У нашій країні вже сьомий рік триває війна на Сході. Тисячі українських військових загинули, захищаючи цілісність та незалежність Батьківщини. Коли розпочалися перші бойові зіткнення, біля військкоматів по всій країні збиралися охочі воювати за рідну землю. Вже четвертий рік поспіль 14 березня в Україні вшановують таких військових - добровольців. Дату обрано не випадково: в цей день, у 2014 році, перші п’ятсот захисників за власною волею відправилися з Майдану на підготовку, аби згодом боронити територіальну цілісність своєї держави. Напередодні дня вшанування українських добровольців ЮжкаNesw.City поспілкувалася з Ігорем МУДРИХ, южноукраїнським ветераном, який у 2014 році вирушив на війну.
ПРО ГЕРОЯ
Ігорю було лише декілька років, коли в 1987 р. він переїхав разом з батьками до Южноукраїнська. Навчався майбутній захисник у третій школі. Після одинадцятого класу вступив до миколаївського технікуму, де освоював обслуговування холодильного обладнання. Потім була строкова служба в армії.
Дві тисячі чотирнадцятий став знаковим в житті атовця: того року він одружився та став батьком. Вночі третього серпня на світ з’явився його первісток Ярослав. А вже вранці чоловіку потрібно було їхати в зону АТО.
Боєць з Южноукраїнська був на війні тричі. Вперше воював з серпня 2014 до жовтня 2015 рр. Вдруге ветеран повернувся в зону АТО в 2017 році, підписавши контракт із 40-ю артилерійською первомайською бригадою. А в серпні 2019 р. він поїхав на війну в складі 28-ої одеської бригади, потрапивши в той самий підрозділ.
У 2015 році нашого героя відзначено за участь в АТО, в 2016 році – за оборону Маріуполя, а в 2019 – за зразкову службу.
Ігор на передовій
ВАЖЛИВЕ РІШЕННЯ
На момент початку війни Ігор Мудрих працював у магазині «Копійка». Саме звідти чоловік і попрямував у військкомат.
- Був патріотизм, хотілося захищати свою країну. Тоді, в 2014 році, ми не знали, що даватимуть «учасника бойових дій», земельні ділянки, заробітну платню. Рішення було добровільним. Я міг спокійно залишитися вдома з сім’єю, але вчинив по-іншому,- пригадує атовець.
Дружина захисника, звичайно, не хотіла пускати його на війну, дуже переймалася. І чоловікові було нелегко усвідомлювати, що кохана Оля залишилася сама з немовлям на руках. Вона показувала фото Ігоря ще зовсім малесенькому синочку, щоб Ярослав знав обличчя свого татка. Коли южноукраїнський ветеран приїхав у відпустку на 10 днів, хлопчикові було вже пів року.
НА ВІЙНІ
Вперше Ігор відправився на схід разом з 28-ою одеською окремою механізованою бригадою після півторамісячних навчань на широколанівському полігоні (центр підготовки військових частин та підрозділів). Дислокувалися українські бійці біля Мар’їнки та Красногорівки в Донецькій області. Тобто наш захисник потрапив одразу в гарячу точку.
- Строкова служба, підготовка на «Широкому Лані» - це не бойовий досвід. Його не було практично ні в кого. Як тільки прибули в сектор, одразу поїхали в посадку поблизу Мар’їнки. Там не було нічого підготовленого. Пиляли дерева, копали власноруч бліндажі. Ще не встигли закінчити роботу, як нам повідомили, що буде обстріл і треба швидко залишити це місце. Прикро було - зробили стільки роботи! Коли ми виїхали, дізналися, що дорогу, якою мали пересуватися, замінували. Повернулися назад. І буквально на другий день пройшли хрещення вогнем з артилерії. Ніхто з нашого дивізіону, на щастя, не постраждав. Постраждала піхота тоді сильно. Це якраз був відомий бій за Мар’їнку. Ніколи не забуду. Ми, як завжди, чекали дозволу з Києва, щоб вистрілити у відповідь. Дочекалися. Мар’їнку відбили, - розповідає захисник.
Солдат Мудрих на війні був зв’язківцем. На ньому лежала велика відповідальність. Коли артилерія виїжджала, щоб вести бій, він забезпечував зв’язок. Тобто повідомляв координати, куди потрібно стріляти. Для цього треба знати всі позивні побратимів, їхнє розташування та багато іншого. На помилку боєць права не має. Інформацію потрібно видавати чітко. Вона ніде не записана: всі дані лише в голові. Під час бою, звичайно, страшно, але треба тримати себе в руках, щоб не панікувати і не підвести товаришів, розповідає наш боєць.
На війні багато залежить від командира підрозділу, як він налаштує своїх підлеглих. Ігорю з цим пощастило неодноразово. Під час бою, за словами атовця, все відбувається настільки швидко, що лише згодом починаєш усвідомлювати, що можна було загинути. Проте найбільше наш герой боявся залишитися калікою.
У зоні АТО. Ігор Мудрих тримає прапор
- Ніякої романтики у війні немає. Це бруд, це кров, це поранення та смерть товаришів, - зазначає досвідчений військовий Мудрих.
Ігор пригадує, що його неабияк підкосила звістка про смерть южноукраїнця Сергія Горобця, який загинув від кулі снайпера. Вони знали один одного. Сергій був однокласником молодшого Ігоревого брата.
ПРО ПІДТРИМКУ
У зону бойових дій Ігор Мудрих поїхав разом з двома хлопцями з Южноукраїнська: Русланом Савостовим та Вадимом Оленішиним. Добровольці потрапили в один дивізіон, воювали пліч-о-пліч (це була неабияка моральна підтримка для кожного з них) і втрьох повернулися додому в 2015 році.
Так склалося, що вся 28-ма бригада була сформована з мешканців Миколаївської, Одеської та Херсонської областей. В основному це були земляки, які легко знаходили спільну мову та допомагали один одному.
Також бойовий дух підтримували артисти, котрі приїжджали виступати. Передусім не залишали наших бійців без уваги волонтери. Окрім продуктів харчування, одягу, медикаментів волонтери привозили або надсилали найдорожче.
- У кожній посилці були дитячі малюнки. Вони висіли у нас всюди: на кухні, в кожному бліндажі. Це дуже підтримувало. Деякі бійці, дивлячись на них, не могли стримати сліз, - ділиться Ігор.
Южноукраїнські волонтери постійно були на зв’язку з чоловіком. Боєць пригадує, що медиків спочатку серед них не було. Лежачи в бліндажах на сирій землі, солдати хворіли дуже часто. Командування поцікавилося, чи хтось хоч щось розуміє в медицині? Ігор жартома відповів, що в нього мама акушерка. Так його призначили позаштатним медиком. Після цього волонтерка Тетяна Сорокодум надіслала нашому героєві таку кількість ліків, що препаратів в його аптечці було більше, ніж у начмеда цілої бригади.
Ігор з побратимами в міському музеї (другий з лівого боку в нижньому ряду)
Також Ігоря підтримував вітчим, який мав бойовий досвід: він – учасник афганської війни. Батько зрозумів хлопця, коли той пішов добровільно в АТО. Коли пасинок телефонував, давав поради щодо ремонту техніки. Українським військовим часто доводилося самостійно відновлювати військові автомобілі.
ПРО МІСЦЕВИХ
Для наших захисників не легким був той факт, що не всі їх вважали визволителями та героями. Часто хлопці чули у свій бік лайки та образи. Були навіть ті, хто плював у спину та проклинав хлопців.
- Звичайно, ми не весь час сиділи в посадці: виїжджали до міста за продуктами чи перевозили боєприпаси. У 2014-2015 рр. місцеве населення було ще 50 на 50 налаштовано за нас та проти відповідно. Зараз тих, хто за Україну, на жаль там лишилися одиниці. Майже всі патріоти виїхали ще на початку війни.
Пам’ятаю, якось до нас підійшла бабуся, коли ми стояли біля магазину. Вона почала діставати з гаманця останні 50 гривень та зі сльозами на очах дякувала нам. Звісно, ми нічого не взяли, а навпаки їй дещо з продуктів дали, - ділиться спогадами наш захисник.
Ігор розповідає, що у них з’явилася можливість подивитися телевізор лише у 2015 році. На сході тоді вже транслювалися тільки місцеві та російські канали. Українські військові були шоковані від того, якими їх показували. Особливо вражені були атовці вигаданою історією про розіп’ятих дітей.
ОСТАННІЙ РАЗ
Коли в 2019 році южноукраїнський захисник втретє повернувся в зону бойових дій, це була зовсім інша армія, каже Ігор. Якщо на початку війни всім військових забезпечували волонтери, то нині в основному – держава.
Зараз багато хто йде на війну, як на роботу. Ігор із сумом пригадує, що нині нема вже того духу патріотизму, як сім років тому. Особисто він востаннє на війну йшов заради товаришів.
- Їм не вистачало людей, а я знаю, що це таке на війні брак військових, коли за штатом має бути 50 чоловік, а їх - 20. Я не йшов за медалями, грошима чи посвідченням. Друзів медалями не повернеш. Коли ввели військовий стан, пам’ятаю, була купа народу біля військкомату. На контракті патріотизму, зазвичай, не стільки,- відверто розповідає чоловік.
Ветеран війни каже, що від багатьох знайомих досі чує про їхні наміри йти воювати, коли вороги прийдуть сюди, в наше місто. Хлопець щиро дивується таким думкам та настроям. Ігор і досі вірить, що війна незабаром закінчиться, і перемога буде за нами. Але коли це станеться, чоловік не знає.
Ігор Мудрих з волонтерами та побратимами (четвертий з правого боку)
СЬОГОДЕННЯ
Зараз Ігор перебуває на обліку в центрі зайнятості: хоче відійти від військової справи. Планує працювати за професією та допомагати дружині у вихованні синочка, який вже навчається в першому класі. Ярослав, до речі, знає, що його татко герой, та пишається ним. Хлопчик мріє стати поліцейським.
З рідними Ігор намагається про війну не говорити. Тільки з товаришами. Чоловік вважає, що важко спілкуватися з тим, хто тебе не розуміє до кінця. Та й не всі хочуть чути про все, що відбувається на війні насправді.
У 2015 році, коли ветеран вперше повернувся зі сходу, війна снилася йому щоночі, протягом двох років. Впоратися з усім, взяти себе до рук допомагали сім’я, побратими, волонтери. Ігор жалкує, що в нашому місті немає психологічних центрів для атовців. Чоловік мріє, щоб з тими, хто потребує допомоги, працювали не звичайні психологи, а військові: спеціаліст має розумітися на тому, про що йому розповідають. Якби южноукраїнські волонтерки не підтримували хлопців, багато хто з них уже давно б здався, вважає Ігор.
