У вересні Південноукраїнському ліцею № 1 імені Захисників Вітчизни виповнюється 50 років. За цей час змінювалися учні, вчителі, технології та вимоги до освіти. Але є те, що залишається незмінним: сюди приходять вчитися, а згодом повертаються, щоб привести власних дітей або самі стають педагогами.
Школа, яка росла разом із містом
У 1975 році на Миколаївщині почалося будівництво Південноукраїнської атомної електростанції та міста енергетиків. Місто росло, і разом із ним з’являлася потреба у школі. Тож через рік, 1 вересня 1976-го тут відкрили загальноосвітню школу № 1. Учнів було так багато, що вчитися доводилося у три зміни, а перших класів тоді було аж п’ятнадцять. Попри таку завантаженість, дітям намагалися дати найкраще. Окрім української та російської, викладали відразу чотири іноземні мови: англійську, німецьку, іспанську та китайську.
За 50 років школу очолювали шестеро директорів. Першим був Марат Козуєк. Через рік заклад очолив Дмитро Предоляк, а після його передчасної смерті – Маргарита Щеглова. З 1982 р. школою 14 років керувала Клавдія Предоляк. У 1996 році директоркою стала Надія Ковальчук, а з 2006-го – Олександр Петренко, який і нині очолює навчальний заклад. За цей період школа змінила назву, отримала статус ліцею, пройшла через чимало освітніх реформ та викликів часу.
Чим живе ліцей сьогодні
Директор ліцею Олександр Петренко розповів, що дітей тут навчають за трьома напрямами. Окрім звичайної програми Нової української школи, запровадили проєкт «Інтелект України» – цьогоріч за ним вчитимуться вже восьмикласники. Ще один важливий напрямок – це класи для дітей з особливими освітніми потребами, де школярам допомагають опановувати програму логопеди, психологи та дефектологи.
Олександр Петренко
Попереду на заклад чекають великі зміни. Цього навчального року ліцей випускає свій останній одинадцятий клас, і з наступного навчатиме дітей лише до дев’ятого.
Частина шкільної історії пов’язана з пам’яттю про тих, хто боронив і боронить Україну. У жовтні 2011 року закладу присвоїли ім’я Захисників Вітчизни. До цього йшли поступово. Усе почалося зі шкільного музею, де першими з’явилися матеріали про Василя Дровнікова (солдата Другої світової війни, останки якого знайшли під час будівництва школи) та випускника Сергія Кисельова, який загинув в Афганістані. Колектив постійно підтримує зв’язок із ветеранами та місцевою військовою частиною 3044, тому й запропонував таку назву для школи.
На жаль, сьогодні музей продовжує поповнюватися новими іменами. З 2014 року, від початку російсько-української війни, на фронті загинули 22 випускники закладу.
Життя розкидало випускників ліцею по різних куточках світу. Серед колишніх учнів першої школи є кандидати наук, професори, письменники та поети. Директор щиро радіє успіхам своїх вихованців.
Біля шкільної дошки 46 років
Ольга Андрейченко прийшла сюди вчителювати у 1980 році, і з того часу цей заклад залишився її єдиним місцем роботи. Вона згадує, як раніше в класах могло сидіти по 45 дітей, і на перервах у коридорах було дуже гамірно. Найменшим у її практиці був корекційний клас на восьмеро учнів. Цьогоріч вона знову набирає першачків – їх буде лише семеро. Та для вчительки кількість ніколи не була головною – важливіше дати кожній дитині знання, увагу та підтримку.
Ольга Андрейченко
Ольга Андрейченко добре пам’ятає перші роки розбудови Південноукраїнська. Дерева біля школи тоді ледь виднілися, клумби рясніли квітами, а от доріг зовсім не було.
– Ми ходили до школи в чоботях. Біля закладу була труба з водою, де всі мили взуття. Черги збиралися величезні, – розповідає пані Ольга.
Школа, до якої повертаються
Перша школа для багатьох південноукраїнців стала сімейною: сюди йдуть вчитися поколіннями. Подібні традиції є серед вчителів. Заступниця директора Світлана Табунщик закінчила цей заклад у 1984 році, після педагогічного інституту повернулася сюди працювати. Тут же вчився її син, а нині й онучка.
Світлана Табунщик
За цей час, говорить пані Світлана школа поступово змінювалася: у класах побільшало техніки, коридори стали яскравішими, до колективу прийшла молодь. Багато в чому допомагали і допомагають батьки. Проте змінилася не лише школа, а й умови роботи та навчання. Повномасштабна війна додала до звичайних шкільних турбот повітряні тривоги та спуски в укриття. За словами заступниці директора, сховище дозволяє перечекати небезпеку, але проводити там повноцінні уроки складно.
З-за парти – до вчительського столу
У 2012-му випускниця Альона Гончаренко залишила стіни рідної школи, але ненадовго: за чотири роки повернулася сюди вчителькою. Ті, хто ще вчора ставив їй оцінки, стали колегами.
Шкільні роки пані Альона згадує з посмішкою. Вона була старостою класу, брала участь у різних заходах і досі пам’ятає інтонації своїх педагогів.
– На уроках зарубіжної літератури в Олександра Петренка обожнювала обговорювати прочитані твори, особливо коли починались дискусії з приводу вчинків героїв. Уроки у Людмили Гараги завжди проходили з любовʼю до української мови та літератури і не закохатися у її соловʼїну мову було неможливо. І звичайно позакласні заходи Світлани Табунщик завжди були різноманітними на яскравими, – розповідає Альона Гончаренко.
Альона Гончаренко з учнем
Альона Гончаренко любила ходити до школи. Вона згадує, як взимку місто засипало снігом, магазини замело наполовину. Попри хуртовину, бабуся повела онучку на уроки. Коли вони відчинили двері класу, там сиділи лише двоє дітей. Вчителька здивовано запитала бабусю, навіщо та привела дитину в таку негоду. Тоді дівчинці довелося вперше в житті «прогуляти» школу, бо їх відпустили додому. Були й інші кумедні моменти. Майже кожне перше вересня в початковій школі починалося з якихось пригод: то напередодні каталася на роликах і зчісувала підборіддя, то приходила на лінійку зі зламаною рукою.
Тепер ролі помінялися: Альона Гончаренко сама зустрічає дітей у школі. І часом, коли першого вересня хтось приходить із розбитим коліном чи після чергової дитячої пригоди, вчителька лише посміхається: «О, це моя дитина». У таких непосидах вона бачить себе маленьку.
Пам’ять крізь десятиліття
Кожне покоління випускників зберігає свої спогади про школу. Лариса Куракіна, випускниця 1986 року, вперше переступила поріг закладу другокласницею у 1977-му. Вона згадує, що після маленької школи на Херсонщині ця здалася їй величною, святковою і дуже галасливою, але швидко стала рідною.
У її пам’яті збереглися почесні варти біля могили Василя Дровнікова, найкращі уроки математики від педагога Елли Боровик та літератури від Альбіни Бабінець. А ще пані Лариса пригадує, як на групу продовженого дня до них приходила Людмила Самчинська, щоб відібрати діток до свого хореографічного гуртка.
Тепер у сьомому класі ліцею вчиться онук пані Лариси. Усім нинішнім школярам вона радить пам’ятати головне: знання здобуваються не для вчителів і не заради батьківської гордості. Це особистий квиток у доросле життя, тому варто вчитися для себе і знаходити радість у кожному шкільному дні.
P.S. Серед родин, пов’язаних із ліцеєм у кількох поколіннях, є і моя. У школі навчалися моя мама та дві рідні тітки, двоюрідні сестра й брат. Тепер до цього ж закладу ходять мій син та племінник. Я не знаю, чи навчатимуться тут мої онуки. Але точно знаю: перша школа міста давно стала частиною життя нашої родини. І, мабуть, саме з таких маленьких сімейних історій і складаються 50 років Південноукраїнського ліцею № 1 імені Захисників Вітчизни.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
