Наталя Сорокіна – мешканка села Котляреве Шевченківської громади, що за 25 кілометрів від Миколаєва. Російські загарбники вдерлися до її рідних місць у перші дні повномасштабної війни: в лютому 2022 року. Жінка не евакуювалася одразу, бо як соцпрацівниця опікувалася старенькими та немічними, що залишалися там. Відважна пані під обстрілами розвозила їжу та інше тим, хто сам не в змозі був прийти до пункту видачі. Дні були важкими, а ночі в сирому підвалі ще важчими.
Через три місяці важких випробовувань організм жінки почав подавати тривожні сигнали. Одного дня рідні зрозуміли: потрібно негайно виїжджати та вивозити Наталю. Так вони опинилися в Южноукраїнську. Тут Наталя Сорокіна теж не сидить склавши руки, вона знайшла себе у волонтерстві. Переселенка робить свій внесок у Перемогу та мріє якнайшвидше повернутися додому.
У волонтерському штабі. Наталя Сорокіна передає Василю Куценку ножиці для заточки.
З Наталею Сорокіною ми познайомилися у волонтерському штабі «Бугові мавки», коли робили матеріал про пана, який точить ножиці для благодійниць. Добродушна, відкрита до спілкування, але з болем у очах жінка одразу привернула до себе увагу. Стало відомо, що вона внутрішньо переміщена особа. До Южноукраїнська приїхала у червні минулого року разом з чоловіком Володимиром та родиною середущого сина Володі. Пані розповіла, що в неї троє дітей, і вона ними неймовірно пишається. Старший – Сергій та наймолодший Владислав наразі на фронті.
Ми запросили Наталю Сорокіну до редакції на каву, щоб записати її історію. Війна в Україні рано чи пізно закінчиться, але світ має пам’ятати про ті воєнні злочини, які зараз вчиняє росія, про скалічені долі українців. Наше завдання, як медіа, якомога більше висвітлювати цю тему, зокрема й через історії окремих людей.
Наталя Сорокіна навідалася до редакції ЮжкаNews.City, щоб розповісти свою історію.
Говорити важко про таке
Пані Наталі важко згадувати події, що відбувалися в рідному селі. Помітно, що рана ще не загоїлася, вона часто плакала. Під час нашої розмови декілька разів сирени сповіщали про повітряну тривогу, й щоразу добродійка сильно здригалася. На обличчі відображався страх.
– Вони в нас були в перший день. 25 лютого ми поїхали з сином Володею до Миколаєва у військкомат завезти речі найменшому Владику. Він моряк, коли почалася війна був на кораблі. Син навіть не роздумував, а з першого дня вирішив іти захищати країну, нас. 24 січня йому виповнилося 23 роки, а 25 лютого він вже пішов на фронт, планував вступити до морської академії. Останній раз бачилася із Владиком того дня, він жодного разу не приходив у відпустку за ці півтора року. Тоді, біля військкомату ми вперше потрапили під обстріл з ворожого дрону. Ховалися під деревом. Було дуже страшно! Через декілька годин поверталися додому через Кульбакине. Кульбакинський аеродром вже бомбили: літаки, стрільба, вибухи. Їдемо по трасі, назустріч – автомобіль, спитали у водія, чи можна проїхати далі, той відповів, що він проскочив. Тут назустріч їдуть танки. Такі красиві, великі, як на картинці. Без пізнавальних знаків. Я навіть не подумала, що це вже ворог тут у нас. Дивлюся, на танках сидять молоді хлопці, обличчя задоволені. Син зрозумів, що це росіяни. Я кажу: «Боже, які красиві!». А він мені відповів: «Красиві! Та це ж противник!» Вони їхали на Миколаїв.
Танки їздили Котляревим
На в’їзді в Котляреве вже розмістилася ворожа артилерія. Зі слів Наталі, місцеві спочатку не знали, що це російські військові, думали – наші. Допомагали їм: воду привозили, заправляли пальним. З’ясувалося, що вони заблукали. Тут пролетіла ракета і один із них крикнув: «Нас здали!». Швидко зібралися й поїхали.
Село Котляреве на Миколаївщині
Було моторошно, згадує жінка. Ворожі танки їздили селом, на щастя, людей не чіпали. Однак допікало інше: через своє розташування Котляреве опинялося під постійним перехресним обстрілом. Будинки руйнувалися, гинули мешканці… Наталя ніколи не забуде день 11 березня, коли у завод напівфабрикатів «Еліка», що розташований біля їхнього помешкання, поцілили російські ракети. Почалася пожежа. Ці спогади викликали нову хвилю сліз. Від болю жінка не могла говорити. Вона лише сказала: «Хто таке пережив, той прочитає і все зрозуміє».Співбесідниця також додала, що ракети неодноразово прилітали і в її двір.
Почалася евакуація. У супроводі військових людей вивозили до Миколаєва, а далі вже хто куди. Охочих було більше, ніж транспорту. Утворилася черга. До війни у Котляревому проживало близько трьох тисяч мешканців, прикинула Наталя.
Просили сусідів доглянути за тваринами, але ж не завжди виходило, бо потрібно було ховатися. У кого підвали великі, їх пристосовували під житло: робили з дощок ліжка, клали на них матраци. Наталі не так пощастило. Вона коротала ночі в маленькому сирому підвалі, де поряд шурхотіли миші. Вдень жінка знаходила прихисток між товстими стінами сільради. Власне, Наталі ніколи було відсиджуватися.
Армія РФ нещадно обстрілювала село Котляреве на Миколаївщині
– У селі залишився священнослужитель отець Андрій. Він і депутат, і волонтер, і капелан. Батюшка їздив скрізь, «вибивав» продукцію. Один магазин у нас згорів, другий – розбили. Я, як соцпрацівниця, допомагала йому. До нас привозили поранених. Військові медики надавали їм першу допомогу, а наша задача була – розмістити їх усіх у покинутих будинках. Дзвонили власникам, питали дозволу. Взагалі у нас було все: і засоби гігієни, і продукти. Тільки готувати не було на чому, газогін вже пошкодили, і підземний і наземний. Кожен викручувався, як міг: хтось розпалював багаття, хто мав газ у балонах – готував на плитах. Чоловік та син теж не сиділи без діла, вони відновлювали пошкоджені електромережі. Ходили полями, шукали, ремонтували. І це все під постійними обстрілами. Хоч на трішки, але світло включали, щоб телефони зарядити. Так і жили. Завдяки нашій старості Ользі Кравченко виплачувалися пенсії та інші грошові виплати. Ольга Іванівна хоч і змушена була виїхати, щоб вивезти хворого чоловіка та малолітніх онуків, але дистанційно вирішувала питання громади.
Священник-волонтер привозив молоко з сусіднього села, з міста – хліб та інше. Наталя фасувала продукти, а потім роздавала за списком. Своїм літнім підопічним завозила пакунки прямо додому. Їх додавалося все більше: до війни було до десятка, а згодом дійшло до 27 осіб. Спочатку жінка їздила на мопеді, так було швидко й зручно. Однак згодом пересіла на велосипед, щоб чути, як летять снаряди й вчасно реагувати: «Начебто тиша, а потім різко: бах! Прилетіло в якийсь будинок.» Іноді волонтерка та священник завозили допомогу в сусіднє село. Про один такий випадок вона розповіла.
– Їдемо, а воно над нами, і тільки бачиш хвости ракет. Отець Андрій летить на своїй автівці. Приїхали, а люди вже чекають пайки. Видаємо, а на сусідній вулиці прилітає. Ховаюся за машиною, але відмічаю, кому видали, а кому ні. Це був жах! Я вже нічого не хотіла в той момент.
Село Котляреве на Миколаївщині зруйноване армією РФ на 70%
У чому були, в тому й виїхали
Від постійного стресу у Наталі почало боліти серце, вона стала почуватися зле. До того ж матір дуже хвилювалася за синів, що воювали. Зв’язку не було, й вона не могла подзвонити, щоб хоч рідний голос почути. Священнослужитель настояв на тому, щоб жінка разом зі своєю родиною виїжджала з села. Сорокіни вже не вагалися: на власній автівці у чому були, в тому і поїхали. З ними зголосилася виїхати ще одна родина. Взяли лише документи та найнеобхідніші речі. Планували повернутися швидко. Що шукатимуть прихисток в Южноукраїнську, знали заздалегідь, тому що тут мешкали родичі.
Це було літо, й біженці поселилися у родичів на дачі. У маленькому будиночку тулилися 11 людей, серед них 2 дітей. Наталю дуже вразила доброта місцевих мешканців: люди активно допомагали чужинцям облаштувати побут. Прийшла осінь, і потрібно було шукати інше житло. Син з дружиною знайшли будиночок у Бузькому. А старше подружжя Сорокіних орендувало квартиру в місті. Житло було в стані ремонту, без меблів. Деякий час доводилося спати на підлозі. І тут знову прийшли на допомогу люди: зібрали деякі меблі та інше необхідне для життя. Згодом вдалося знайти іншу квартиру, більш комфортнішу.
– Коли ми приїхали в Южноукраїнськ, то були здивовані. Тут ніби інший світ, без війни: немає вибухів, на майданчиках діти бігають, на вулицях люди ходять, машини їздять, а в нас лише танки їздили. У мене була сильна депресія. Хотіла додому. Чоловік постійно заспокоював: «Ще трішки треба побути тут.» Зробили довідку внутрішньо переміщених осіб. Нам видавали гуманітарну допомогу. Лікар прописав мені заспокійливе, сердечні ліки та порекомендував зайнятися чимось корисним, щоб відволіктися. Тоді сусідка привели мене до Бугових мавок – це волонтерки, які плетуть маскувальні сітки, каремати, виготовляють обереги збирають необхідні речі військовим тощо. Місяця зо два я була закрита, не хотіла ні з ким спілкуватися. Згодом потроху втягнулася. Тепер я знаю, що потрібна тут, аби допомогти усім нашим дітям, котрі зараз захищають нас від ворога. До волонтерського штабу приходжу щодня. Коли плету килимки, думаю про них. Роблю заготовки для ляльок-мотанок – молюся.
Пані Наталя розповіла, що її чоловік теж долучається до волонтерської справи, коли потрібно. Так, власною автівкою доставляв речі та інше необхідне з Южноукраїнська для мешканців зруйнованого селища Мирне, що розташоване на межі Миколаївської та Херсонської областей. Іноді чоловіча половина Сорокіних навідується до будинків в рідному селі, щоб полагодити дах чи забити вікна. Однак про переїзд додому думати ще рано, каже Наталя, в село і зараз іноді прилітає. Вона терпляче чекає, коли нарешті опиниться в рідних стінах. А поки, не полишаючи оптимізму, намагається зробити все, щоб наблизити Перемогу.
Раніше ЮжкаNews.City писала про Тетяну Марвінецьку, яку разом з дітьми та батьками російські війська обстріляли під час евакуації. Машину, в якій їхали люди, розірвало навпіл. Врятуватися того страшного дня вдалося не всім.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram
