Щороку 12 травня у всьому світі відзначають Міжнародний день медичної сестри. «Янголи в білих халатах», «медичні кіборги», як їх тільки не називають вдячні хворі. ЮжкаNews.City сьогодні зазирне у життя однієї з тих, хто щодня рятує людські життя. Це старша медична сестра інфекційного відділення з тридцятирічним досвідом роботи Світлана Юріївна Юркевич.
Хотіла бути хірургом, а стала медсестрою
- Світлано, стати медиком, це була Ваша мрія з дитинства?
- Можна сказати, що так. У шостому класі я вже чітко зрозуміла: буду медсестрою. Моя мама працювала у лікарні в терапевтичному відділенні. Вона часто брала мене на роботу, коли тато був зайнятий. Пам’ятаю, як каталася на перилах сходів, а медсестри дарували мені шприци, скельця та інші медичні штучки.
Після школи я вступила до Первомайського медичного коледжу. По закінченню його мала намір продовжити навчання в інституті та стати хірургом, але мама відмовила мене.
- Як починався Ваш професійний шлях?
- Це дуже теплі спогади. Мені одразу пощастило працювати під керівництвом Леоніда Якимовича Пересунька, лікаря з великої літери. Він мене багато чому навчив.
Отже після коледжу за розподілом я потрапила до арбузинської лікарні. Місце було тільки у хірургічному відділенні, завідувачем якого й був Леонід Якимович. Там часто звільнялися медсестри, бо поряд з таким лікарем було важко працювати. Він віддавав себе роботі на 150% та був дуже вимогливим до інших. Мене це не лякало, навпаки, стимулювало. Я маю сильний характер, і якщо є виклик, я його приймаю.
Тоді до нас у відділення часто привозили в’язнів з костянтинівської колонії з важкими пораненнями живота, кінцівок, голови. Це було для мене жахливим випробовуванням. Та ще й зміни по півтори доби, бо не вистачало медсестер.
Я багато чого не вміла, але завжди чітко виконувала всі вказівки завідувача. Іноді було й таке, що Леонід Якимович жбурляв у мене пінцетами через те, що ніяк не могла вивчити інструментарій для операційної. Але я ніколи не ображалася. Завжди буду його згадувати з теплом у серці. Таких керівників у моєму житті було тільки два – Леонід Якимович Пересунько та Зоя Віталіївна Нечитайло, з якою я працюю зараз.
Через сім років запропонували посаду старшої медсестри хірургічного відділення. Спочатку я злякалася, адже на той час мені було лише 25 років. Я була вдвічі молодшою за своїх колег та не відмовилася від пропозиції, тому що це була воля завідувача, яку він озвучив перед тим, як поїхати до Києва оперуватися.
Мій загальний стаж роботи хірургічною медсестрою в Арбузинці склав дев’ять років. А потім через сімейні обставини довелося переїхати до Южноукраїнська.
Світлана Юріївна останнім часом надає перевагу медичніому одягу в кольорових фарбах.
З медикологині у військові
- Ви одразу влаштувалися на роботу в міську лікарню?
- Ні, місць не було. Оскільки мій чоловік військовий, я також вирішила змінити професію. Пройшла навчання та пішла служити. Там дізналася, що таке жіноча дідівщина та ще більше загартувала свій характер. Думала, що з медициною більше ніколи не пов’яжу своє життя. На той момент я вже мала звання прапорщика. Та не так сталося, як гадалося. За два роки довелося перервати контракт через серйозні проблеми зі здоров’ям. Попереду було довге лікування та відновлення сил.
- Як так вийшло, що Ви знову почали працювати медичною сестрою?
- Через деякий час мені запропонували місце медсестри в ліцеї. Коли я прийшла знайомитися з умовами роботи, то була здивована. У мої обов’язки входило міряти температуру та, за потреби, видавати пігулки знеболювального.
Уявіть, я в минулому медсестра операційного блоку, за моїми плечима служба в армії, і тут така робота. На моє глибоке переконання, я маю бути справжнім помічником компетентного лікаря у стаціонарі, тому й відмовилася від цієї пропозиції.
Згодом з’явилася вакансія у терапевтичному відділенні. Я одразу погодилася і відпрацювала там десять років. Є про що згадати.
Прийшла й одразу перемогла
- Розкажіть детальніше про роботу у терапії.
- Мене одразу «взяли в оборот». Після двох тижнів роботи, відправили вивчати особливо небезпечні інфекції. Потім я успішно склала іспити. Одним словом, не підвела відділення. Через шість місяців взяла участь у щорічному конкурсі медсестер. Тодішній керівник лікарні Ольга Василівна Стахорська постійно проводила такі конкурси. Це дуже надихало та стимулювало персонал.
Змагання складалося з двох блоків: перший – це питання та завдання на медичну тему, а другий - творчий номер. Несподівано для себе та для всіх я посіла перше місце. Пам’ятаю, як стою біля стіни і думаю: як я вже втомилася, так хочеться додому! А тут оголошують результати: я - переможниця. Колеги з мого відділення одразу побігли купувати квіти, шампанське та фрукти. Вони не готувалися до цього заздалегідь, бо навіть не думали, що можу перемогти. Так я феєрично влилася в ряди южноукраїнських медсестер.
- Які якості, крім наполегливості і дисциплінованості, Ви цінуєте в людях?
- Взаємоповагу між колегами, чесність та порядність. Ненавиджу, коли зловживають службовим становищем. Допитливість та готовність розвиватися також має бути притаманним тим, хто хоче бути професіоналом своєї справи.
Я завжди ставила багато запитань лікарям. Деякі з них відповідали з задоволенням. Це тільки на користь, коли співпрацюєш у команді лікар-медсестра. Завжди вигідно мати під рукою кваліфікованого помічника. А мені ці знання ставали у нагоді, коли потрібно було швидко приймати рішення, щоб спасти людину. Наприклад, коли я врятувала життя хворого від анафілактичного шоку. Поряд не було лікаря, а в мене була лише одна хвилина. У той момент згадала все, що знала, і пацієнт вижив. Я така щаслива тоді була.
Світлана Юркевич з Зоєю Нечитайло та Жанною Качуровською.
Тандем медсестри і лікарки
- Зараз Ви працюєте у «інфекційці». Як Ви потрапили туди, адже це не найпопулярніше відділення у лікарні?
- Так, Ви маєте рацію, працювати там мало хто хоче. Як тільки чують слово «інфекція», то одразу жахаються.
А було так. Мене викликала Ольга Василівна Стахорська і сказала, що лікарка-інфекціоністка Зоя Віталіївна Нечитайло погодилася вийти з декретної відпустки, якщо старшою медсестрою в інфекційному відділенні буде молода, енергійна та трудолюбива людина. Їй запропонували працювати зі мною, і вона погодилася. Я трохи знала Зою Віталіївну і також дала згоду. Так перевелася з терапії до «інфекції».
І зустрілися ми на «руїнах» інфекційного відділення. Коли я зайшла туди, то була в шоці. Перше, що кинулося в око - це темно-сині стіни приймального кабінету з облупленою фарбою. Враження було таке, наче після війни. У відділенні похмуро, всі сидять насуплені. Вирішила подивитися, що там з документацією, але зрозуміла: її просто немає, потрібно починати все з нуля.
- Не виникало бажання одразу звільнитися?
- Ще й як виникало (посміхається). Перших два місяці Зої Віталіївні довелося зі мною несолодко. Через кожних чотири дні я писала заяву на звільнення. Щодня плакала, як дитина. Важко було. Весь персонал – це жінки старші на десяток і більше років за нас. Ми з завідувачкою були наймолодші, але мали змусити їх працювати на належному рівні. Потрібно було наводити лад у документації та самому відділенні. На першому та другому поверхах у деяких боксах було просто звалище сміття та непотрібних речей. Перше, що ми зробили, це викликали вантажівку, яка вивезла весь непотріб.
- Виходить, що із завідувачкою у вас вийшов непоганий тандем?
- Так, ми дуже схожі за характером. Обидві самовіддані, принципові та готові до наполегливої праці. Зоя Віталіївна завжди безпощадна в плані дисципліни та навчання. Незважаючи на те, що в неї були на той час маленькі діти, вона кожних чотири-п’ять місяців їздила на різноманітні курси, конференції, тренінги для лікарів. Скрізь брала мене з собою. Аргументувала це тим, що потім розповідати немає часу, адже потрібно швидко засвоювати інформацію й рухатися далі. Ми багато чого робили разом: вчилися, ділили шматок хліба. Якби мені зараз запропонували хорошу та легку роботу, я би не пішла з «інфекційки». Не можу підвести Зою Віталіївну. Але наша працьовитість іноді викликала хвилю обурення.
Старша медсестра Світлана Юркевич та завідувачка Зоя Нечитайло
З такими дамами неможливо працювати!
- Хіба таке буває? Навпаки, це мало би всіх влаштовувати…
- На певному етапі лікарню очолювала людина, яка змушувала нас з завідувачкою постійно писати пояснювальні. З будь-якого приводу. Особливо її дратувало, коли на нас скаржилися медпрацівники. Так, я не приховую, що завжди вимагала і вимагаю від підлеглих чіткого виконання обов’язків. Вони мають працювати в такому ж темпі, як я. Всі на рівних умовах, ніхто не має байдикувати. За останній рік у нас звільнилися 12 медсестер. Вони сказали: «З цими дамами неможливо працювати».
Зараз ми переживаємо пандемію, і бувають такі періоди, коли потрібно по 12 годин поспіль, не присідаючи, «літати» біля хворих. Так, саме літати, а не ходити. Тому ми й підбирали такий медперсонал. По-іншому ніяк. Ті, хто були незгодні, одразу звільнялися. З десятка «новобраниць» іноді залишалася лише одна.
В основному до нас приходять молоді медпрацівниці одразу після навчання. Вони є абсолютно «стерильними»: мають тільки диплом на руках і майже ніякого багажу знань. Більшість не вміють робити внутрішньовенну ін’єкцію. Та в них є величезне бажання навчитися, і я їм передаю всі свої знання. Звичайно, це важко, але воно того варте, коли бачиш віддачу.
Наразі в «інфекції» сформувався хороший колектив із 11 медсестер. І це щастя! Лише одна вакантна посада залишилася. У нас навіть є дві ставки процедурних медсестер. Цього дуже довго Зоя Віталіївна добивалася, але керівництво лікарні не йшло назустріч поки один з них не пролікувався у нашому відділенні та не переконався на власні очі, як нам важко. Тільки тоді ми отримали те, що так довго просили.
- Можете згадати найважчий період в своїй роботі?
- Коли почався ковід. Завантаженість відділення була на 200%. Кожен бокс розрахований лише на два місця. Ми ставили додатково топчан в кімнаті для гігієни, біля душової та унітаза. А що було робити? Лікуватися потрібно всім. Зоя Віталіївна ніколи не відмовлялася брати хворих. Вона така: якщо є виклик - приймає. Тоді віддача у нас була нереальна.
У лікарні не знали з чого починати. Поставок медикаментів не було. А в нас у відділенні все було. І завідувачка в нас дуже розумна. Не маючи протоколів лікування коронавірусу, Зоя Віталіївна на початку опиралася тільки на свої знання. Я одразу пройшла навчання, щоб брати ПЛР-тести, і стала єдиною на всю лікарню медсестрою, яка могла це робити. Інакше був би колапс з першого дня.
Ми майже жили на роботі. Пам’ятаю, як 1 травня 2020 року після зміни не змогли піти додому, тому що нікому було працювати. Так склалося, що тоді у відділенні ми залишилися втрьох: я, медсестра та завідувачка. Півтори доби на ногах без сну – це мій рекорд. Потім стався гіпертонічний криз, і мене рятували. На той час у нас всього було чотири медичні сестри, а їм же відпочивати потрібно, вони ж не роботи, щоб гарувати цілодобово. Перед цим взагалі в зміні одна медсестра була. Тоді у відчаї я написала пост у Фейсбуці. Звернулася до медсестр, які могли би прийти до нас працювати. Одна молода мама у декреті відгукнулася. Вона спочатку стажувалася безкоштовно. На перших порах у неї не виходило, було дуже важко. Вона плакала. Я помічала, що чоло жінки завжди мокре від поту. А вже десь за два тижні ми її офіційно оформили на роботу. Вона успішно працює і до цього часу. Такі люди заслуговують на повагу.
Зараз пацієнтів з COVID-19 вже набагато менше, але поступають з іншими хворобами, серед них і діти. Є у нас і «соціальні хворі». Уже декілька років у відділенні живе безхатченко. Днями ще одну безпритульну жінку привезли з педикульозом, коростою. Ми її відмили, нагодували.
Фото зроблене після півторадобового чергування. На обличчі залишилися сліди від захисної маски.
Заради таких випадків варто полюбити медицину
- Навіщо Вам така самопожертва? Ви всі свої сили віддаєте на те, щоб рятувати людські життя. Можливо у Вас велика зарплатня?
- Ставка у мене 4 тисячі 700 гривень. Скажу чесно, якби завідувачем відділенням був інший лікар, я би вже давно звільнилася. Просто ми на одній хвилі з Зоєю Віталіївною. Та й є такі моменти з хворими, які перекривають увесь негатив. Їх дуже мало, але вони того варті.
Розповім останній випадок. У нас лікувався один дідусь, хороша така людина, душевна. Він часто плакав від відчаю. Ви б його бачили, це був просто скелет: одна шкіра та кістки. Спочатку хворий перебував у хірургії з флегмоною стопи (це гнійне запалення м’яких тканин). Через розлади з кишківником, його перевели до інфекційки. Дідусеві необхідні були перев’язки, а з хірургії до нас не ходять медсестри. Я взяла цей обов’язок на себе. Робила все, щоб врятувати йому ногу. Зоя Віталіївна діагностувала пацієнта і виявила хворобу, яка «їла» його. Завдяки ефективному лікуванню, дідусь почав одужувати. За декілька днів до виписки заходжу до нього в бокс, а він мені каже: «Світлано Юріївно, якби ви тільки знали, який я щасливий, що потрапив у ваше відділення. Дякуючи вам, я почав ходити. Дай Вам Бог здоров’я!» Я вийшла і розплакалася. Заради таких моментів варто любити медицину.
Ще один випадок хочеться розповісти. Років шість тому до нас у відділення привезли помирати безпритульну жінку з підозрою на ВІЛ-інфекцію. У неї була велика гнійна рана на пів ноги, майже до кістки. Жінка була в страшенному стані. Потім з’ясувалося, що через смерть доньки, вона почала зловживати алкоголем та втратила документи і квартиру. Рік я займалася її ногою, і вона зажила. Жінка пішла з відділення на своїх двох. Згодом змінила спосіб життя: знайшла роботу, придбала будиночок у селі. Нас із Зоєю Віталіївною вважає своїми хрещеними та щороку вітає з днем народження.
Світлана Юріївна з колегами: Зоєю Нечитайло та Тетяною Семенюк.
