Треті роковини, як росія масштабно напала на нашу державу минають 24 лютого. Українці героїчно вистояли і продовжують це робити. Однак які шрами залишилися на долях людей? А може щось і хороше було, адже життя триває? Ми зробили опитування серед південноукраїнців різного віку та соціального статусу, попросили поділитися тим, що відбувалося у них протягом цих трьох років, чим вони жили. Ось їхні відповіді.

Руслан Клименко, військовий

– Ой що відбувалося протягом цих трьох років! Це так довго розповідати! Мене про це мало хто питає, взагалі мало кому й розказую. У 2022 році 24 лютого я працював у Швеції. О п’ятій ранку мені подзвонила дружина й каже: «Почалося». Я попереджав роботодавця, як тільки щось почнеться, одразу їду до дому. Він купив мені квиток на паром зі Швеції до Литви, і я поїхав в Україну.

В Южноукраїнську вступив до добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). А в червні 2022 року перейшов до Збройних Сил України. У січні 2023 нас перевели під Авдіївку в село Новобахмутівка. За два місяці наш батальйон розбили. Тих, хто залишився, розкидали по бригадах. Я потрапив у 72-гу. На передній лінії фронту мінували території. Коли прилетить щось і не зірветься, то ми знешкоджуємо. Було таке, що поле розміновували і переносили його на передній край.

Наприкінці вересня 2024 року отримав уламкові поранення в ноги. На руках побило пальці. З уламками так і живу. Контузій було чимало, я їх взагалі не рахую. У жовтні перемістилися на Херсонщину.

Зараз у Південноукраїнську у відпустці за станом здоров’я. Воно в мене дуже підупало. У 2022-му у відпустку взагалі не приходив, у 2023-му – на 10 днів, а в 2024-му використав 30 днів. Ставлення до країни з 2014 року не змінив. Я за Перемогу. Все, що від нас, військових, залежить – ми робимо. На те, що відбувається на вищому політичному рівні, вплинути не можемо.

Любов Єрмакова, переселенка

– За ці три роки в усіх переселенців життя змінилося не на краще. Я жила в Енергодарі, коли почалася повномасштабна війна. Доньки відразу виїхали з окупованого міста до Запоріжжя. Вони наполягали, щоб і я переїжджала до них. На поїздку наважилася 20 травня 2022 року. Було не просто це зробити: перевірки на блокпостах, черги, страх.

У червні 2024 року переїхали з доньками до Південноукраїнська, бо їм запропонували працевлаштування на атомній станції. Житло знайти було майже неможливо. Спочатку проживала в кімнаті в третьому гуртожитку. Там не дуже добре почувалася. Туалет та кухня у коридорі. Мені ж уже 79 років. Згодом винайняли квартиру, потім іншу.

Тут займаюся волонтерством: разом з «Буговими Мавками» плету маскувальні сіточки. Щодня ходжу до них на восьму годину ранку і до обіду. Буває працюю і в вихідні, як є термінове замовлення від військових. Плести сітки почала ще в Енергодарі з 2016 року. Доньки мої – теж волонтерки. У Запоріжжі ми не полишали цю справу. А тепер і в Південноукраїнську. У волонтерському штабі мавок ну дуже хороші люди, завжди цікавляться, чим допомогти.

Понад усе хочу повернутися в Енергодар. Там квартира, дача (плаче). Такий настрій, що і землю цілувала би. У кого з переселенців не спитаю, всі кажуть, що лиш би стіни рідні були.

Олександр Шива, пенсіонер

– На мене війна дуже вплинула. Напевно, як і на всіх. У перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Заповнив анкету. Там подивилися на вік, 69 років, і сказали: «Чекайте». Не дочекався і 10 березня записався у місцеву тероборону.

З моєї родини були мобілізовані шестеро чоловіків. Хрещеник Микола Коробченко у 2023 році зник безвісти в районі Куп’янська. Досі немає жодних відомостей. Чоловіка моєї онуки після двох років служби демобілізували за сімейними обставинами. А четверо і нині по фронтах: у Слов’янську, на Херсонському напрямку, в Курській області.

Загалом війна вплинула на нашу родину, але ми стійкі і патріотичні. Живемо, як і всі, з надією на Перемогу. Ходжу на акції з нагадування військовополонених та зниклих безвісти з портретом Миколи та бачу паралелі між Другою світовою та сучасною війною. Стільки горя!

Читайте також: Автопробіг на підтримку військовополонених та зниклих безвісти відбувся у Південноукраїнську

Зінаїда Циганюк, дружина військового

– У березні 2022 року мій чоловік Віктор пішов на фронт добровольцем. Після бойової підготовки його направили під Куп’янськ Харківської області. Там отримав поранення. Пролежав у лікарні. Після того його здоров’я погіршилося. Нині він так і служить на Харківському напрямку. А я щодня чекаю на вісточку від нього. Буває тиждень жодної нема. Хвилююся, місця собі не знаходжу. Оцим і живу усі ці три роки. Почала більше цінувати рідних людей, стосунки. Думки бувають і такі: якщо щось станеться, як буду сама, без нього? Ось такі думки у мене.

Ольга Лясковська, приватна підприємиця

– Почну з хорошого. Я вийшла заміж. Ми з чоловіком змінили автівку на кращу. У професійному плані зростаю: проводжу курси з нарощування вій для тих, хто хоче цим займатися. Крім цього використовую кожну можливість, щоб отримати інформацію, яка допоможе моєму власному особистісному розвитку.

Є в моєму житті й погане. Через війну втратила друзів. Вони пішли захищати Україну добровольцями ще у 2014 році. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, приїхали з-за кордону, щоб знову піти на фронт. На жаль, семеро з моїх друзів загинули. Дві мої сестри з дітьми змушені були виїхати за кордон, як біженці. Розірвані родинні зв’язки. Я вже дуже втомилася від війни, від сирен та поганих новин. Немає сил, бо завжди в цій колотнечі. Хоч у нашому місті відносно безпечно, але нервова система настільки напружена, що вночі лякаєшся, коли голосно машина сигналить. З’явилася сильна тривожність.

Ірина Єфімова, волонтерка

– Усією родиною волонтеримо з початку повномасштабного вторгнення. Виготовляємо для військових тушківку, кашу з м’ясом тощо. Починали зі скляних баночок, а зараз використовуємо спеціальне пакування. У нашій родині є втрати: на війні загинув мій рідний брат Сергій. Під час війни змінилося все на гірше. А з іншого боку: на що ти можеш вплинути? Тільки підтримувати ЗСУ. Постійно питаю себе: «Що я ще можу зробити?» Це звучить жорстко, але ми вже звикли жити у війні. Пристосувалися. Діти ростуть у тривогах, переховуються у підвалах під час навчання. Невже вони заслуговують на таке? За що?

Є й позитивний досвід. Старша донька Саша побувала в Японії. Вона навчалася в Києві в лінгвістичному університеті, коли почалося повномасштабне вторгнення. Японія запросила українських студентів до своєї країни. Через рік донька повернулася в Україну. Це був дуже хороший досвід у її житті. Вона працювала, навчалася. Як би там не було, а ми руки не опускаємо і намагаємося знаходити позитивні моменти в усьому.

Ольга Голешева, переселенка

– Війна застала мене, коли я страждала через ускладнення після операції із заміни суглоба. Херсон окупований. Дуже тяжко жилося, особливо спочатку. Дефіцит готівки у гривнях, відсутність продуктів та медичної допомоги. З медикаментами теж виникали проблеми. У аптеках вони швидко закінчилися. Нам їх привозили волонтери. А потім перервався зв’язок зі світом: ні мобільного зв’язку, ні інтернету з травня вже не було. Виживати в окупації мені допомагав двоюрідний брат.

У листопаді 2022 Херсон звільнили. Однак у місті зникло світло, опалення й вода. Росіяни підірвали телевізійну вишку. Місяць не було зв’язку. Ворог почав нещадно обстрілювати місто. Від вибухів повилітали вікна на моєму балконі. Тоді я зрозуміла: потрібно виїжджати. Без тепла, з обмеженими можливостями у пересуванні в таких умовах я б не вижила. В Южноукраїнську мешкала моя приятелька з дитинства. Вона домовилася з тамтешніми волонтерами і ті перевезли мене до неї у грудні 2022 року.

Отак вже більше двох років я живу разом з моєю подружкою у її квартирі. Мені тут добре, але мрію повернутися додому в Херсон. Та поки що не можу через нестабільну ситуацію та постійні обстріли.

Віта Наумчак, біженка

– З України виїхала на початку 2022 року, коли точилися бої за Вознесенськ. Російські війська були дуже близько до Південноукраїнська і ми з чоловіком прийняли рішення, що я забираю маму і сина і виїжджаю з країни. Спочатку подалися до моєї подруги у Польщу. Через два тижні вирушили до Швеції. Там трохи побули і поїхали у Бельгію. Ця країна є моїм прихистком і понині. Тут дуже багато біженців з різних куточків світу. Якщо в інших країнах ти можеш відчувати себе «понаєхавшим», то у Бельгії такого немає, адже тут дуже лояльний підхід до біженців. Перший час ми жили у родині місцевих жителів у маленькому містечку Тервюрені неподалік Брюсселю. Восени 2024 переїхали до Брюсселю, орендуємо тут житло.

Ми утворили потужну спільноту з українцями, які тут живуть. Спочатку об’єднувалися, щоб підтримати одне одного. Хтось приїхав один і йому конче потрібна була психологічна підтримка. До того ж біженці мають пристосуватися до системи: вивчити мову, отримати професію тощо. Тут інші правила, які невідомі українцям. До всього потрібно звикнути, пристосуватися. Зі сторони може здаватися, що це просто, насправді ти маєш багато чого робити, щоб жити тут.

Ще в Тервюрені, а зараз і в Брюсселі, я організувала гурт «Мальва». Наразі він вже зареєстрований у Міністерстві культури Бельгії. Ми знайомимо іноземців з українською культурою, музичною спадщиною. Співаємо народні та сучасні пісні, колядки, щедрівки. У нашому репертуарі є цілий пласт музичних композицій 60-70 років. Вони неймовірної краси, але мало відомі. Ми намагаємося діставати фольклорні перлини, щоб інші теж насолодилися ними. У нас на хорі є правило: ми всі розмовляємо виключно українською, навіть російськомовні дотримуються цього.

Нас помітили у бельгійському суспільстві. Наразі наш гурт тісно співпрацює з Ukrainian Voices. Це найбільша організація, яка об’єднує українську громаду у Бельгії. Нас запрошують виступити на різноманітних заходах та акціях. Показують по місцевому телебаченню. До речі, по українському телебаченню теж показували, як на Різдво ми робили цілий творчий проєкт. Демонтсрували українські обряди з піснями та пригощеннями. Проводили майстер-класи. У центрі Брюсселя співали українських пісень.

Наша спільноту також бере участь у різноманітних акціях політичного характеру. 23 лютого у Брюсселі відбулася хода на підтримку України. Нас туди запросили заспівати «Плине Кача». Щоб нагадати всім про жахи війни і про небезпеку, яку вона несе.

Тут, за кордоном, ми не просто живемо, а хочемо бути корисними для України. Ми офіційно зареєструвалися, як волонтерська організація. Протягом цих трьох років організовуємо благодійні акції та беремо участь в ярмарках. Зібрані кошти відправляємо в Україну: у реабілітаційний центр військового шпиталю в Луцьку, південноукраїнським волонтерам на тушківку для військових. Ми також допомагали київському дитячому реабілітаційному центру.

Особисто я на волонтерських засадах працювала у бельгійській школі: допомагала українським дітям інтегруватися в бельгійське суспільство. Також працювала в школі імені Ярослава Мудрого при греко-католицькій церкві у Брюсселі.

Українська громада за кордоном може бути допоміжною силою для своєї країни. В усі часи були люди, які виїжджали з країни. Але не питання де ти перебуваєш, а питання в іншому: «Що ти робиш?», «Ким ти є?», «Ким ти залишаєшся?».

Читайте також: Українці прагнуть євроінтеграції: в Брюсселі проходять акції на підтримку вступу до ЄС
Читайте також: У Південноукраїнську до акції на підтримку полонених та зниклих приєдналися влада та духовенство
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися