Розповідь 23-річного військовослужбовця, звільненого з полону, – це історія про силу духу, відвагу та другий шанс на життя. Захисник Маріуполя Вільгельм Вітюк пройшов через страшні випробування, але не здався. Зараз ветеран мешкає в Києві та займається громадською діяльністю, веде особистий Telegram-канал, пише книгу «Щоденник з полону», співпрацює з Миколаївською ОВА. Нещодавно він побував у Південноукраїнську та погодився надати інтерв’ю нашому медіа.
Посилання на Telegram-канал Вільгельма "Щоденник з полону 🪐"
Спілкувалися з Вільгельмом в Zoom
Вільгельм Вітюк народився 27 вересня 2001 року в Криму. Після анексії півострова у 2014 році його родина була змушена залишити дім і переїхати до Вознесенська. У Миколаєві хлопець закінчив професійне училище та став автослюсарем. У 2021 році вирішив піти на військову службу, адже його батько та брат тоді вже боронили Україну в зоні АТО/ООС. Повномасштабне вторгнення рф застало Вільгельма у складі 56-ї мотопіхотної бригади в Маріуполі, де він пройшов жорсткі бої, отримав поранення і потрапив у полон.
– Вільгельме, чому Ви вирішили піти служити?
– У мене батько і брат військові. А чим я гірший? Так і вирішив. Прийшов у суботу до ТЦК й кажу: «Хочу служити». Мені говорять: «Подумай до понеділка». Прийшов у понеділок: «Хочу служити», – хоча був списаний за станом здоров’я. Зрештою мені запропонували поїхати в Маріуполь, я погодився і в серпні 2021 р. підписав контракт на службу в 56-й мотопіхотній бригаді.
– Тобто, коли почалася повномасштабна війна, Ви були в Маріуполі?
– Так.
– Можете розказати, що тоді відбувалося? Як розвивалися події? Що повідомляло командування?
– Командування нічого не казало. Але якщо людина хоча б трохи розуміється на військовій справі і слідкує за новинами, то навіть дурню було зрозуміло, що щось буде. І коли ми 22 лютого дивилися новини у частині, дєд (ред. путін) заявив, що так звані ЛНР і ДНР – це нібито «исконно русские територии», я тоді сказав хлопцям: «23-го вони нап’ються, у них же свято. А 24-го підуть у наступ». Так і сталося. У четвер, 24 лютого, зранку до нас влетів переляканий лейтенант і крикнув: «Війна!» Ми тільки переглянулися між собою: «Та вона вже 8 років триває...»
– І що далі?
– Нічого. Отримали зброю. Пролунав наказ покинути постійний пункт дислокування. Нас відправили у 20-ту школу на правому березі. Там збиралися бригади невеликої чисельності.
– Ворог одразу почав обстрілювати місто?
– Ні. Дня три-чотири взагалі нічого не було, потім почало прилітати по окраїнах. І десь через тиждень почала працювати авіація. Місто палало. Будівлі вже були зруйновані, і руйнування продовжувалися. Кілька разів організовували евакуацію, намагаючись вивезти цивільне населення. Ті, хто мав бажання, могли сховатися на заводі Ілліча. Їдеш містом, і кожні 5–10 метрів бачиш трупи, розірвані вибухами, розстріляні. Дорослі, діти. Це було страшно усвідомлювати. І так на кожному кроці.
– Їх ніхто не прибирав?
– Де була можливість – прибирали. Але, коли всі морги переповнені, коли тіла вже складали в адмінбудівлях, то куди? Своїх не було де ховати. Хлопці закопували побратимів просто під парканами. Це страшно. Але це війна, і тут нічого не поробиш. Коли підписуєш контракт, маєш розуміти, що це не ігри, і не спосіб заробити гроші. Мені й досі сниться те все.
– Коли та як Ви отримали поранення?
– Під час чергового обстрілу 4 квітня. Ми з побратимом якраз змінювали один одного в патрулі. Почався мінометний обстріл. Я почув на вулиці голоси цивільних. Подумав: «Вони ж без форми, але це не означає, що їх не зачепить, піду скажу їм». Тільки вийшов із-за дому, зробив кілька кроків, побачив людей, у цей момент прилетіла міна. Один осколок влучив у ногу, інший – у спину. Я впав. Лежав і молився. Пригадав усі молитви, які знав, а які не знав – вигадував.
Це легендарний шеврон, який пройшов бойові дії в Маріуполі та пекло полону. Протягом року з ним я повернувся до дому …
– Було страшно?
– Смерті я не боявся. З нею всі давно змирилися. Ми з нею, можна сказати, познайомилися, встигли зіграти в карти. Страшно було не померти, страшно було те, що тіло навіть не повернуть додому. Просто загнешся там, як пес під парканом. І таблички ніхто не поставить.
– Як Вас звідти витягли?
– Спочатку я подумав: «Ну все, помираю. Пора». Лежав і чекав. Але згодом зрозумів: ні, я живучий. Адреналін зробив своє: я відчув, що ще маю сили. Потрібно було спуститися в підвал на нашій позиції. Встав, машинально схопив автомат: ну, а раптом війна (ред. сміється)? На півдорозі зрозумів, що вже не можу його тримати. Почав спускатися, але побачив, що на мене наставили ствол. «Хто йде, сука?!» – пролунав голос. Це був мій побратим. Після обстрілів часто заходили диверсійні групи, тому треба було пильнувати. «Це я!» – ледве викрикнув. «Зрозумів. Заходь!» На сходах мене підхопив побратим: «Привіт, братику. О, дивись, кров... Що робити будемо?» Вийшов на рацію, передав: «300- й!».
Наші парамедики не вийшли за мною – логічно, адже тривав артобстріл. Ми були на одній радіохвилі з морпіхами першого батальйону. Саме їхні медики й прибігли. Мене евакуювали на сусідню позицію. Завели в будинок, де зустрів парамедик Олег – молодий хлопець. Подивився на рани, почав обрізати одяг. Слухає мене і раптом каже: «Братан, ну в тебе й бронхіт!» Я повертаю голову, бачу в себе у спині величезну дірку, туди пачку сигарет можна засунути. «Це все, що тебе бентежить?!» – питаю. Посміялися. Бронхіт, блін… Олежка наскільки міг заклеїв рану і відправив мене далі до санчастини морпіхів. Там мене трохи підлатав лікар. Протягом доби я весь час спав, док (ред. медик), тільки іноді підходив, запитував: чи живий.
– Добре, що вдалося хоч трішки відновити сили. Що було далі?
– Дізнався, що є інтернет, у хлопців старлінк працював. Згадав про свій телефон, який залишився на позиції. Мене передали хлопцю-морпіху, і він через їхні позиції довів мене до моєї, вона була неподалік. Я забрав телефон, і ми повернулися. Одразу написав мамі. Вона в шоці, пише батькові. Той попросив, щоб я записав голосове повідомлення, щоб упевнитися, що це дійсно я. Чого він так зробив? Бо першого числа мій командир, який перебував у секторі на Донецькому напрямку, подзвонив додому і сказав: «Швидше за все, він мертвий, тому що з ним немає зв’язку». Я батьку говорю: «Ну, значить, я воскрес». Так я ще три дні спілкувався з батьками, поки знову не зник зв’язок.
– А тато тоді на якому напрямку фронту воював?
– Папа тоді вже був у госпіталі. Він брав участь у боях за Вознесенськ. Росіяни йому прострелили ногу. Зараз він інвалід другої групи.
Тато Вільгельма
– Як довго Ви були в санчастині?
– Пробув там ще три дні. Щодня привозили тяжких хлопців. Парамедики там, звичайно, боги. Пацанів оперували, робили ампутації, зашивали. На це дуже важко дивитися. Місця на всіх не вистачало, лежали на землі. Тоді я підійшов до дока, кажу: «Док, я іду до своїх, я тут просто місце займаю». Говорить: «Куди ти підеш, в тебе он дірка в спині!» Але відпустив. Сьомого квітня я написав батькові, що повертаюся на позицію.
– Ви потрапили у полон, коли поверталися на позицію?
– Ні, я повернувся до своїх. А з 10 на 11 квітня морпіхи пішли в прорив. Ми покинули позицію і взяли участь у прориві. Але він не вдався. За п’ять хвилин 600 «двохсотих», тих, кого встигли порахувати. З 11-го на 12-те ще одна спроба, знову невдало. З 12-го на 13-те вирішили вийти пішки, також невдало. Пройшли два-три кілометри, може трохи більше, дійшли аж до «Сталевара». Факт у тому, що ми пройшли цю відстань, а кожні 200-500 метрів – ворожі позиції. Вони методично косили посадки, щоб ніхто не міг пройти. Я б теж так робив, якби мав чим. Тож ми повернулися назад, на аглофабрику, біля заводу Ілліча. Там зібрали поранених, знайшли медика, офіцера 36-ї бригади. Він допоміг, наскільки міг. А 14 квітня ми потрапили під зачистку. У результаті – нас беруть у полон.
– Вільгельме, якщо можете, розкажіть, що з Вами відбувалося у полоні?
– Нас приймав перший окремий штурмовий батальйон ДНР, як зараз пам’ятаю. Тоді нас не били. Дали сигарети, воду, допомогли винести поранених. Потім завезли у Сартану, селище неподалік Маріуполя. Звідти – на Оленівку, і там вже було «весело». Били битами, ланцюгами по руках, ногах. Стояли несамовиті крики. Можна багато розказувати про всі жахіття, які там відбувалися. Вони просто нелюди. Хлопці поранені, а вони над ними знущаються.
– Бачила, в одному з інтерв’ю Ви розповідали, що за тату у вигляді герба над Вами теж знущалися.
– Так, говорили, що нацист. Відрізати руку хотіли. Фартануло, не відрізали. В якийсь момент навіть думав каменем стерти тату. Почав терти – боляче!
– Скажіть, будь ласка, що Вам допомогло витримати, пережити всі ті страшні речі, які відбувалися?
– А я мамі пообіцяв, що додому повернуся. Так. А маму я боюся більше, ніж танків. Ви уявляєте, що б вона зі мною зробила, якби я додому не приїхав? Оце і тримало: обіцянка матері, що приїду додому.
– Деякі рідні полонених отримують листи через Червоний Хрест. Чи Вам вдалося відправити або отримати звістку від рідних?
– Мій лист додому дійшов через півроку полону. Хлопці отримували, я – ні.
– А представники Червоного Хреста взагалі там були?
– Я їх не бачив.
– Після усіх тортур Ви були у тяжкому стані, до того ж рана не загоїлася. Вас відвезли десь у госпіталь чи медичну частину?
– Так, мене визначили на володимирський централ, там була лікарня при зоні. Не думав, що я в 22 роки відсиджу на «владимирском централе». Пробув там три місяці.
– Поміняли Вас у квітні? Виходить, з квітня по квітень Ви були у полоні?
– Да. 14 квітня 2022 потрапив, 10 квітня 2023 вийшов. Від дзвінка до дзвінка.
– Знали, що Вас будуть обмінювати?
– Ні. До мене зайшли, по ребрах настукали, мішок на голову одягли і вивели. На деяких зонах кажуть, що везуть на обмін. Мені – не сказали. Я в одиночці сидів. Хочу додати, що є деякі моменти полону, за які я вдячний. Це усвідомлення життя. Цінності кардинально змінюються. Жити стає простіше після повернення. Адже ти прекрасно розумієш, що якісь маленькі проблеми, які здаються великими для цивільного населення, це не проблеми. У тебе залишається тільки дві проблеми: втрата побратимів і втрата свободи. Ти прекрасно розумієш, чого хочеш від цього життя і чого не хочеш. Що зробив поганого в житті, за що соромно, а що гарного. Розумієш, що в тебе є смак свободи з присмаком волі. Чому саме так? Тому що згідно з нашим законодавством у тебе нема повної свободи і повної волі. Свобода і воля, на жаль, два різні поняття. Кожен розуміє цю фразу по-своєму. Воля на сьогоднішній день проявляється в мені, як воля вибору, і свобода є при цьому виборі.
– Що було, коли дізналися, що Ви вільний, на нашій території?
– Після фрази: «Хлопці, піднімайте голови, ви в Україні!» - я зрозумів, що хочу їсти. Нам закинули в автобус пачку сигарет. Сказали, що через декілька хвилин приїдуть наші автобуси, і ми туди пересядемо. Там будуть телефони, їжа. Думав, що курити не буду, але вийшов на вулицю, запалив. Підняв голову в небо, а воно без ґрат. Стільки відтінків: помаранчевий, фіолетовий, синій, блакитний, навіть бірюзовий. Це був вечір, саме захід сонця. Словами не передати, яка це була краса, і що в той момент для мене означало це небо.
Обіцяв мамі, що повернеться. І повернувся
– Що перше зробили на рідній землі?
– Побачив свого побратима Жеку, нас разом міняли. Вийшли з автобуса, нам роздали пакети з їжею, сіли на травичку: курили, їли. У той момент, поки всі фотографувалися, ми з побратимом відійшли, бо треба було. Ну, по нужді. Повернулися, нам запропонували бутерброди, і ми знову їли. А в той момент всі фоткалися, тому мама не побачила мене на фотках з обміну.
– Далі була реабілітація?
– Так, по сьогоднішній день проходжу тяжку реабілітацію, вона дійсно тяжка. З часом починає вилазити все те, що набув, але із-за бойового режиму організму тримався. Організм у бойовому стані готовий боротися і не звертає увагу на різні хвороби, каже: «потім будемо лікуватися». Але зараз, коли він відчуває, що є можливість лікуватися, все починає проявлятися. Дуже сильно допомогла підтримка батьків та дружини.
– Ви розповідали, що зараз навчаєтеся на психолога. Як до цього дійшли, і де навчаєтеся?
– Університет сучасних знань у Києві, це приватний університет. Рінат Ахметов взявся оплатити це навчання. Наразі я амбасадор «Серця Азовсталі». Якщо не знаєте, ця організація займається підтримкою та реабілітацією повернутих з полону оборонців Маріуполя та їх родин. Як дійшов? Шукав психолога. Приходжу в соцзахист у Вознесенську, кажу, мені треба психолог, тому що «кришечка підсвистує». І свистіти не перестає. Там сказали, нема в нас такого психолога. Через три дні дзвонять, кажуть, що приїжджає психолог. І тоді познайомився з Тетяною Марініною, вона іменита психологиня та психотерапевтка. Вона мене взяла на психологічну реабілітацію, дуже допомогла мені у той момент позбавитись тригерів. Я боявся дверей, тихих звуків, типу, коли хтось іде. Боявся гулу літаків. А вона побачила в мені якийсь потенціал та запропонувала піти навчатися на психолога. У мене тоді був вільний час, тож погодився. Ось так почалося моє навчання.
– Знаю, Ви працюєте в Миколаївській ОВА. Що там робите? Які Ваші функції?
– У мене є група ветеранів, з якими проводжу тренінги, де розповідаю, як підтримувати своє психічне здоров’я. Є також індивідуальна та групова терапія.
– Окрім того, що навчаєтесь, проводите тренінги, допомагаєте хлопцям та дівчатам, чим ще займаєтесь? Чи є у Вас хобі?
– У мене свій Telegram-канал. Намагаюся допомагати родинам безвісти зниклих та полонених, як у пошуках, так і в підтримці психічного стану. Ще волонтерю та проводжу розіграші на підтримку ЗСУ. А ще страйкбол та їзда на автомобілі. Чому? У хлопців у полоні немає відчуття контролю над ситуацією. Автомобіль – це один із проявів контролю над ситуацією. Я їду, контролюю дорогу, контролюю автомобіль, контролюю свої рухи. Їду туди, куди хочу! Відчуття контролю – це те, чого там не вистачало.
– Розкажіть трохи про свою книгу «Щоденник з полону».
– Спочатку це мала бути маленька методичка для діючих військовослужбовців. А потім я подумав, треба якось розширити аудиторію та зробити людей більш свідомими. Хочу, щоб суспільство розуміло, що взагалі відбувається, що є інший жахливий світ, це світ полону. І щоб, коли хлопці та дівчата поверталися, до них не було питань: «А як там? А що там?»
Уривок з книги Вільгельма
– Яку б Ви могли дати пораду рідним, що чекають своїх захисників та захисниць з полону?
– Вірити та об’єднуватися. Сила у єднанні. Як приклад, мій Telegram-канал. У чаті всі однодумці, у всіх одне горе. Люди спілкуються, зустрічаються на каву. За цим спілкуванням вони відволікаються, дають одне одному поради, куди звернутися, які документи потрібні. Ця платформа єднає людей.
– Дякую за відверту бесіду.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
