З героїнею цього допису Тетяною Марвінецькою ми познайомилися, коли вона прийшла до редакції дати оголошення про втрату документів. Розговорилися, й жінка поділилася своєю історією, від якої мурахи по шкірі.

Мешканка Херсона у 2022 році разом з десятирічним сином, сімнадцятирічною донькою та батьками намагалася виїхати з окупованої території. Російські військові на блокпосту не пропустили колону з цивільними, а навмисно направили їх іншою дорогою, щоб потім розстріляти з мінометів. Тетяна з дітьми чудом вижили. Батьки, на жаль, загинули. Та про це ніхто не знав. Тіла найдорожчих людей лежали на полі смерті цілий місяць. А донька, після того, як вийшла з лікарні, шукала тата з мамою і втішала себе, що вони живі.

Були щасливі

Тридцятишестирічна Тетяна з чоловіком Дмитром, донькою Вікторією та сином Тимуром прожила в Херсоні десять років. Подружжя мало роботу: жінка працювала у приватній клініці анестезисткою, чоловік – на заводі з виготовлення тротуарної плитки. Родина облаштувала затишний сімейний куточок у трикімнатній квартирі п’ятиповерхівки. Батьки Тетяни мешкали неподалік – у селі Новокиївка на Миколаївщині. Цей маленький населений пункт розділяв Херсонську та Миколаївську область.

– На жаль, до початку війни ми не розуміли, яке щасливе життя в нас було. Постійно скаржилися: то на комуналку, то ще на щось. Вічно у нас якісь проблеми. У мене були найкращі батьки в світі, моя сила і опора. Вони старалися для мене та моїх діток, бо я в них одна була, – з болем у голосі розповіла Тетяна.

Раннього зимового ранку 24 лютого 2022 року Тетяна проснулася від сильних вибухів. Було страшно, згадує вона. Син злякався найбільше, у нього почалася паніка. Подружжя зрозуміло: треба рятувати себе та дітей. Куди їхати, довго не думали, у батьків в селі буде безпечно. Того ж дня, взявши лише найнеобхідніші речі та документи, на власній автівці Марвінецькі відправилися в недалеку путь. Подолати треба було 30 кілометрів. З роботою питання вирішилося швидко, на час війни Тетяні та Дмитру надали відпустки.

– Ніхто нікого не тримав. Якщо людина хотіла врятувати своє життя, вона мала таку можливість. Отже ми приїхали до батьків у Новокиївку. Усі були в шоковому стані, але не вірили, що вони дійдуть до нас. Ми заспокоювали себе: ну кому потрібне якесь глухе село, що розташоване бозна-де? Я дуже помилялася. Виявляється, повз наше село веде стара дорога, яка є найкоротшою до Миколаєва.

Тетяна Марвінецька з дітьми та батькамиТетяна Марвінецька з дітьми та батьками

Окупація...

Тетяна пам’ятає, як спочатку старою дорогою їздили колони української військової техніки. Одного дня вони зникли. Лінія фронту швидко просувалася, й новокиївці зрозуміли: вони вже в окупації. Заспокоювало лише те, що до них нічого не прилітало, вибухи були десь далеко. Тоді всі чекали, що війна закінчиться через два-три тижні.

Російські військові заборонили людям виїжджати за межі села. У сина Тимура почалися ускладнення після захворювання на коронавірус. Медикаментів в родині було лише на декілька днів. Тетяна намагалася знайти в односельців потрібні ліки, однак люди розуміли, що останнє віддати не можуть. На той час у селі ще були світло й інтернет. Мама консультувалася з лікарями онлайн і вчасно надавала необхідну допомогу синові. На щастя, все обійшлося, і хлопчик почав одужувати.

У селі з півтори сотнею мешканців магазин був лише один. Товари там швидко закінчилися, але це не стало катастрофою для селян, бо кожен мав господарство. Однак гостро відчувалася потреба у хлібі. Його вже не завозили. На той момент не було й світла, аби щось пекти. Батьки Тетяни колись придбали генератор, тепер він став у нагоді: раз на декілька днів вмикали пристрій, щоб у хлібопічці (позичали у сусіда) спекти буханець. Цей білий хліб їли лише діти. Для себе дорослі на газовій плиті смажили коржики з просіяної дерті, бо запасів пшеничного борошна не мали.

Так пройшов місяць. Ворог зазнав поразки у Вознесенську й зосередив свої сили під Миколаєвом. Зі слів Тетяни, у Новокиївці базувалося приблизно чотири сотні російських військових. Жінка згадує: вони мали вигляд обірванців, постійно просили їсти. Приходили й до оселі нашої героїні.

– До них виходив батько, а ми ховалися. Було зрозуміло – ми повністю беззахисні. Якщо ці нелюди захочуть познущатися над твоїми дітьми на твоїх же очах, то зроблять це. У кращому випадку розстріляють. Доньці сімнадцять років, а вони ж молоді хлопці, невідомо, що в них у голові. На щастя, у двір окупанти не заходили, біля воріт питали щось поїсти. А що ми могли їм дати? До населення спочатку ставилися лояльно, а після натяків, що їм потрібно йти звідси, почалося… Забирали машини у людей, трактори в орендарів. Дехто з місцевих пішов на співпрацю з окупантами й розповідав, що в кого є. Були такі, що я взагалі ніколи б не подумала, що люди на таке здатні.

Евакуація

Через два тижні загарбники поїхали з села. Коли лінія фронту стабілізувалася, ворог окопався в десяти кілометрах від Новокиївки та поставив установки «Град». Ночами відбувалися масовані обстріли по підконтрольних українським військовим територіях. Від цього у будинку тряслася люстра та вібрували стіни.

Люди розуміли, окупація затягнеться. Через Новокиївку почали проїжджати колони автівок – то мешканці Херсона вибиралися з окупації. Ходили чутки, що польовими дорогами вони їхали на Шевченково. До однієї такої колони приєдналися новокиївці й успішно виїхали.

Проаналізувавши ситуацію, Тетяна Марвінецька теж вирішила їхати. Батьки не хотіли залишати будинок без нагляду й на сімейній раді довго домовлялися, хто залишиться на господарстві. Вирішили, батько більше знає дорогу, тому він поведе машину, а чоловік Тетяни зостанеться в селі.

Була субота, 23 квітня, шоста ранку. Родина вирушила в путь на батьківській машині: тато Іван Іванович – за кермом, мама Зінаїда Дмитрівна – поряд, Тетяна з обома дітьми – на задньому сидінні. Вони їхали не самі. Селом швидко розійшлися чутки, і на евакуацію зібралося ще з десяток машин. У сусідньому селі приєдналося ще сім автівок. На кожному транспортному засобі – білі пов’язки і написи «ДІТИ», щоб було зрозуміло: рухається колона цивільних. Так добралися до першого російського блокпоста.

– Я не пам’ятаю, скільки там нелюдів було. Ми готувалися до того, що машини оглядатимуть. Всі повиходили, майже в кожній автівці – діти. Були й немовлята. Але нам сказали, що далі дорога замінована,і їхати туди не можна. Натомість направили іншим шляхом через поле до Любомирівки, а там вже рукою подати до Новогригорівки, де стоять наші. Людей насторожила така поведінка росіян, і деякі повернулися назад додому.

Поле смерті

– Ми попрямували далі в середині колони. Проїхали Любомирівку. Це все, що я пам’ятаю. Момент обстрілу та як усе сталося, я не можу згадати. Вже потім мені розповіли: коли ми доїхали до того місця, де через посадку розташований ворожий блокпост й порівнялися з ним, нас почали обстрілювати з мінометів. Одна з мін потрапила під переднє колесо нашої автівки. Її розірвало навпіл. Мене і дітей викинуло з машини. Ті автомобілі, що були у хвості колони, повернулися назад і поїхали додому, ті, що попереду – швидко поїхали в село. Лише в нашу потрапив снаряд. Усі думали, що ми загинули. Чоловікові теж повідомили таку новину. Згодом він розповів мені, що навіть хотів вчинити самогубство, не бачив сенсу жити далі без нас. Підтримали сусіди. Разом почали дзвонити тим, хто їхав з нами у колоні, знайомим військовим, і ті підтвердили, що ми вижили.

Пелена. Перша згадка Тетяни: вона біжить, куди – не знає. Все в тумані. Жінкою керували лише інстинкти. Вона знайшла сина, що лежав непритомний, але підняти одразу його не змогла. Коли повернулася, помітила доньку. З нею все гаразд. Попереду село, і Тетяна зрозуміла: потрібно бігти туди, за всяку ціну врятувати дітей. Тендітна матуся завдала сина собі на спину, а доньці веліла підтримувала голову брата.

– Віка мене питає: «Мама, а бабуся?». Я повертаюся і бачу, мама сидить вся в крові. Як пізніше виявилося, вона ще була жива, розмовляла з Вікою, прощалася. Я не могла її забрати. Віка все пам’ятає, але не хоче про це говорити. Тата я не бачила. Потім нам розповіли, що він загинув миттєво. Коли ми бігли, нас ще обстрілювали, добивали. Я цього навіть не пам’ятаю від шоку. Добігли до Новогригорівки, я поклала дитину на асфальт і почала кричати. Вибігли військові, підняли малого. У мене знов відключилися мізки. Знала, що донька казала, що там на полі залишилися дідусь з бабусею, і вони живі. Не пам’ятаю, як ми їхали, куди ми їхали. У Миколаєві нас розвезли по лікарнях: дітей у дитячу обласну, мене в іншу. Мене оперували: множинні переломи кісток лицьового черепа. Тимур був добу в реанімації через травму голови. Медсестра, що працювала там, розповіла, що коли він прийшов до тями, то постійно плакав і просився до мами. Вона брала його на руки й носила. Донька постраждала найменше: у неї були осколкові поранення обличчя, забій грудної клітки, струс мозку, але все легкого ступеня. Ми вижили, мабуть тому, що були на задньому сидінні.

Пошуки, реальність, кремація

Коли Тетяну та дітей виписали з лікарні, вона взялася за пошук батьків. Однак куди б вона не зверталася, ніхто нічого не знав: СБУ, поліція, Червоний Хрест, морги, лікарні, військова прокуратура. Шукала в Миколаєві, в Одесі, проте марно. Через місяць її запросили на упізнання в один із моргів Миколаєва.

– Упізнати батьків було майже неможливо. Тіла місяць пролежали на полі, тому що їх не могли забрати поки лінія фронту не просунулася. Мені розповіли, що після нас на тому місці обстріляли ще не одну колону з цивільними. Росіяни спеціально спрямовували людей саме туди. Таким чином вони хотіли викрити позиції наших військових. Мабуть, мені не хотілося вірити в те, що батьки загинули, тому я вагалася й здала тест на ДНК. Але, коли побачила батькове портмоне та документи, то зрозуміла – це вони. Татові було 59 років, а мамі – 62.

Тетяні повідомили, що вона має забрати тіла батьків з моргу. Жінка розгубилася, бо не знала, як це зробити самотужки, і де їх поховати. Тоді прийняла рішення – кремація. За 12 тисяч гривень це зробили в Одесі. З тих пір прах батьків завжди з Тетяною. Вона збирається їх поховати на рідній землі в селі Новокиївка. Родичі та друзі хочуть віддати останню шану загиблим.

Автор: texty.org.ua

Дуже прикро

Наразі Тетяна Марвінецька активно готується до повернення в рідне село. Залишилося ще трохи почекати, коли нарешті будуть готові документи на спадщину. Цим жінка активно займається протягом останніх шести місяців в Южноукраїнську. Сюди вона переїхала на тимчасове проживання наприкінці липня 2022 р. Перед цим трохи пожила в селі Градівка Веселинівського району та у Вознесенську. Але в сина почали проявлятися наслідки травми, потрібен був постійний нагляд невролога. Виявилося, що в нашому місті такий спеціаліст є. Житло не довелося довго шукати, зняли двокімнатну квартиру за вісім тисяч гривень на місяць. Потім підвернулося дешевше. З роботою у медикині теж проблем не виникло, вона влаштувалася у міську лікарню.

– Соціальний захист, Червоний Хрест, церква надавали нам допомогу. Ми ходили, брали. Є дуже хороші люди. Зараз за копійки знімаю трикімнатну квартиру, дякуючи тим, хто дізнався про нашу біду. Але якщо брати в цілому, то люди часто наживаються на біді інших. З цим зіткнулася моя кума. Вона з трьома дітьми (одна дитина грудна) постійно переїжджає з квартири на квартиру. Я ворогу не побажаю того, що пережили ми. Не хочу, щоб хтось знав те, що знаємо ми, але здавати житло за вісім тисяч без меблів, лише два ліжка на цеглинах… Як вистачає совісті? Дуже прикро.

Після пережитого жахіття Тетяна, Віка та Тимур ще й досі не оговталися. Діти взагалі не хочуть розмовляти про те, що з ними трапилося. Тані теж дуже важко згадувати події того трагічного дня. Однак вона це зробила, щоб залишити в історії факти жахливих злочинів росіян на українській землі. Без сумнівів, у цій запеклій боротьбі ми неодмінно здобудемо перемогу, однак ціна її висока: забрані життя, скалічені долі.

Син Тетяни Марвінецької Тимур після обстрілуСин Тетяни Марвінецької Тимур після обстрілуАвтор: texty.org.ua

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися