Яна Кіра з Південноукраїнська десять років пропрацювала в податковій службі, але з дитинства мріяла бути лікаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення і роботу довелося тимчасово залишити, вона за два дні до завершення набору подала документи в медичний коледж і почала шлях до професії, про яку думала все життя. Через три роки склала НМТ на 172 бали і вступили до медичного університету. Паралельно працює медсестрою реанімації, займається бджолярством, бере участь у конкурсах краси та виховує 11-річну донечку.
Своєю історією Яна поділилася з журналісткою ЮжкаNews.City
Студентка медколеджу
Яна Кіра народилася і виросла у Південноукраїнську. Каже, що пишається своїм рідним містом. Першу освіту здобувала за економічним фахом в Ірпіні, в університеті Державної податкової служби. Десять років пропрацювала в органах податкової служби.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Яна обіймала посаду головного інспектора податкової служби в Арбузинці. Відділення тимчасово закрили, всі бази відімкнули від серверів, а персонал відправили у відпустку з лютого по вересень.
Саме тоді Яна випадково натрапила на оголошення про додатковий набір у Первомайському медичному коледжі. До завершення залишалося лише кілька днів.
– І чесно, у той момент у мене життя було налагоджено, я мала стабільну роботу. Живи собі і радій. Але момент, коли я їхала назад із Первомайська і знала, що вступила – ніколи не забуду. Відчувала шалене задоволення і радість, коли зрозуміла, що я нарешті доторкнуся до медицини. Я почала цей шлях. Вчилася із задоволенням. В медичних закладах освіти є така специфіка, коли ти не можеш щось пропустити, все має бути відпрацьовано, – згадує Яна.
Рідні підтримали її рішення, хоча спочатку сприймали його не зовсім серйозно: уміння робити ін’єкції та надавати першу допомогу знадобиться в житті.
Минуло три роки. Яна з хорошими результатами закінчила коледж і отримала фах медичної сестри. За кілька днів після випуску знайшла роботу – медичною сестрою-анестезисткою відділення інтенсивної анестезіології та інтенсивної терапії Південноукраїнської міської багатопрофільної лікарні.
Робочі моменти Яни Кіри.
Іспити в школі
Проте метою залишалося вступити до медичного університету, а для цього потрібно було скласти НМТ – зовнішнє оцінювання, яке передбачало повернення до шкільної програми. Спочатку Яна сумнівалася, що впорається. Тест здавала у рідній третій школі. На екрані висвітився результат – 172 бали.
– Тоді я не змогла стриматися і з радістю закричала: я лікар! Пояснювала всім, що чекала цього десятиліття. За мене раділи вчителі, які колись навчали мене.
Мінімальний прохідний бал для вступу на медичний 150, тож Яна без проблем вступила до Одеського національного медичного університету. Щоб не втрачати часу й отримувати практичний досвід, паралельно з навчанням продовжила працювати в лікарні на пів ставки. Чергування брала переважно на вихідних, щоб у будні бути в Одесі на парах.
– Кожна людина бачить цінність в усьому по-своєму. Багато хто мене питає, навіщо мені така робота. І коли я просто кажу людям, що вона мені подобається, мало хто вірить у це. Я вважаю, що починати кар’єру потрібно знизу. Медична сестра перша помічає всі зміни пацієнта. Я хотіла саме в це відділення, де вкрай тяжкі випадки.
За законодавством, роботодавець зобов’язаний забезпечити роботу у вільний від навчання час – зазвичай це одне чергування на тиждень, іноді два. Під час канікул Яна працює значно більше.
Нічого б не вийшло без підтримки
Навчатися залишилося ще три роки, надалі Яна планує обрати хірургічний напрямок. Вона зауважує, що хоч і отримує знання із задоволенням, іноді буває зовсім непросто. Навчання ускладнює те, що медичну термінологію потрібно знати не лише латиною, а й англійською. До цього додаються обстріли Одеси – доводиться часто спускатися в укриття.
Часто Яна переїжджає між Південноукраїнськом та Одесою вночі, щоб не гаяти час: іноді в дорогу вирушає о п’ятій ранку, щоб на восьму бути в Одесі на парах, або одразу з навчання потрапляє на чергування в лікарню. Такі жертви вважає виправданими заради мети. У складні моменти підтримують найрідніші – батьки та донька Уляна.
– У мене нічого б не вийшло без їхньої підтримки. І взагалі, класний лікар – це той, у якого вдома завжди є тил. Я знаю, що коли мене немає, про доньку подбає мама. Уляна займається великим тенісом, хокеєм, танцями. Я дуже нею пишаюся. Її запросили грати в клуб «Сокіл», який підпорядковується Федерації хокею України. Там, вона єдина дівчинка з Південноукраїнська.
Під час розмови Яна поділилася особистою втратою. Тиждень тому помер її дідусь. Йому було 85 років. За її словами, навіть у цій ситуації стала в пригоді медична практика: вона першою приїхала до розгубленої бабусі й зробила все необхідне.
Свій шлях у медицині Яна порівнює зі шляхом самурая – коли результату поки що немає, але ти йдеш і насолоджуєшся процесом.
Найкращі моменти у своєму життя Яна пов'язує саме з донькою Уляною.
Яна, її донька Кіра та відома українська тенісистка.
Життя поза лікарнею
Попри навантаження на роботі й навчанні, Яна встигає займатися хореографією – танцює з п’яти років, і зараз у тому ж колективі «Квіти України» займається її донька. У серпні заплановано ювілейний концерт, де вони з Уляною виступатимуть на одній сцені.
Яна захоплюється бджолярством – має чотири вулики. Дуже любить собак, каже, що вони – частина її життя. На утриманні родини – мінімум 30 бездомних чотирилапих. Щодня їх годують.
Завдяки медицині Яна відкрила для себе ще один напрямок – косметологію. Вона із стрімко розвивається в цій сфері: багато проходить курсів, відвідує профільні конгреси.
Нещодавно у Яни з’явилося ще одне захоплення – вона почала брати участь у конкурсах краси. Останній приніс одну з головних корон. Тепер попереду ще два – всеукраїнський Miss Ukraine та європейський конкурс.
– Існує стереотип, що в таких конкурсах беруть участь красиві, але не зовсім розумні жінки. Проте більшість жінок, яких я зустрічала на цих конкурсах, насамперед мають певні досягнення. Журі оцінює більше не зовнішній вигляд, бо локони накрутити і нафарбуватися ми всі можемо.
Бліц
Чи можна звикнути до людського болю?
– Медичний персонал має певну професійну надивленість, коли чужий біль не сприймаєш гіперболізовано, як пацієнт або родичі. Так, медики звикають до людського болю.
Як ви переживаєте втрати пацієнтів?
– Якщо пацієнт перебуває у відділенні тривалий час, смерть передбачена, тоді це сприймається, в нашому випадку, спокійно. Ми виконуємо всі призначення, всі процедури до останнього подиху людини. А якщо якась екстрена ситуація – це взагалі інша втрата. Може вибити з рівноваги.
На роботі...
Медики схильні до швидкого вигорання, що вам допомагає не вигоріти?
– Поки що я тримаюся на ентузіазмі і любові до професії. Насправді зарплата мізерна, а відповідальність і навантаження дуже великі. За увесь час моєї роботи я пам’ятаю лише кілька ночей, коли у відділенні не пищали монітори. Слух налаштований на цю частоту. Коли багато пацієнтів – усе обладнання пищить. Приходжу додому, а в голові ще цей звук.
Що повертає сили після особливо важкої зміни?
– Тиша. Я багато читаю. Маю вже чималу домашню бібліотеку. У машині завжди є книга. Медична література, звісно, на першому місці. З художньої – зараз читаю «Корчму на перехресті світів». Захоплююся творчістю української письменниці Люко Дашвар (справжнє ім’я Ірина Чернова – редакція).
Яна завжди намагається зберігати позитивний настрій.
Якою ви є на роботі в лікарні?
– Намагаюся зберігати спокій. За потреби можу виконати обов’язки молодшої медичної сестри. Для мене головне – вчасно допомогти пацієнтам.
Якою ви є поза лікарнею?
– Я вважаю, що мене мають описувати інші, якось нечесно, щоб я сама про себе говорила. Але насправді багато чого про себе вже зрозуміла. Я стала категоричною: якщо прийняла рішення, рідко відступаю від нього. Разом з тим, я стала лояльнішою до людей. Навчилася сприймати їх такими, як вони є.
Що вам приносить найбільшу радість?
– Гарний одяг, хороший автомобіль, просто якісь жіночі дрібнички. Усе залежить від рівня моєї тривожності. Але найперше – це власні досягнення. Надихаюся ними і хочеться робити більше. Також я люблю подорожувати з донечкою.
Якою ви уявляєте себе через 10 років, коли вам буде 45?
– Зараз я можу сказати з упевненістю, що знайшла себе. У майбутньому я бачу людину, якою хотіла би стати. Я прагну, щоб уся моя праця мала сенс. Дуже не хотіла б розчаровуватися у своєму виборі, своєму шляху. Хочу дійти до цілі. І не хворіти – найголовніше.
Яна в редакції. Вона згадує, що її дідусь завжди передплачував газету «Контакт»
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
