагати нам визволяти наших захисників. Ми їх дуже чекаємо! Слава нашим героям! Слава Україні! Героям слава!
Жінки, чиї сини, брати, чоловіки, кохані перебувають у ворожому полоні, скандували хором: «Маріупольський гарнізон – на обмін!», «Повернути всіх полонених!», «Знайти безвісти зниклих!»
Це не могло нікого залишати байдужими, зокрема й перехожих, що йшли за покупками до супермаркету. До мітингувальників цієї суботи приєдналися секретар міської ради Денис Кравченко, депутатка Антоніна Мартинко та міський голова Валерій Онуфрієнко. Очільник громади спочатку спостерігав за акцією збоку, а згодом підійшов та через мікрофон звернувся зі словами співчуття до людей, що вийшли на площу зі своїм болем.
З мером поспілкувалися активістки, в родинах яких є військовополонені або безвісті зниклі. Жінки розповіли про свої проблеми та запитали, чи планує міська влада підтримувати категорію людей, яку вони представляють. Міський голова запропонував усі питання та пропозиції викласти у листі на його ім’я. Після чого Валерій Онуфрієнко пообіцяв, що звернеться до депутатів, щоб внести зміни до відповідної міської програми, якщо бюджет громади на наступний рік витримає таке навантаження.
До учасників та учасниць акції підійшов настоятель католицького храму Святого Антонія з Падуї Християн Островський. Він висловив надію, що Св. Антоній допоможе розшукати зниклих безвісти, подарував рідним захисників іконки Діви Марії та запросив усіх до Алеї Слави, що на Меморіалі, на спільну молитву за загиблими воїнами ЗСУ.
Молебен відбувся того ж дня за участю рідних загиблих та інших небайдужих південноукраїнців. У цій благородній справі до свого колеги приєднався й отець Ігор Ворона, настоятель храму Всіх Святих Українського Народу УГКЦ.
Катерина Шапошник
– У мене чоловік зник безвісти – Трущенко Костянтин Євгенович, 77-а бригада, десантно-штурмові війська. Вже більше року жодної звістки про нього. Не знаю, чи він у полоні, але дуже сподіваюся. На службу був призваний 4 травня 2023 року. Проходив навчання в Житомирі, потім у Польщі. Далі був переведений в Донецьку область. Перше бойове завдання, Бахмут. Там і зник безвісти. Останній раз зв’язок в нас був 13 вересня 2023 року. Він вночі з 13 на 14 надіслав СМС: «Виїхав на завдання. Люблю». Все. Після цього нічого. Скрізь писала офіційні звернення і неофіційні. Відомо, що пішли на бойове завдання та потрапили під мінометний обстріл. За документами – зниклий безвісти…
Вікторія Кочмола
- Мій чоловік Кочмола Володимир Миколайович. Воював з серпня 2023-го. Пропав безвісті 21 квітня цього року. Село Діброва, Северодонецький район Луганської області. Останній раз вийшов на зв’язок 20 квітня, повідомив, що вранці піде на завдання. Ще тиждень ми нічого не знали. З того моменту нічого про нього не чути. Троє їх стояло на позиції. Двоє пропали безвісті. Один побратим повернувся. Каже, не знає, що з іншими сталося. Нічого не бачив. І ніхто не знає. Вважається зниклим безвісті. Сподіваємось, що живий. Сподіваємось, що почуємо звістку.
Валентина Рабченюк
Вікторія Кочмола та Валентина Рабченюк
– Стою тут відразу за двох. Безвісти зниклий Кочмола Володимир Миколайович – мій рідний брат. А Рабченюк Сергій Володимирович – мій чоловік. Його призвали з перших днів повномасштабного вторгнення, 15 березня 2022 року. Був на навчанні, воював в 40-й бригаді у Лисичанську на Луганщині. Після поранення його перевели в 57-у бригаду. Воювали на Херсонщині, потім перейшли у Донецьку область. 16 квітня 2023 року я з ним поговорила. Казав, що все нормально, але багато втрат там було. Подзвонив увечері, повідомив, що відправляють знов на нуль. З бригади їх двох взяли, перекинули на 92-у бригаду. Стояли вони в Часовому Ярі. А 20 числа, не дочекавшись його наступного дзвінка, я набрала номер взводного. Спитала: де мій чоловік? Він каже: вони усі загинули. Не вийшли з позиції. Я не повірила. Потім увечері він мене знов набрав і каже: ми запускали дрон, дивилися позиції, Володимировича там немає. Ймовірно, він у полоні. Речі його нам відправили. Після того я разом із сином об’їздила усі морги, шпиталі Донецької області. Не знайшли. Їздила до Києва на мітинги, на зустрічі. Була на прийомі у Єрмака. Він сказав: поки що тиша. Ось так. Але я знаю, що він живий. Він мені сниться. Я з ним розмовляю. Знайшла фото його на одному російському сайті, але ніхто не підтверджує, бо там очі в нього закриті клейкою стрічкою. Не можуть ідентифікувати.
Інна Дехтяр
Інна Дехтяр разом із своєю подругою
– Мій син Максим, 35 років, 82-а бригада, старший стрілець. Шість місяців вже як зник безвісти. На першу позицію пішов, і все! Воював на Запорізькому напрямку, село Вербове. 15 квітня в 4:15 надіслав повідомлення: «Мама, я вас люблю, іду на позицію, завтра передзвоню». Більше нічого від нього не отримували. На третій день принесли сповіщення, що він зник безвісти. Не загинув! Зверталися в офіс Президента, до міністра Умєрова, у Червоний Хрест. Слідчий, ми з ним спілкуємося періодично, каже: ні хороших, ні поганих новин у нас немає.
Мій старший син Олександр Дехтяр теж воює, вже третій рік. Пішов у березні 2022 року, спочатку десь місяць був у теробороні, а може й менше, потім – на фронт. Він ще у 2015 році в АТО служив. Повернувся, працював на станції. Як почалася війна – знов пішов. Казав: хлопці мої там, і я туди. На початку в Херсоні були два тижні, дуже страшно! Зараз – на Запорізькому напрямку.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
