До Дня будівельників та 50-річчя з початку будівництва Південноукраїнського енергокомплексу ми продовжуємо тему «За що ми любимо Південноукраїнськ». Борис Чумаченко приїхав сюди молодим учителем, а став будівельником, який зводив житло, дитсадки та промислові об’єкти. Його спогади - це історія становлення міста, гордість за зроблене та нагадування: без пам’яті про творців не буде майбутнього.

Читайте також: Південноукраїнськ очима Бориса Євтушенка: 50 років розвитку

Коли та як ви опинилися на будівництві Південноукраїнського енергокомплексу? Скільки Вам тоді було років? Розкажіть про Ваш внесок у будівництво промислових об’єктів та у розвиток міста.

- Закінчив Одеський університет ім. Мечникова в 1977 році і пішов за направленням працювати в першу школу вчителем української мови і літератури. Тоді мені було 22. До нового року відпрацював у школі, а з 1 січня 1978-го на будівництві відкрили газету «Мирний атом». Мені запропонували піти туди кореспондентом, потім був редактором. Десь років 13 чи 15 працював у «Мирному атомі». Зарплата там на одному рівні, як була, так і залишилась, а я ж голова сім’ї, годувальник, так сказати. Пішов до начальника управління будівництва Стуліна і сказав: «Я віддав свої кращі роки вам». Кажу, я не збираюсь нікуди йти. Тут залишаюсь, але редактором газети я завтра вже не буду.

Тоді мене перевели до виробничого відділу. Потім в країні партія кинула клич, що треба зацікавити населення чимось, щоб воно менше міркувало про політику, про ідеологію, про соціальний стан. І що треба? Дати їм по шість соток, хай копаються там і забудуть про мітинги, про бузу всіляку. І створили відділ сільгоспзаготівель та надання послуг населенню. Я будував такі невеличкі будиночки для садових кооперативів.

Першим була «Ягідка» на Бузькому. Там зробили магазин, відвели площу для завезення будівельних матеріалів. Продавав цемент, шифер, дошку, цвяхи, - все, що потрібно для будівництва. Організував бригаду. Робили стрічковий фундамент, заливали бетоном, вирівнювали і ставили готові блок-кімнати. Їх привозили нам із Світловодська Кіровоградської області. З таких блок-кімнат перший гуртожиток був побудований у місті. А потім цеглу почали з Матвіївки возити, і я з бригадою будував уже будиночки з цегли. І в Олексіївці, і в Бузькому, і в Семенівці, і в Іванівці ця бригада працювала. Потім мене перевели до ЖКО (житлово-комунальний відділ), я там числився і займався сільськогосподарськими заготівлями: виноград, картоплю, дині завозили для своїх працівників і продавали по дільницях. Це ще було управління будівництва. Згодом відвели нам промбазу дільниці ПРОМ-1, це біля медвитверезника. Там організували ми столярний цех, самі робили вікна, двері, балконні рами, готували крокви.

Дільниця розширилася десь до 50 чоловік. То ми вже починали роботи з нуля і до даху, будували котеджі на малоповерховій забудові. Потім керівництво вирішило, що треба відділити промислове будівництво від міського і організовували будівельне управління «Жилстрой». Начальник Скубко, а головнй інженер Захаров. Також ми будували ТП (трансформаторні підстанції), ТРП (теплорозподільчі пункти), дитячі садочки, ЦДЮТ – перший поверх з цегли. Це все моя бригада, моя дільниця побудувала. І оце залишилася така пам’ять. Хоча вчився на вчителя, вважаю себе будівельником

Пам’ятаєте, що тут було 50 років тому, коли Ви приїхали?

- Траса «Ульянівка-Миколаїв» йшла через Костянтинівку, далі по нинішньому бульвару Курчатова і спускалася до Ташлика, де зараз міст, вниз. Там велика балка була і криниця з дуже смачною водою. І всі пили ту воду. Мосту тоді ще не було. А потім – крутий підйом, і дорога йшла на Вознесенськ. На будівництві перший блок тільки будувався, реакторне відділення. ОРУ-330, бази ДАЕМ, ТЕМ, тобто проммайданчик.

А в місті що було? Вже був гуртожиток перший, навпроти – ще один гуртожиток. І забудовувався в основному перший мікрорайон. Торгівельний центр вже був на «п’ятачку». Це найвідоміше місце! «П’ятачок» цей знала вся Одеса, бо привозили сюди свої товари, того, що не вистачало у нас, особливо морозиво. І була тільки перша школа і два дитсадки. Це десь 1977-1978 роки. Жив я спочатку в селі. Найцікавіше, що я стільки перемісив своїми ногами, що можна було із тієї глини побудувати якийсь невеликий будиночок. Основне взуття було – резинові чоботи. Багнюка доходила до колін. І в цих же чоботах я йшов із «п’ятачка» у село, тому що дороги не було. Була бруківка. І з проммайданчика до «п’ятачка» ходили автобуси, а звідти вже пішки. Жив я на квартирі у Костянтинівці, потім в першому гуртожитку, а потім мені дали однокімнатну квартиру в 35-му домі. Десь у 1980.

Як, на Вашу думку змінилося місто за ці 50 років? Що змінилося в будівельній галузі за пів сторіччя?

- Ну, змінилося набагато, тому що все зараз у завершеному вигляді. Будинки, бульвари, вулиці. У першому мікрорайоні, там, де місто починалося, дерева вже по 12-16 метрів. Роблять затінок. Місто сформувалося, можна сказати, а тоді незрозуміло було, що, де, куди, там болото, хащі, кущі, туди не підеш, бо будівництво якогось об’єкта починається. А зараз – що, зараз – це місто. На проммайданчику три блоки діючих, працюючих і четвертий не закінчений. Ну, перепетії політиків, так його і не завершили, хоча можна було. Можна було будувати хоч 10 блоків, бо і людський потенціал був, і інженерний, і матеріально-технічна база була сильніша.

Що б Ви хотіли повернути з того часу в сучасність?

- Практично нічого. Тому що ми билися головою об стінку, відчували, що десь є краще життя, кращі умови, все краще. Ну, де воно, як воно і чому воно не у нас, ми не знали. Зараз нам треба перемогти, в НАТО вступити, в Євросоюз, напружитися і вийти в передові держави світу, щоб не G7 була, а G8, і щоб восьмою країною там була Україна. І щоб в кабінеті президента була велика панорама. І написи: олія в світовому масштабі, перше місце по виробітку – Україна. Зернові, кукурудза – перше місце у світі, пшениця – перше місце, мед – перше, горіхи волоські – перше місце. І боротися за те, щоб Україна була у десятці найрозвиненіших країн світу: економічно, культурно, у науковому потенціалі. Інакше нема за що боротися, нема за що битися, якщо знову проґавимо. А з минулого повертати нічого не можна.

За що Ви любите Південноукраїнськ?

- Як вам сказати? Я нікуди звідси не поїду, тому що я патріот і Батьківщини, і міста. Але я не скажу, що я його люблю. Я критично оцінюю все те, що власті дозволили нам побудувати і зробити. У нас нового – три-чотири будинки. Решта – старі, застарілі проєкти. Тоді що було? Масовість, щоб дати людям житло, щоб побудували атомну станцію, щоб можна було електроенергію виробляти. Швидко, дешево, сердито. Тому я його люблю через те, що це дітище, будемо говорити, і моїх рук, і мого серця. Я патріот, але оцінюю його критично. А за що його любити, коли зараз заїдьте у двір будь-якого будинку, не можна проїхати, не можна пройти, все поламано. За що любити? Тільки за те, що воно є, і за те, що тут золоті люди.

А що б Ви змінили в нашому місті, якби могли?

- Припустимо, якщо будуть в нас нові енергоблоки, і десь там буде в нас нова малоповерхова забудова чи висотка, то треба щоб проєкти були сучасні, красиві, чудові, і зробити отакий сучасний мікрорайон. Бо із старого вже нічого не можна зробити.

Ваші побажання південноукраїнцям у зв’язку з ювілейною датою: 50 років з початку будівництва. Побажання будівельникам з нагоди професійного свята.

- Південноукраїнцям я хочу побажати миру, перемоги і щоб ми мали таке життя, яке ми заслуговуємо своїм трудом. Ми героїчний вчинок зробили в ті часи, не рахувалися ні з сім’ями, ні зі здоров’ям. Головне було – запустити перший блок, запустити другий, відкрити школу, садок. Гордість розпирала кожного будівельника. А коли це все побудували, їх тихенько почали забувати. Не треба забувати свою історію. Ну, нема сучасності, і тим більше, майбутнього, якщо ти не знаєш своєї історії. Треба пам’ятати цих людей, пишатися ними, поважати. Я останнім часом в «Юженергобуді» працював. У мене в бригаді були хлопці, які пішли добровольцями на фронт. Один – командир кулеметного відділу, а другий – командир відділення. І вже їх немає. Тому найголовніше – це перемога! Як би там не було, ми живі, ми живемо, ми про щось мріємо, а от тих хлопців наших молодих, красивих, завзятих вже немає. Їх теж треба пам’ятати. А будівництво, будівельну галузь – ніколи не забувати, тому що буде хліб, буде сіль і все одно людина буде будувати. Будують навіть особисте життя. Це від слова «будівничий». Тому всі ми будівельники свого життя. Це найпрестижніша і найповажніша професія в світі. Будівельник, зодчий.

Читайте також: Графік роботи лікарів у Південноукраїнську з 11 по 15 серпня 2025 - без черг і стресу
Читайте також: Юрист і психолог безкоштовно: мобільна бригада «Схід SOS» у Південноукраїнську
Читайте також: Будинок на Набережній Енергетиків, 49 у Південноукраїнську модернізують за програмою «Енергодім»
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися