Не просто за повісткою, а за покликом серця лікар-хірург з Южноукраїнська Ірина Олександрівна Мінєнкова пішла служити в зону АТО. Вона розповіла ЮжкаNews.City, як рятувала життя бійців та лікувала мирних жителів у «гарячих точках».
Хірург - це не жіноча професія?
Майор медичної служби Ірина Мінєнкова має декілька нагород, одна з них – «Знак пошани» від Міністерства оборони України. Жінка вважає, що не важливо, якої статі людина: якщо здатна захищати, значить вона – захисник.
Стати хірургом мріяла зі школи, коли прочитала книгу «Поговори зі мною, лікарю». Тоді вона зрозуміла, що готова віддати себе цій професії на 100%. Ірина Олександрівна оперує вже 28 років, із них 21 – в южноукраїнській лікарні.
- Професія хірург, чомусь, завжди вважалася чоловічою. Я багато зусиль доклала, щоб здійснити свою мрію. Люди думають, що професія лікаря – це чиста робота. Вони ходять у білих халатах чистенькі та охайні. Але моя професія дуже важка і відповідальна. У відділення привозять людей в різних станах і часто це жахлива картина. Я в основному займаюся невідкладною допомогою, і мені це подобається. У людини біда, я їй надаю допомогу.
За повісткою та за покликом серця
Вона завжди прагнула справедливості та мала активну життєву позицію. Ще студенткою в 1990 році брала участь у Революції на граніті. Коли у 2013-у почався Майдан, Ірина хотіла бути там, у Києві, але не могла залишити хворих. Якби мешкала в столиці, обов’язково приєдналася б до тих, хто відстоював інтереси держави.
Події розгорталися, і на сході України почалася війна. У 2014-у Ірина Мінєнкова проходила курси з підвищення кваліфікації в Харківському військовому шпиталі. Зранку вчилася, а після обіду – оперувала військових поранених. У лютому 2015 року хірургу прийшла повістка з військкомату.
- Це була четверта хвиля мобілізації. В армії катастрофічно не вистачало військових лікарів. Нас набрали майже чотири сотні. Спочатку були курси з військової медицини, потім нас розподіляли по госпіталях: мене – до Одеського 61-го мобільного госпіталю, де я проходила службу до кінця квітня 2016 року.
Знак шпиталю, куди потрапила Ірина
Служила у Волновасі 3 місяці
За розподілом Ірина Мінєнкова потрапила до Волновахи. Оперувала військових у районній лікарні. У зону стрільби лікарів не пускали. На передовій першу невідкладну допомогу надавали санінструктори. Потім бійців доставляли у медичний пункт, де ними займався хірург. Через декілька днів пораненого транспортували у військовий шпиталь для подальшого лікування.
- У Волновасі військовим лікарем була лише я. Дякувати Богу, що поряд стояла медична рота 72-ї бригади Чорних Запорожців: два анестезіологи, хірург, травматолог і терапевт. Вони мені дуже допомагали. Але основне навантаження лягало на мене, тому що я знаходилася безпосередньо в лікарні: вночі оперувала (частіше бої велися саме вночі), а вдень лікувала та направляла у шпиталь. Тричі на добу доповідала про стан справ. Спала, коли видавалася вільна хвилинка. Так тривало три місяці. Звуки пострілів чулися постійно, але мені не було страшно. Коли ворог захопив Мар’їнку, а це поряд з Волновахою, у місцевих медиків був сепаратистський настрій. Вони навіть не приховували цього та казали мені у вічі: «Чого ви прийшли сюди? Вже скоро тут будуть наші та виженуть вас!». А я їм відповідала: «Це наша українська земля. Ми всі маємо єднатися.». Тоді мені по-справжньому стало страшно, але я не мала права це показати. А потім розгромили антену, і в нас зник зв’язок. Я не могла подзвонити нікуди: ні в шпиталь, ні до військових, які стояли поряд. Коли на околицях бомбували Волноваху, я від виснаження заснула та навіть не почула. Від втоми в тілі почалося тремтіння. Мене перевели назад у шпиталь на декілька місяців.
За 7 кілометрів від передової
У відрядженні в селі Кирилівка за 7 кілометрів від передової.
Потім хірурга направили до Кирилівки. Вже за сім кілометрів, через річку, була передова лінія бою. Там Ірина побачила неймовірну згуртованість українських військових і зрозуміла, що це справжні патріоти, які не дадуть ворогові себе здолати. Вона відчула, що таке братерство.
- Мене дивує ставлення пересічних росіян до цього конфлікту. Чому вони йдуть на війну з Україною? Що вони хочуть, я не розумію. Чому? Я щиро вірю, що українці ніколи б не пішли з війною на Росію.
Лікар розповіла, що її вражала сміливість та терплячість українських воїнів. Вони проявляли мужність не тільки на полі бою, а й на операційному столі. Ірина згадала чоловіка з дуже важким пораненням обох ніг. Він підірвався на міні. Оперувати одразу вона не могла через наднизький тиск. Додатково знеболювати не можна було, щоб тиск ще більше не впав. Анестезіолог робив усе можливе, боєць терпеливо чекав на операцію і лише питав: «Лікарю, може вже почнете?». Він навіть не кричав.
Дякувати Богу, каже Ірина, у неї на столі ніхто не помер. Вже потім, у Дніпровському шпиталі, один боєць відійшов у вічність. Це було кульове поранення в голову. Лікар оперувала разом з нейрохірургом. Боєць поїхав на подальше лікування, але не вижив. Вона пам’ятає ще один випадок, коли військовий помер від двосторонньої пневмонії. Солдат не звернувся вчасно за допомогою - терпів нічого нікому не казав. Розкрилося все на шикуванні, коли він втратив свідомість. Хвороба була настільки запущеною, що шансів уже не залишала.
Були й планові операції – дрібні хірургічні втручання, які необхідні, щоб попередити ускладнення. У таких випадках вже на другий-третій день пацієнти ходили слідом за лікарем та просили: «Доктор, випишіть швидше, там хлопці на мене чекають».
Поїздка на медогляд місцевих жителів.
- Ми лікували ще й місцеве населення. Виїжджали у села та робили медогляди, а потім люди їхали до нас. Дуже багато зверталися. Я таких запущених випадків хвороб ніколи не бачила. Таке відчуття, що медицина була тільки в містах. У селах та містечках вона дуже занедбана. Ми оперували хворих із важкими тромбофлебітами, холециститами, величезними грижами. Місцеві ставилося до нас дуже добре.
Лікар постійно вчиться
У Ірини на сході залишилися друзі, з якими вона й до цього часу спілкується. Розповідає, що іноді їй дзвонять колишні пацієнти. Після повернення додому, лікар мала бажання знов піти служити в АТО, але її переконали в тому, що хірург дуже потрібний тут, у лікарні.
- Маю на меті освоїти комп’ютерну томографію. Це дуже зручно, коли хірурги вміють робити такі обстеження. У нашій лікарні хірурги освоїли фіброгастроскопію, УЗД, ендоскопію. Тепер я освоюю КТ. Тобто, якщо потрібне буде якесь термінове дообстеження хворого, ми не будемо просити іншого спеціаліста, а зробимо це власними силами.
