Одинадцятий рік Ольга Парфьонова носить військову форму. Спочатку вона працювала у загоні відомчої воєнізованої охорони Південноукраїнської АЕС, а влітку 2023 року добровільно пішла до Збройних Сил України. Хотіла допомогти армії та захистити майбутнє своєї доньки. Три роки служби змінили її погляд на життя, а загибель чоловіка стала ще одним важким випробуванням. Тепер Ольга знову працює, проводить час із 16-річною донькою і зізнається: після війни вона вже не та людина, якою була раніше.

Автор: з архіву Ольги

Ольга народилася 14 лютого 1987 року в селі Станіславі на Херсонщині. Саме там минуло її дитинство. Згодом разом із батьками вона переїхали до Південноукраїнська.

– У Станіславі в мене залишилися найтепліші спогади з дитинства. Там були друзі, купання в лимані, риболовля, човни з місцевими рибалками, дискотеки та нічні поїздки на мотоциклах. А вдома чекала бабуся з пиріжками, – згадує героїня.

Востаннє Ольга побувала у Станіславі в листопаді 2022 року, після звільнення частини Херсонщини. Повернутися туди вона мріє після перемоги. Яка доля будинку, де минуло її дитинство, жінка не знає: чи він досі стоїть, чи вже зруйнований російськими обстрілами.

Доньку Вероніку Ольга народила в Південноукраїнську. Нині дівчині вже 16 років.

Першого чоловіка та батька Вероніки Ольга втратила в 2012 році. Згодом жінка вийшла заміж вдруге – за військового.

Певний час Ольга працювала адміністраторкою танцювального колективу «Натхнення» у Палаці культури «Енергетик». З 2016 року своє професійне життя пов’язала із загоном відомчої воєнізованої охорони Південноукраїнської АЕС. Поза роботою вона вишивала картини та сорочки, полюбляла також в’язати.

У військо

Влітку 2023 року Ольга Парфьонова вирішила долучитися до війська.

Автор: з архіву Ольги Парфьонової

– Хотілося хоч якось допомогти українській армії та зробити свій внесок у захист країни та доньки Вероніки. Мене не дуже хотіли брати, тому що я сама виховую дитину та маю третю групу інвалідності. Однак могли взяти, але тільки до тилової частини, – розповідає Ольга.

Перед зарахуванням вона пройшла військово-лікарську комісію у Вознесенську. Підготовка тривала близько півтора місяця. До цього зі зброєю мала справу лише на стрільбищі.

Назву військової частини Ольга не розголошує. Спочатку була стрільчинею, а приблизно через рік перейшла до фінансово-економічної служби. У підрозділі не вистачало людей, а жінка мала відповідну освіту.

– Спочатку ти не розумієш, куди потрапила і що тебе чекає. Я вважала це більше за якусь пригоду у своєму житті. Але служба мене дуже змінила – я побачила світ іншими очима, – каже Ольга.

У грудні 2023 року про неї вже розповідали на місцевому Миколаївському телеканалі «Інше ТВ». На той час Ольга служила близько чотирьох місяців.

Службові обов’язки та наряди вона виконувала нарівні з іншими військовослужбовцями. Жінок у підрозділі було чимало. За словами Ольги, ставлення до них не відрізнялося від ставлення до чоловіків.

– Важко більше морально, ніж фізично. Особливо коли твоїх побратимів, з якими ти служиш, привозять на щиті, – каже Ольга.

Загибель чоловіка

Тринадцятого лютого 2025 року загинув другий чоловік Ольги. На той момент сама вона продовжувала службу.

Батько підтримав Ольгу словами:

– Доню, я знаю, як тобі боляче, але ти ще молода, тобі треба жити і піднімати доньку.

У липні 2026 року Ольга Парфьонова звільнилася зі Збройних Сил України за сімейними обставинами і повернулася до колективу загону відомчої воєнізованої охорони Південноукраїнської АЕС.

– По-формі я вже одинадцятий рік, але, якщо чесно, так хочеться її зняти й бути простою людиною, по-цивільному. Я люблю свою роботу, однак після служби мені на душі якось тяжко її носити, – зізнається Ольга.

Зараз жінка багато часу проводить із донькою. Вони подорожують і підтримують одна одну. Автомобіль Ольга придбала під час служби, щоб добиратися до військової частини. Тепер іноді просто сідає за кермо та їде кудись далеко сама.

Автор: з архіву Ольги

– До служби я була весела й комунікабельна. Тепер люблю тишу, спокій і майже ні з ким не спілкуюся. Коли дивлюся на себе, розумію, що вже не та людина, якою була до армії: стала менше усміхатися і менше думати про майбутнє. Життя може давати багато болю й радощів. У наш час треба насолоджуватися тим, що маємо, – говорить Ольга.

Читайте також: Герої поруч: історія захисника, працівника ПАЕС Максима Ганжі
Читайте також: «Час удвох»: пастор із Південноукраїнська пропонує сім'ям захисників відпочити у трейлері на природі
Читайте також: «Іноді подумки мандрую рідним містом», – історія Людмили Васецької з Попасної