Вони часто ризикують життям аби допомогти іншим. Це про волонтерів. Серед них – і Маргарита Блакитна (Попенко), крайова отаманка та очільниця ГО «Бугогардова СіЧ». Недарма військові дали їй позивний «Смілива». Про козачку-волонтерку ми вже писали раніше, однак нещодавно дізналися нові подробиці її життя, про які вона раніше не розповідала. Про те, як Маргарита вивозила поранених. Про те, як під обстрілами рятувала цивільних з Херсона. Про контузії...
У далекі поїздки, які тривають по декілька днів, волонтери завжди виїжджають в ніч, щоб уранці бути на місці. У дорозі зазвичай не сплять ні пасажири, ні водії. Отже, їдемо й спілкуємося. Маргарита розповідає історії зі свого волонтерства, а їх чимало. Від одних – волосся дибки, від інших – хочеться плакати. Усіх військових вона ласкаво називає хлопчиками і дівчатками, незалежно від того, скільки їм років.
Вздовж лінії фронту. Волонтери Маргарита Блакитна й Олександр Буйновський та журналістка Наталя Кравець
– Коли під Миколаєвом відбувалися бої, ми часто возили туди гумвантаж. В одній із таких поїздок я отримала поранення голови. Ми тільки приїхали на місце дислокації військових. Тут почали кричати, щоб усі ховалися. Треба було бігти в укриття. Я розгубилася, хотіла присісти, а потім відчула, що мені гаряче в голові. Піднесла руку до чола, і відчула, як фонтанує кров. Військові затягли мене в безпечне місце, обробили рану, перев’язали. Ну це таке поранення, можна сказати – відбулася легким переляком.
Лячно було й у Херсоні, розповідає Маргарита. І за своє життя, і за життя тих людей, яких вивозила з міста після деокупації. У її пам’яті закарбувався особливий випадок. Потрібно було перевезти в Южноукраїнськ жінку з обмеженими руховими функціями – Ольгу. Вона ледь спустилася на милицях з четвертого поверху. Поряд прилітало, думали, що вже не виберуться живими. На щастя, все закінчилося успішно, й мешканка Херсона зараз у безпеці.
Нашу розмову постійно перериває мобільний телефон. Сміливій дзвонять військові. Просто, щоб поговорити. Вона вислуховує. Для кожного має теплі слова підтримки. Маргарита каже, що молоді хлопці сприймають її як маму, старші чоловіки – як доньку, однолітки – як товаришку. Усім їм бракує уваги. Іноді потрібно виговоритися, іноді – поділитися хорошою, або не дуже, новиною. Вони довіряють волонтерці, бо знають, що вона може не лише привезти допомогу, а й врятувати життя. Один з таких випадків стався біля населеного пункту Посад-Покровське Херсонської області.
– Ми поїхали туди, коли тільки звільнили ті території. Але бої ще йшли. Я дізналася, що є багато поранених і їм потрібна допомога. Мене підвели до якоїсь будівлі, схожої на сарай, і спитали, чи готова я побачити те, що там. Була не впевнена, але розуміла: якщо я вже тут, то маю щось робити. Руки й ноги трусилися, лилися сльози. З дитинства я боялася крові, не могла дивитися на відкриті рани, порізи. Але тоді про це не думала. Розуміла – лік іде на хвилини. Кажу: «Чим можу, тим і допоможу». Ми зайшли. Це найстрашніші моменти з усього мого волонтерства. Я побачила близько двох десятків військових. Дуже багато крові. У повітрі стояв специфічний запах. Його забути неможливо. Хлопці, яким було ледь за 20 років, і чоловіки за 60 стогнали від болю і кликали маму. У того нога роздроблена, у того – рука, у того – голова. Ми накладали шини, промивали рани, бинтували. Були поранені в живіт. Я ж медичної освіти не маю, тому й не розуміла, що з таким робити. Треба знати, щоб не нашкодити ще більше. Потім 18 чоловіків вивезли в Кропивницький у лікарню. Ми, волонтери, своєю автівкою, і військові ще однією. Взагалі ситуації різні траплялися. Наприклад, підірвався хлопчик на міні, йому відірвало п’ятку. Ми робили перев’язку й завозили його в лікарню. Але випадок у Посад-Покровському – найважчий.
Маргарита каже, що військові теж турбуються про неї. Вони завжди готові прийти на допомогу Сміливій, якщо та опиняється в біді. Коли лежала в лікарні, постійно дзвонили, питали, як справи. Навіть фінансово підтримували. Щоб підняти настрій волонтерці, замовляли для неї через інтернет знакові подаруночки. Коли Рита про це розповідає, на її обличчі – усмішка. Через декілька хвилин міміка змінюється на тужливу. Вона з сумом та болем розповідає, що багатьох військових, яких вона добре знала, вже немає серед живих. Було навіть таке, що одного дня вона завезла їм допомогу, а наступного – їм прилетіло… Маргарита й сама двічі отримала контузію й ледь залишилася живою. Раніше волонтери могли проїхати просто на позиції – на нуль. Зараз туди вже не пускають.
– Тоді Снігурівка була ще під окупацією. Ми з Андрієм Зеленюком поїхали в Партизанське, що на Миколаївщині.
Доїхали до блокпоста, сказали пароль, нас пропустили, але попередили: «Обережно, бо там гаряче». Ми переглянулися й подумали – зараз скрізь гаряче. Їдемо далі, дивимося: горять поля. Але якось не задумалися над цим. Добралися ми до Партизанського. Село зруйноване повністю. Скрізь вирви, дороги майже немає, авто ледь проїжджало. Бачимо – посеред шляху валяється частина воріт. Її закинуло туди вибуховою хвилею. Хлопці скинули нам локацію, де приблизно ми можемо зустрітися. Доїхали до посадки. Зник мобільний зв’язок. Зупинилися, вийшли. Андрій каже: «О, дивися, тут дві жабки (міни) нерозірвані, як ми їх взагалі об’їхали?». Чуємо – свист. Поряд прилетіло. Знов. Ми зрозуміли, що почався обстріл. Стрибнули в автомобіль. Осколок поцілив у колесо. Андрій дотягнув до дерев, щоб хоч якось заховатися й поміняти колесо. Він мені каже: «Ти спостерігай, чи не літають над нами дрони». Дивлюся – приліт в ту посадку, де ми хотіли заїхати. Земля летить… Прилітати стало все ближче й ближче до нас. Я крикнула Андрію, щоб він швидше робив, бо наступний буде наш. Потім, пам’ятаю, як побачила, що прилетіло поряд. І все. Почало шуміти в голові. Я нічого не розуміла. Андрій попросив закинути назад ящики в багажник, які ми діставали, щоб добратися до запаски. Для мене вони здалися пір’їнками. А потім я не могла зрушити з місця. Все тіло ніби паралізоване, не слухалося. Мені здавалося: якщо сяду в машину – ми не виживемо. Андрію якось вдалося мене вмовити. Гнали на повній швидкості, а я тримала двері відчиненими.
Волонтери змогли живими вибратися з того пекла, але з військовими так і не зустрілися. На блокпосту залишили передачу й попрямували додому. Дорогою Маргариті подзвонив племінник. Вона взяла слухавку, а сказати не могла нічого – заїкалася. Спочатку думала – сильний переляк. Вдома їй ставало гірше: дуже боліла голова, нудило, трусило. Наступного дня Смілива звернулася в лікарню. Лікарі пояснили, що це контузія й поклали на стаціонарне лікування. Відновивши здоров’я, отаманка через деякий час знову зібралася в дорогу.
Вдруге Маргарита отримала контузію в Лугівському, на Запоріжжі. Волонтери доставляли передачу військовому з Южноукраїнська. Наперед було домовлено, що привезене залишать у кафе, але воно було зачинене.
– Ми ходили по хатах, щоб десь залишити те, що привезли. Одна жінка вийшла з погреба і погодилася взяти передачу. Швиденько переносили ящики з машини. Поряд у посадку прилетіло. Вибуховою хвилею мене підкинуло. Я впала у болото. Підводюся – вся в багнюці, не розумію, що відбувається. Подумала, що зламала ключицю, бо не могла підняти руку. З вуха пішла кров. Я думала, що лопнула перетинка. Ледве доносили ті коробки. Дорогою заїхали в госпіталь. Мене оглянули й сказали, що переломів немає, а лише забої та легка контузія. Ніч побула в лікарні, а на ранок вже поїхала додому.
Волонтерка каже, що ці травми постійно дають про себе знати. Вона часто відчуває сильні головні болі. Не може спати в тиші, тому що свистить та шумить у вухах. Іноді бувають простріли, судоми. Біль такий, що аж навколішки падає. Однак попри це все Маргарита Блакитна не припиняє волонтерити. Вона каже, що по-іншому вже не може: «Хто, як не я?»
Волонтерка з великим серцем та сміливою вдачею
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
