Мешканцю Южноукраїнської міської територіальної громади Володимиру Гетманському 26 років. До лав Збройних Сил України його мобілізували у вересні 2024-го. А в листопаді, під час першого бойового завдання, він отримав численні поранення.

Майже дві доби військовий лежав у лісопосадці, чекаючи на евакуаційну групу, яка через щільні ворожі обстріли не могла до нього добратися. Втратив багато крові. Сили полишали, а російські дрони кружляли над головою, полюючи на українського солдата. На порятунок вже майже не було надії. Але чоловік не здавався, бо пообіцяв дружині і двом маленьким синам повернутися живим. Своєю історією Володимир поділився з ЮжкаNews.City.

Наразі Володимир Гетманський проходить черговий етап реабілітації у Південноукраїнську. Пересувається на милиці. Каже, лікарі прогнозують, що відновитися повністю не вдасться: занадто багато уламків від снарядів у його тілі. Деякі дістали, а деякі так і залишаться з ним на все життя. Пошкоджено чимало нервових закінчень у ногах та хребті. Чоловік не відчуває частину пальців на руках. Та він щасливий, що залишився живим після того пекла, яке довелося пережити. Але все за порядком.

Володимир Гетманський не втрачає позитивного настрою.Володимир Гетманський не втрачає позитивного настрою.Автор: Наталя Кравець

Читайте також: Після поранення на протезі повернувся в стрій, але загинув: історія південноукраїнця Іллі Щербакова

Життя до війська

Володимир Гетманський народився і виріс у селі Іванівка. Освіту інженера-механіка у галузі теплової енергетики здобув у Первомайську в фаховому коледжі НУК імені адмірала Макарова. Одружився з дівчиною на ім’я Анастасія. Перед війною у них з’явився первісток – хлопчик. Сина назвали, як і батька – Володя. Молодший Тарас народився у 2024 році.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Володимир разом зі своїм батьком Станіславом пішли до військкомату. Хлопця не взяли через молодий вік, тоді він вступив до ТРО. А тато влітку 2022-го долучився до лав ЗСУ. Служив у штурмовій бригаді. Отримав поранення. Після реабілітації повернувся до війська, але вже в іншу частину.

Володя переймався, що його не мобілізовують. Багато друзів на фронті вже давним-давно. Один навіть загинув. Молодий чоловік намагався бути корисним хоча б тут, у тилу. Після розформування ТРО дізнався, що в селищі Костянтинівці на приватному підприємстві виготовляють евакуаційні возики для військових. Він пішов туди працювати.

– Це був проєкт «Евакуаційні возики», який започаткував Мадяр. Зроблені з металу на колесах, вони призначалися для того, аби вивозити з поля бою поранених. Ми експериментували і намагалися вдосконалити конструкцію. Наскільки вони зручні, випробовували на собі.

Читайте також: Про кицю, подружні стосунки і довіру: відверта розмова з українським героєм у вечірньому автобусі

У лавах ЗСУ

Восьмого вересня 2024 р. Володимир Гетманський отримав повістку і пішов захищати країну. Після проходження базової загальновійськової підготовки хлопця направили у десантно-штурмові війська. Південноукраїнець опинився в Донецькій області на Курахівському напрямку. А шостого листопада пішов на своє перше бойове завдання.

Група з чотирьох українських військових просувалася лісосмугою до місця призначення. Стемніло. Команда зупинилася на декілька хвилин, щоб по карті перевірити, чи правильний курс тримають. Їх помітив дрон.

– Скид. Імовірніше за все, дрон ніс міну. Вибухнуло метрів за чотири-п’ять від нас. Мене збило з ніг. Я сильно закричав. Ну, воно так запекло! Осколків багато, вони гарячі. Коли входять у тіло – дуже пече. Ноги сильно посікло, сідниці. Підвестися вже не міг. З нашої групи поранення дістав ще один хлопець, але воно було легке. По рації командир дав наказ відступати.

Військовий з легким пораненням вирішив повертатися назад. До нього долучився ще один з команди. До найближчого пункту, де можна було заховатися – кілометр. Відстань ніби й невелика, але місцевість повністю прострілюється російською артилерією. До того ж дрони літають, як мухи. Заховатися ніде: голі дерева в посадці, грунтова дорога, поле. Ворожі безпілотники оснащені тепловізорами, а значить, вночі цілі визначають ще краще, ніж удень.

– Я чув, як за ними пішли дрони. Вибухи. Один з них (той, що був поранений) дістався до безпечного місця. Інший пропав безвісти. Мабуть він злякався і заховався в якийсь бліндажик. Дрони могли закидати його вибухівкою.

Ніч перша: посадка

Побратими надали Володимиру першу медичну допомогу. Він самотужки теж намагався затягнути собі турнікети. Випив ліки для запобігання зараження, знеболювальні. Це все, чим поранений зміг зарадити собі. Іти був не взмозі. Четвертий військовий з їхньої команди докладав усіх зусиль, щоб витягнути Володю. Однак це виявилося неможливим.

– Я навіть не запам’ятав, як його звати, бо він не з нашої роти. Проте я дуже вдячний за його зусилля. Він мене волоком тягнув за броник. Але з амуніцією я мав десь 100 кілограмів. Плюс на ньому було екіпірування. Я просив, щоб він залишив мене. Заховав десь, а сам вибирався. Та він залишався поруч.

Спустився туман, і це було добре, адже ворожі безпілотники за таких умов майже не літають. А значить, шансів бути виявленими поменшало. Вранці товариш Володимира отримав команду заховати пораненого, а самому долучитися до іншої групи для виконання бойового завдання. Спеціальною фольгою з аптечки він накрив побратима і приклав гілками. Для зв’язку з командиром та пошуковою групою залишив йому рацію.

– Так хотілося пити, аж губи пересохли! Коли ми відступали, то втратили рюкзаки, а з ними й усе, що у нас було. Товариш вранці знайшов пляшку, в якій залишилося води на самому дні. Нам навіть по ковтку не вистачило. Я лежав на животі, бо не міг перевернутися. Під голову вирив собі ямку, аби зручніше було лежати й шия не затікала. У кишені були сигарети, то я іноді дозволяв собі покурити. Мені здавалося, що так легше терпіти біль.

У світлу пору доби серед опалого листя легше було маскуватися у пікселі. Надягнув капюшон і все, – розповідає Володимир. Так пройшов день.

Ніч друга: галюцинації

Насувалися сутінки. Володимир не розумів котра година, чи то він заснув, чи зомлів. Почалися галюцинації. Хлопцю чулося, що хтось викрикує його ім’я. Перша реакція – радість та бажання відізватися. Наступна – усвідомлення, що це неправда, адже у війську кликатимуть лише за позивним. Він мав військове прізвисько «Рок». Такий вибір пов’язаний з музикою.

Тіло пораненого бійця було, як ватне: майже не відчувалися холод та біль. Найбільше дошкуляла спрага та голод. У той момент військовий думав про дружину Анастасію, трирічного синочка Вову і про Тарасика, якому було лише сім місяців. «Потрібно брати себе в руки і терпіти, адже маю повернутися до них, я ж обіцяв їм», – рішуче повторював собі солдат.

– Чую знайомий звук і розумію: наді мною завис дрон. Скид. Граната впала по лівий бік і вибухнула. Я знов отримав поранення, але, на щастя, легеню не зачепило. Розумію: є ще одна граната, яка зараз полетить на мене. З усіх сил роблю ривок убік. Вона падає за дерево. Я порахував, що у мене є від 30 секунд до хвилини, щоб відповзти і перезаховатися, тому що на заміну цьому дронові прилетить наступний. На ліктях вдалося відповзти метрів на тридцять і залягти під стовбуром дерева, яке повалилося, але на землю не впало. Це мене і врятувало. Безпілотники прилітали й хаотично робили скиди, але мене вже не бачили. Я не розумів, чи точно добре з легенею, бо чув хрипи. Подумки десять разів попрощався з рідними та близькими. І знову стан, як уві сні.

До тями Володимира привів звук, з якого він зрозумів: у рації розрядився акумулятор. Остання ниточка надії на порятунок порвалася.

День другий: евакуація

Коли Володимир розплющив очі вранці, то подумав: «Я ще й досі живий? Значить точно повернуся до рідних!» Однак він втратив зв’язок. Почав думати, як реанімувати акумулятор. Поклав його під пахву, щоб зігріти. Як же хотілося закурити!

Але цигарки залишилися за 30 метрів у ямці. Володимир зібрався з силами і на ліктях поповз за ними. І вже було неважливим нічого у тій ситуації. Цигарки залишалися єдиною відрадою та способом трохи затуманити біль і погані нав’язливі думки. Коли повернувся до того місця, побачив неподалік саморобну міну. Подумав: «Це ж у якій сорочці потрібно було народитися?» – закурив і на серці стало трохи легше.

Акумулятор зігрівся, рація запрацювала. Командир повідомив, що пошукова група вже вийшла.

– Мене звали: Рок, Рок! Але я не міг відгукнутися. Чи то в горлі пересохло, чи то я був такий виснажений. Вийшов на зв’язок по рації і вони зрозуміли, де я. Найперше, що зробив, коли зустрівся зі своїми – попросив води. Зволікати було ніколи. Так хотів вибратися, що став на ноги. І зараз для мене загадка, як я міг іти, але з допомогою хлопців це якось виходило. Потім мене повезли на візку для евакуації. Пересувалися під ворожими обстрілами. Наші прикривали вогнем. Дісталися до першого безпечного місця, де було трохи часу для перепочинку. Я подивився на цей евакуаційний візок і зауважив, що виготовляв подібні. Жартома сказав: «Було б прикольно, якби саме цей я зварив!» Так і вийшло. Придивився і упізнав свою роботу по характерному малюнку, який міг зробити лише я.

Щоб дістатися до автомобіля, потрібно було пройти через село, розповідає Володимир. Ішли з хати в хату, бо дрони крили. Підбирали поранених, які очікували в укриттях. Забігли в один двір, а там живе дідусь. Мабуть єдиний на все село. Військові пропонували йому піти з ними, але він відмовився. Натомість провів їх до воріт.

– Дід нічого не боявся. Ми лаяли його, щоб він беріг себе. Так пройшли через усе село. А там нас чекав автомобіль. Я так хотів вижити, що підвівся на ноги і побіг. Ми їхали, а за нами полювали дрони. Навздогін летіли снаряди. А я молився, щоб ми вибралися.

Запоріжжя, лікарня

Усю подальшу дорогу Володимир був ніби у прострації. Він лише пам’ятає, як приходив на мить до тями на якомусь із пунктів, де йому робили медичні маніпуляції, а потім знову поринав у темряву. Отямився військовий у лікарні в місті Запоріжжі. Він був майже увесь перебинтований. З тіла стирчали медичні трубки.

– Лікар розповів, що осколки пошкодили кишківник. Якби ще трохи, то не врятували б мене. Він сказав: «Ти вже гнити почав зсередини». Це добре, що я не їв і не пив тоді у посадці.

У Запоріжжя приїхала дружина. Хоч Володимир і не хотів, щоб вона його бачила у такому стані, але насправді дуже чекав. Рідні кроки упізнав, коли Настя йшла коридором до палати.

– Ми розплакалися обоє. Настя не очікувала побачити мене у такому стані.

Згодом Володимира перевели на лікування у Вінницю, потім – на Хмельниччину. Проходити реабілітацію направили за місцем проживання – у Південноукраїнськ. Місцеві лікарі дістали з тіла військового ще один осколок. Наразі попереду ВЛК, висновок лікарів щодо подальшої придатності до служби.

Переосмислив життя

Володимир називає себе щасливчиком. Вважає, що його оберігала якась потужна сила. Інакше, як зміг вижити і повернутися до рідних? Зараз він по-іншому став дивитися на світ – простіше. Каже, іноді ми самі собі надумуємо проблеми, не на тому акцентуємо увагу. До поранення ставиться оптимістично, хоч і розуміє, що таким, як раніше, його тіло вже не буде.

– Головне, що живий. Руки, ноги є, голова на місці. Працювати зможу, щоб забезпечити родину. Однак проблема є – я став запальним. З’являється агресія. Свій стан усвідомлюю і намагаюся контролювати ці прояви. Я впораюся, потрібно трохи часу. Дружині теж важко. Зрозуміло, що я змінився, і для неї це теж випробовування. Але разом ми здолаємо всі труднощі.

Під час розмови з Володимиром мурахи не покидали тіло, а слова застрягали у горлі. І подумалося: а скільки таких історій ще є в Україні? Який же наш народ незламний.

Читайте також: Життя Олександра Гузовського обірвалося миттєво, від поранення. Він писав повідомлення мамі...
Читайте також: Віктор Бабич попередив дружину: ми йдемо у наступ. Вже наступного дня він загинув. Відео
Читайте також: Южноукраїнець героїчно загинув під час оборони Маріуполя. Рідні розповіли, яким був Іван Татару
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися