До Дня будівельників та 50-річчя з початку будівництва Південноукраїнського енергокомплексу ми продовжуємо тему «За що ми любимо Південноукраїнськ». Селезень Микола Павлович приїхав у Південноукраїнськ у 23 роки і став свідком народження міста та АЕС. Від майстра монтажу до директора підприємства - понад 40 років у будівництві, яке він любить і вважає своєю життєвою справою.

Читайте також: «Молодість не повернеш, але…»- відверта розмова з Василем Пастушенком

Коли та як ви опинилися на будівництві Південноукраїнського енергокомплексу? Скільки Вам тоді було років? Розкажіть про Ваш внесок у будівництво промислових об’єктів та у розвиток міста.

- У двадцять три роки закінчив інститут, і вперед! Уже з 4 грудня 1978 року працював на будівництві Південноукраїнської АЕС. Починав із першого енергоблоку, закінчував третім. Також працював на Ташлицькій гідроакумулюючій станції. Розпочинав майстром на дільниці, на монтажі, а зараз директор ДП КМУ ПАТ ТЕМ: на цій посаді вже понад 20 років. Працюю й досі.

Читайте також: Південноукраїнськ очима Бориса Євтушенка: 50 років розвитку

Пам’ятаєте, що тут було 50 років тому, коли Ви приїхали?

- Так, пам’ятаю. Якщо говорити саме про місто, то тут було лише два під’їзди дев’ятого будинку, кілька п’ятиповерхівок і гуртожитки № 1, № 2, № 3 та № 4. Навпроти третього гуртожитку стояли ще дві п’ятиповерхівки. Їдальня, яка була тут раніше, щойно перед моїм приїздом згоріла, вона розміщувалася там, де зараз старий ринок і льодова ковзанка. Більше майже нічого не було. Велике будівництво велося по всьому місту. Перший блок було зведено до 11-ї відмітки, а далі всі разом включилися в роботу.

Читайте також: Як усе починалося: історія міста очима Сергієнка Юрія Фіногеновича

Як, на Вашу думку змінилося місто за ці 50 років? Що змінилося в будівельній галузі за пів сторіччя?

- Галузь сильно змінилася. Якщо будівництво завершене, блоки запущені, будівельники вже не потрібні. Був певний підйом, коли зводили гідроакумулюючу станцію, але загалом усе поступово згасало. ТЕМу вже давно немає. ЮТЕМу теж. Залишився тільки Юженергобуд, який працює, завдяки Івану Матвійовичу. Він прийшов з ініціативою, з амбіцією і вдихнув нове життя в підприємство. Інакше будівництва давно вже не існувало б.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасність?

- А що ж повернеш? Нічого. По життю я б нічого не міняв. Жили, працювали для себе і на благо. Одружились, діти пішли, життя потихеньку йшло вгору. І зараз є свої плюси - жити можна. Якби ще був мир, то все було б добре.

Читайте також: Як будувалося місто і АЕС: спогади Жебета Івана Романовича

За що Ви любите Південноукраїнськ?

- Я вам скажу так: якби, не дай Боже, згоріла Південноукраїнська атомна станція, то я б ще роки три на цьому місці попіл згрібав. Бо тут я прожив найкращу частину свого життя. А за що любити чи не любити? Та за все. Тут моя робота, моє життя. Я родом із Черкаської області, виріс там до неповних вісімнадцяти, а потім - пішов, поїхав, поплив. Але любов до міста, вона ж не обов’язково звідти, де народився. Південноукраїнськ – це місце, де ти живеш, працюєш, ростиш дітей, онуків. Тут є за що любити: наша станція, наші скелі, наше розташування. До моря година-півтори, і ти вже в Одесі. Київ, Миколаїв, Херсон, – усе поруч. І логістика хороша, і дороги, і залізниця. Хочеш – у театр, хочеш – на море, хочеш – у Карпати. Все досяжне.

А що б Ви змінили в нашому місті, якби могли?

- Знаєте, ми багато чого можемо оцінювати збоку, але коли опиняєшся «за штурвалом» - це зовсім інше. Та, якщо чесно, нам не дуже щастило з керівниками міста. Перші, які щось планували наперед, ще щось робили. Ну, от, наприклад, той самий меморіал – скільки було критики: «витрачаємо бюджетні гроші!» А тепер, подивіться: діти, внуки, сім’ї, всі туди йдуть, і на лавочці посидіти, і машину припаркувати. Парк, пляж, сцена, доріжки – це все людям. Та що б я змінив… не знаю. Мабуть, більше думав би про майбутнє, про людей, про дітей і внуків. Бо не тільки вижити треба, а ще й залишити щось після себе. Ми поміняли орден Перемоги на тризуб, ну, час такий. Але сама стела стоїть. Сцена та сама, що ми тоді швидко побудували, аби діти виступали, і виступають досі. Місцева самодіяльність, свята, пісні – це ж наше, це залишиться після нас.

Читайте також: Південноукраїнськ крізь призму життя Богдана Грицевича

Ваші побажання південноукраїнцям у зв’язку з ювілейною датою: 50 років з початку будівництва. Побажання будівельникам з нагоди професійного свята.

- Подивіться на наших будівельників: керівники дільниць, начальники, усім уже по 65 плюс, а то й 70. Що їм можна побажати? Здоров’я. Щастя, звісно. Але щастя – це об’ємне поняття. У ньому і здоров’я, і мир, і спокій. Хай тримаються, бо ще будуть будувати, якщо буде що. Вони вміють, знають, мають мудрість. Хай передають її дітям і внукам, бо не книжка навчить, а жива людина. І вам щастя, здоров’я. І щоб наш «Контакт» жив! Бо все міняється, і люди змінюються. Зараз мало хто читає, усі в телефонах: загуглив і пішов. А читати треба.

Читайте також: Від учительської лави - до бетонної основи міста: розмова з Борисом Чумаченком
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися