Історія Андрія з Південноукраїнська – морпіха, бойового медика, який після поранення та ампутацій не просто повернувся до життя, а став прикладом для багатьох. У розмові – про перші дні війни, британських інструкторів, атаку дронів, протезування в Superhumans Center і найважчі випробування вже після повернення додому. Чесно, емоційно, глибоко. Про тіло, дух і нові алгоритми життя.
Випадкова зустріч
Випадкова зустріч вилилася в це ексклюзивне інтерв’ю із захисником, якому не байдуже. З паном Андрієм ми познайомилися наприкінці березня, коли він цікавився у працівниць ЦНАПу, чому у Південноукраїнську так багато доріжок, не пристосованих для людей на кріслі колісному? І куди йому треба звернутися, щоб пояснити, як це важливо? Не могла пройти повз, підійшла, представилася, поспілкувалися, обмінялися телефонами. Спершу не зрозуміла, чому цей молодий міцний хлопець цікавиться такими специфічними речами.
Андрій – військовий, був поранений і зараз пересувається на протезі (чого зовсім не помітно). У нього також ампутована ліва рука, чого теж на перший погляд помітно не було, мабуть через верхній одяг. Зараз він перебуває на Львівщині у Superhumans Centr, який спеціалізується на реконструктивній хірургії, протезуванні та реабілітації постраждалих від війни. Там йому виготовляють нову руку та навчають нею користуватися. Тому наше спілкування відбувалося по телефону.
– Андрію, що Вас пов’язує з нашим містом?
– Я там народився і весь час прожив. Народився 12 лютого 1987 року, навчався у третій школі (зараз це ліцей № 3) і в СПТУ (професійно-технічний коледж). Отримав спеціальність: столяр, будівельний тесляр. Мало де працював, перебивався по заробітках. Потім зрозумів, що найкраще мати власну справу, і відкрив ФОП, займався металопластиковими конструкціями. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов до ЗСУ.
Братику, почалась війна!
– Розкажіть, як для Вас розпочалася повномасштабна війна?
– У мене брат в Одесі жив, а там стояло ППО. І ось, коли прилетіло перший раз, він мені передзвонив, каже: «Братику, почалася війна!» Це було десь о пів на п’яту ранку. Шок, паніка. Я не розумів, що коїться. Тоді в усіх був такий стан. Надвечір побачив у телеграмі: «Всі, хто хоче, приходьте до ТЦК». Я жив неподалік, підійшов до ТЦК. Дивлюся – там кіпіш, багато людей. Першочергово обслуговують хлопців, які мають досвід. Вони ходять з автоматами. Я кажу: хлопці, давайте скомпонуємося. Сидів до 11 ночі, допомагав заряджати магазини. Потім мене направили в тероборону. Прийшов, а там теж купа добровольців, і теж потрібен армійський досвід, а я в армії не служив.
– А як до лав ЗСУ потрапили?
– Ходив до ТЦК, питав. Потім домовився і мені трохи допомогли через вознесенський ТЦК. Звідти подзвонили до нашого, мене викликали, і тоді я, як мобілізований, став до лав ЗСУ. Це було 16 лютого 2023 року. Формувалася морська піхота, 37-а бригада, і я туди потрапив. Поїхали спочатку до Миколаєва. Коли підготували документи, полетіли в Британію проходити ДМБ, тобто курс молодого бійця. Його має пройти кожен стрілець, воїн. Після цього в Італії пройшов двомісячний курс навчання на спецпризначенця – щось типу «морських котиків». Там було більш фахове навчання. Ми – морські піхотинці. У нас три стихії: вода, земля і небо. Ми їх опановували. Десантування з морської техніки, з амфібій, з гелікоптерів, з наземної техніки. Штурмували будівлі, міські забудови тощо. Викладали нам морські піхотинці-італійці. Хлопці такі здорові, сильні. Спілкувалися через перекладачів.
– Що було після Італії?
– Штурмували позиції на Донецькому напрямку. Були цікаві завдання, ми там непогано відпрацювали. Новодонецьк, Великі Новосілки. Потім я став на посаду старшого бойового медика. Влітку 2023-го мене знову направили на навчання, цього разу до Естонії. Восени повернувся, і нас направили на Херсонщину, де готувалася операція «Кринки». На той час я себе добре показав по документах, а хлопця, який у нас займався діловодством, перевели в інше місце. І я вів усю документацію роти плюс ще свої медичні обов’язки виконував. Тому до Кримок я так і не дійшов, але там були наші хлопці. Я брав участь у веденні трьохсотих бійців: по лікуванню, по виплатах. Там головне було переправити через Дніпро, а далі вже все структуровано, вони їдуть на травмпункт нашої бригади, і по лікарнях. Моя головна задача – прийняти хлопців, надати хоча б номер телефону, щоб вони ніде не загубилися, а далі на зв’язку вести їх по документах, консультувати. Це дуже важливо, тому що не всі військовослужбовці, тим паче мобілізовані, знають, як все це працює. Ще в мене було завдання – повне медзабезпечення роти. За потреби направляв тих, хто захворів, до фахівців.
– Кажуть, що в екстремальній ситуації ніхто не хворіє?
– Коли екстрим, це одне, а ось, коли ми в очікуванні, на тренуваннях, там всяке може трапитися. Хтось ногу підвернув, у когось нежить. Холод, грип, від цього ніхто не застрахований.
Уламки війни: поранення
– Як далі розвивалися події?
– Далі я пройшов ще одне навчання, не буду казати, яке. У ЗСУ постійно для вдосконалення є якісь навчання. Потім ми утримували територію недалеко від Херсона. Це вже була осінь. Нас знову перекинули на Донеччину, на Курахівський напрямок виконувати бойове завдання. І там на мене вполював дрон.
– Ви отримали поранення?
– Так. Це сталося у жовтні 2024 року. Мені в голову летів дрон. Я раптово прикрився лівою рукою. Відірвало руку, перебило кістку на нозі. Підвівся, декілька метрів пробіг, і в мене зламалася нога. Наклав турнікет. Прилетів ще один безпілотник. Згодом мене відтягнули у безпечніше місце та передали медикам, які щойно пройшли тренування. Вони побачили першого важкого пораненого і злякалися. Один з них залишився надворі, йому в голову влетів новий дрон, а другий, побачивши це, вирішив мене просто винести, навіть не зробивши огляд. Тому я втратив і ногу, і руку. Якби запломбували дірочку, ампутація була б не така висока на руці, а ногу можна було б урятувати. Але я розумію: вони вперше таке побачили, до того ж, на нас постійно полювали дрони. Вдячний, що винесли.
– Куди Ви потрапили з пораненням?
– Мене одразу спрямували до травмпункту, там оглянули, похитали головою і – на першу хірургічну, де ампутували. Руку підшили, ногу – ні. Потім – на Запоріжжя. Там я вже прийшов до тями в реанімації. Простабілізували, відправили на Дніпро. У Дніпрі прилетіло щось поряд з лікарнею, скло повибивало у вікнах. Звідти мене евакуювали в Київ. Там зробили операцію на нозі. Залишили лише стегнову кістку. Трохи побув на реабілітації, а потім поїхав у Львів. Домовився з Superhumans Centr, що будуть мене вести. Пару разів приїхав туди, подивилися, сказали, що треба зробити УЗД нервових закінчень, які залишилися після ампутації, порекомендували полікуватися, пройти терапію у нейрохірурга, щоб не було больових синдромів. Коли цей етап пройшов, розпочали протезування ноги.
– Вони спеціалізуються на протезуванні?
– Це благодійний фонд. Вони спеціалізуються на допомозі військовослужбовцям. Хірургія відновлення: зуби, очі, вуха, кінцівки. Потім допомагають адаптуватися. Є медики, психологи, юристи. Допомагають з навчанням, з працевлаштуванням. Коли заходить «котик», то, якщо він бажає розвиватися, тут йому допомагають в усьому. Місяць я був у Superhumans Centr. За результатами тестів мені надали відпустку для очікування місії по протезуванню руки. Я поїхав додому у Південноукраїнськ. Посеред відпустки мені подзвонили і сказали, що треба бути в госпіталі, бо з-за кордону приїжджає місія, яка буде протезувати мені верхню кінцівку. Зараз я тут, чекаю протезування руки.
Про реальні труднощі пересування
– Виходить, протез ноги Ви випробували в нашому місті? Як Вам з ним, зручно? Звикли до нього?
– Пересуватися містом на протезі дуже важко. Особливо, коли йде дощ. Після того, як багато походив, приїхав сюди, в Центр, мене оглянули і побачили, що розійшовся шрамик. Тепер тиждень-півтора треба їздити на кріслі колісному. Тут мені зручно, а там (ред. у Південноукраїнську) я би просто не виїхав з дому. У Південноукраїнську є вулиці, де я ходив і навіть не замислювався – там рівна дорога. Але місцями треба було уважно дивитися вниз, плюс ще сходи всі різні, десь роздовбані. Якщо впаду на протез – він витримає. А коли впаду на здорове коліно, то все! Навіть якщо піднімуся, то не зможу поскакати на одному протезі. Думаю, з цим ще треба попрацювати. Я вже з мером спілкувався, він розповів, що треба робити для того, щоб люди з ампутованими кінцівками могли пересуватися містом. Зараз на часі є інші потреби, наприклад, допомагати ЗСУ.
– Наша влада Вам щось пообіцяла зробити?
– Коли зустрічався з паном Онуфрієнком, він розповів, як все працює. Тепер я знаю, і відповідно буду діяти. Буду вивчати Закон, щоб далі брати участь у цьому процесі. Загалом міський голова тільки «за». Усе рухається у потрібному напрямку.
На зустрічі родичів військовополонених і зниклих безвісти захисників із представниками міських установ. 14 березня 2025.
Нове життя – нові алгоритми
– Зараз Ви чекаєте, коли зроблять протез руки?
– Все у процесі: зробили макет і по ньому будуть працювати. А поки я тренуюсь. До мене прилаштовують датчики, я напружую м’язи і вчуся подавати сигнали на м’язи таким чином, щоб руку стискало, розтискало. Така простенька комп’ютерна гра, але вона допомагає контролювати нервові імпульси, які йдуть на м’язи.
– Для ноги теж так було?
– Ні. У мене зараз механічна нога. Там є певний алгоритм дій, які я виконую і ходжу. Перекат з п’ятки на носок, потім піднімаю ногу, вона згинається і таке враження, що є коліно. Але якщо я десь зачеплюся в той момент, коли переставляю ногу, протез складається, і я падаю. Воно працює не так, як живе коліно. Я не можу згинати і розгинати його силою думки, або м’язами. Звісно, є багато нюансів, які я не зроблю. Наприклад, нормально підніматися сходами, тому що протез працює тільки на згинання. Спускатися сходами можу, але трохи сповільнюючи падіння. Можу стати п’яточкою, а він м’яко так спускає мене на наступну сходинку. Потім треба закрити цей процес рухом, типу як штовхання м’яча. І знову. Там є спеціальна система, після того, як роблю крок, вона згинається, і треба, щоб протез повністю випрямився, а потім робити наступний крок. Тому і реабілітація мінімум місяць.
– Усе треба переосмислювати?
– Саме так. Під час реабілітації дуже велике навантаження на голову, тому що треба думати. Якщо людина неправильно пройде реабілітацію, у неї буде порушення ходи, тому що в голові встановлюються нейронні зв’язки. Коли роблять протез, два тижні дають ходити тільки в умовах спеціального залу, коли реабілітолог спостерігає та коригує ходу. Після першого тесту, якщо він побачить, що людина може самостійно пересуватися, вставати, лягати тощо, дає цей протез на користування. Наприклад, коли я приїхав у місто, в мене хода більш-менш була налаштована. І я вже іноді не замислювався, як правильно поставити ногу. Усе було автоматично. Але йду-йду, тут на камінчик наступив і починаю складатися.
– Виходить, що Ви заново навчилися ходити?
– Так. Якщо людина пересувається на протезі, це не означає, що у неї все класно. Скажімо так, розійшовся шовчик. Людина має пересуватися на кріслі колісному, поки не заживе. Або якщо протез зламався (бо це механізм), – на ремонт. Тобто це не так, що поставили протез, значить це вже власна нога. Воно так не працює. На жаль!
– Багато довелося пересуватися на кріслі колісному?
– Близько чотирьох місяців я перебував на лікуванні. Мав відкриту рану, тому пересувався на кріслі колісному. Протезом користуюся лише місяць. Наразі за межі лікарні не можу виїхати, але тренуватися треба, бо якщо постійно лежати або сидіти, то атрофуються м’язи. Потім важче реабілітуватися, тому спочатку треба укріпити м’язи, а потім ставати на протез.
Усвідомлення і прийняття
– Андрію, ми про такі речі розмовляємо, у мене аж всередині все стискається. А Ви отак бадьоро відповідаєте. Психологічно важко було перебудувати своє життя після поранення?
– Я майже два роки пропрацював старшим бойовим медиком роти. Склад моєї роти чотири рази змінювався. Я вів усіх цих бійців. Розумів, що війна закінчиться не скоро, і що знайдеться дрон, або куля, які мене поранять. Я можу стати або 200-м, або важким 300-м. Коли постійно на полі бою, бачиш смерть, поранених бійців, сприйняття змінюється. Старший бойовий медик – це як працівник швидкої допомоги, розумієте? Зірвалась міна, наприклад, у людини випадають нутрощі, у нього критична кровотеча. У цей час я маю відключити емпатію і ввімкнути професіонала.
– Тобто внутрішньо Ви були готові?
– Так. До того ж, з часом на полі бою відчуваєш себе звичніше. Кров кипить, купа адреналіну, кортизолу та іншого. Я до цього стану вже звик. Коли в мене влетів дрон, дивлюся – живий! Значить, все добре. Є лише розуміння, що я просто зламаний механізм. Треба зробити так, щоб не витекла червона речовина. Сам собі допомагаю і чекаю на медиків. Коли мене перевозили, то розумів, що відріжуть руку і ногу. Треба готуватися до нових умов. Щось змінилося у світі? Ні. Світ залишився таким самим. У мене все залишилося таке саме, тільки немає двох кінцівок. Треба жити далі, але трохи перебудуватися, тримати себе у формі, щоб з глузду не з’їхати. Йти на війну – це не просто: я зараз постріляю, треба розуміти, що і тебе можуть вбити. І до цього бути готовим, бо ти воїн.
Плани на майбутнє
– Як Ви бачите своє майбутнє? Є якісь плани?
– Планів у мене дуже багато. Поки живу, ходжу, розмовляю з людьми, вони постійно змінюються. Одразу сказати, що саме я хочу, поки що не можу, тому що за час реабілітації може ще багато чого змінитися. А тут є куди рости, є чим займатися.
– До Південноукраїнська повернетеся, чи ще не думали про це?
– У будь-якому випадку приїжджатиму, хоча б у відпустки. Зараз я діючий військовослужбовець, який отримав поранення, виконуючи бойове завдання. Моя травма пов’язана із захистом Батьківщини. Це не просто так: я пішов десь гуляти і наступив на міну. Травма тяжка, тому це страховий випадок. Відпустка у зв’язку з лікуванням, реабілітація і саме лікування. Це все забезпечується державою.
– Реабілітація буде ще декілька місяців?
– При таких важких ампутаціях вона десь біля року. Усе залежить від того, наскільки швидко я зможу самостійно себе обслуговувати. На жаль, на 100% я вже не зможу цього робити.
– А психологічна підтримка була потрібна, чи Ви самі впоралися?
– Мені не потрібна була психологічна підтримка. Ще в реанімації одразу почав шукати своїх котиків. Вийшов на зв’язок зі своїм батальйоном, ротою, діловодами. Попросив, аби вони надіслали мої речі, ноутбук, телефон, щоб я міг продовжувати далі працювати. Я там був старшим бойовим медиком, мене немає, значить, хтось має взяти ці обов’язки на себе. Голова ціла – вперед, далі працювати! Я виконував обов’язки старшого бойового медика до того часу, поки у нас не з’явився хлопець. Я його і зараз консультую.
– Бажаю, щоб у Вас склалося все якнайкраще. Хочу сказати, що Ви не справляєте враження пораненого. Маєте вигляд міцного, активного молодого чоловіка. Я в захваті. І я Вам дякую.
– Що нас не вбиває, то робить сильнішими. Я ходжу і показую, що можливо далі жити. Зараз багато є людей, які переживають ампутацію, вони сидять вдома: все пропало. У людини все в голові. Треба вчитися. Не може працювати нога – треба щось інше робити. Жити на пенсії? Та ні! Я патріот України. Я маю і далі працювати, щоб моя країна процвітала.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok
