На підтримку безвісті зниклих та полонених військових ЗСУ у Південноукраїнську минулої суботи, 19 жовтня, відбулася ще одна мирна акція-нагадування. Вже вдруге у середмісті збираються родичі українських захисників, що потрапили у ворожий полон або вважаються зниклими безвісті. До них приєднуються небайдужі мешканці громади, щоб виразити свою солідарність, співчуття та повагу.
Люди тримали у руках прапори військових підрозділів, портрети захисників, плакати з написами: «Вони боролися за нас, тепер час боротися за них!», «Безвісті зниклі – не значить забуті!», «Твоя байдужість не залишає їм надії. Не мовчи!», «Вони хочуть додому!», «Будемо боротися за кожного!», «Будь голосом тих, хто був твоїм щитом!». Серед них є дуже особистісні, на кшталт: «Синочку, ми на тебе дуже чекаємо!» або «Два мої серця у полоні!». У багатьох на очах були сльози, які вони не приховували.
Після того, як у нашому місті розпочалися такі акції, стало видно, як багато південноукраїнських родин зіткнулися з важкою проблемою, коли внаслідок бойових дій вони не можуть зустрітися зі своїми синами, братами, батьками, друзями або зовсім нічого не знають про їхню долю.
Нещастя рідні військовополонених та зниклих безвісти переживають кожен по-своєму. Одні пишуть листи у різні інстанції, інші підтримують зв’язок із військовим підрозділом, командирами та побратимами. Хтось відвідує зустрічі з представниками координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та представником Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Найбільш активні їздять у Київ, де беруть участь у зустрічах та мирних акціях.
Те, що вони збираються щотижня у середмісті Південноукраїнська, надає змогу розгубленим і занепокоєним людям не тільки заявити про себе та свій біль, а й поспілкуватися між собою, обмінятися новинами та корисною інформацією, почути слова підтримки і співчуття та відчути себе не наодинці зі своїм великим горем. Це надає силу та надію. Наступна мирна акція запланована на неділю, 27 жовтня. Місце зустрічі – незмінне.
Світлана Жерміль
- Мої два сини перебувають у полоні 30 місяців. Потрапили в полон у Маріуполі в 2022 році. Спочатку менший попав, 17 березня, а 24 квітня – старший. Менший син Роман служив на кораблі «Донбас», зараз він у місті Галич Костромської області, старший – Артем був морським піхотинцем у 36 бригаді, зараз – у місті Торез Донецької області. Від Романа було два листи з полону. Один у 2022 році, а другий був у липні 2024. Хлопчики, яких визволили з полону, казали, що він там і від мене отримав листа. Він дуже радий, що ми тут тримаємося, що є снага до життя. Але його стан не описати словами. Один із полонених, яких обміняли 14 вересня, сидів з ним в одній камері, сказав, що його не можна впізнати по фото, яке я виставляю. Він дуже схуд, замикається в собі. Я цього хлопчика бачила позавчора на зустрічі в Києві. Роману 27 років. А старшому моєму вчора було 36. У нього стан погіршився ще з 2022 року. Він був в Оленівці, коли стався один підрив, а потім другий. З Оленівці в мене був з ним зв’язок. У хлопців був захований телефон, і вони робили по дзвінку в кожну сім’ю. Казав, щоб витягли їх звідти, щоб стукались, ходили, щось робили. Казав, що в нього дуже великі болі в спині, що погано себе почуває.
Валентина та Юрій Польські
- Син Володимир, зараз йому 39 років. 16 червня 2022 року пропав без весті. Потім їздили у Київ на зустріч. Там сказали, що він у полоні. Але російська сторона не підтверджує, не хоче на цю тему спілкуватися. Їх четверо з Южноукраїнська разом потрапили у полон. За два роки і чотири місяці з 57-ї бригади жодного обміну не було. І ніякої інформації з того боку. Ми не знаємо, чи вони живі, чи ні. Це було на Луганському напрямку біля Северодонецька, селище Тошківка. Пішов по мобілізації. Провоював три місяці…
Надія Сенченко
- Сина звати Станіслав, йому 49. Вважають безвісті зниклим. Але начебто він убитий лежить. Не можуть туди добратися. Це трапилося 28 серпня цього року. Нам повідомили пізніше. Написали, що був обстріл, а вони поверталися з точки, де перебували, і потрапили під цей обстріл. А як воно було насправді – не знаю! Це Запорізький напрямок, якісь механізовані війська. Мобілізований нещодавно. Він тільки місяць там пробув. Не знаю, що ще вам сказати.
Юрій та Світлана Ніколаєнко
- Сина звуть Ніколаєнко Олександр Юрійович. 33 роки. Командир роти морської піхоти, перший відокремлений батальйон морської піхоти. Служив у Маріуполі. Спочатку повідомили, що він пропав безвісти. Це було у ніч з 11 на 12 квітня 2022 року. Потім повідомили, що він військовополонений, а через деякий час військова частина відказується від того, що він полонений. Але в Києві СБУ сказали, що він значиться як військовополонений. Проте про нього ніяких відомостей немає. Ніякої інформації від нього. Ніхто його не бачив. Ні фото, ні відео. Є три хлопці з таким ім’ям та прізвищем. Усі троє служили у 36-ій бригаді. Три Ніколаєнко Олександри, тільки по батькові різні. Один з Первомайська, один з Нової Одеси, а наш з Вознесенська. За цих двох вже знають, що вони живі, полонені. Оце така біда. Дуже тяжко виростити, виховати… і втратити.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
