Коли воїнам ЗСУ потрібна допомога, вона безстрашна та відважна, тому й отримала позивний «Смілива». Маргарита ПОПЕНКО – крайова отаманка Миколаївського обласного козацького товариства Українського козацтва та керівниця волонтерського руху ГО «Бугогардова СіЧ». За плечима козачки-волонтерки – понад 40 поїздок на лінію фронту.
Від економістки до козачки
Уродженка Дніпропетровщини, Маргарита Попенко тривалий час була зосереджена переважно на вихованні дітей. Але в 2016-му її життя стрімко змінилося: вона склала присягу українському козацтву. Сталося це завдяки приятельці, котра на той час була членкинею громадської організації «Бугогардова СіЧ» Українського козацтва. Вона й запросила Маргариту на чергові козацькі збори. Жінка захопилася історією та відродженням козацького руху, влилася в коллектив, а через рік вже очолила цю організацію.
У березні 2020 року Маргарита Попенко стала першою жінкою – крайовою отаманкою сучасного українського козацтва. За це проголосувала більшість членів Крайової ради. Вона також стала членкинею Громадської Ради Миколаївської облдержадміністрації.
- Було багато розмов про те, що жінка не може бути крайовим отаманом, адже жінок взагалі в козацтві не було. Але це не так. Якщо ми зануримося в історію, то дізнаємося, наприклад, про грізну козачку-месницю Сашу Соколовську – отаманку Марусю, - каже Маргарита.
У крайового отамана багато обов’язків, адже йому підпорядковуються всі козацькі осередки, що є на Миколаївщині. Працювати Маргариті Попенко доводиться в основному з чоловіками, але порозуміння знайти з ними зовсім не важко, запевняє вона, тому що разом роблять велику справу.
- Основний напрямок нашої організації – патріотичне виховання молодого покоління, аби воно стало продовжувачем великих доблесних справ шляхетних предків. Ми живемо в козацькому краї, потрібно відроджувати козацьку славу. Але то було в мирний час, а зараз війна, тому наразі займаємося суто волонтерською діяльністю, - пояснила Маргарита Попенко.
Подумала: «Війна - то війна», - і стала до роботи
24 лютого 2022 року для Маргарити почалося несподівано. О п’ятій ранку їй подзвонив старший син і сказав: «Мамулічка, я тебе дуже люблю! Не знаю, чи побачимося ми ще? Почалася війна». Станіслава викликали до військової частини посеред ночі. Він не уявляв, як далі розвиватимуться події, тому й зателефонував, щоб сказати ці слова. Про меншого сина матуся нічого не знала чотири дні: в нього була вимкнена мобілка.
- Війна - то війна, подумала я, й того ж дня активно взялася до волонтерської роботи. Цією справою за покликом серця я займаюсь із 2015 року, - додає отаманка.
Із перших днів повномасштабного вторгнення рф на територію України багато містян мали бажання допомогти нашим воїнам: щодня до волонтерського центру, що організувала спілка ветеранів та учасників АТО, южноукраїнці приносили речі, продукти, медикаменти. Маргарита Попенко, разом з іншими волонтерами, приймала, сортувала, вантажила. Потім Тетяна Сорокодум, відома ще з 2014 року міська волонтерка, везла це військовим.
Через тиждень місця в невеликому приміщенні стало мало, й «Бугогардова СіЧ» заснувала окремий волонтерський рух, який очолила Маргарита. За погодженням із місцевою владою, в одному з навчальних закладів козаки організували штаб. Із дому привезли холодильники та морозильні камери, щоб зберігати продукти. Спочатку жінки ліпили вареники, варили й доставляли їх на блокпости. Також збирали матраци, ковдри, подушки для військових. Усього на їхньому волонтерському фронті, каже Маргарита Попенко, трудяться від 17 до 29 членів громадської організації козаків, бо багато хлопців та чоловіків пішли захищати Батьківщину. Посильну допомогу надають і інші мешканці міста – як жінки, так і чоловіки. Тут нікому не відмовляють.
В дорозі
Їхати туди було небезпечно
Коли виникла потреба у доставці допомоги в місця, де йдуть бойові дії, цю справу взяла на себе лідерка волонтерського руху. Водієм автівки зголосився бути Андрій Зеленюк. Він теж козак «Бугогардової СіЧі».
- У десятих числах березня мені подзвонив знайомий. Він з побратимами стояв на Вознесенщині. Каже: «Ми вже четверту добу голодні. Можете чимось допомогти?» Хоч це й недалеко від Южноукраїнська, але тоді у Вознесенському районі точилися бої з окупантами, і їхати туди було небезпечно. Але я зважилася на такий крок, і це був мій перший «бойовий» виїзд. Коли побачила умови, в яких перебували наші бійці, стало не по собі. Було холодно, а вони спали на карематах просто на землі, від чого хворіли. Ми поверталися до них ще не раз із ліками, ковдрами, матрацами та іншими необхідними речами, - пригадує Маргарита Попенко.
Щоразу маршрути Маргарити та Андрія ставали все довшими. Номер телефону волонтерки, котра готова була прийти на допомогу, швидко розповсюдився між військовими та їхніми родинами. Щодня добродійка отримує сотні дзвінків. Їй телефонують не тільки захисники, а й мами, сини котрих перебувають у полоні: «Допоможіть його витягти!» На жаль, не в її силах це зробити, хоча душа розривається від болю. Вона може лише порекомендувати, куди звернутися, щоб оформити заявку. Потім залишається лише чекати. Обидва сини-близнюки Маргаритиної подруги Олесі також у полоні. Козак Валерій Семеренко теж у неволі. Волонтери опікуються його дружиною та двома дітками. І планують це робити й надалі, доки Валерій не повернеться додому.
Вже незабаром бійці їстимуть домашні варенички
«Смілива» їде до вас!
«Бойовими» виїздами Маргарита називає поїздки туди, де небезпечно для життя. На першу лінію фронту волонтерів не пропускають, а на другій вони вже були неодноразово. Жінка каже: коли їй дуже страшно, вона уявляє, як тим, котрі воюють.
Коли волонтерка з «гарячих точок» повертається додому, через декілька днів заспокоюється та розуміє, що треба їхати знову. «Якщо не я, то хто?» - каже жінка. Вона не може відмовити, коли їй знову дзвонять і розповідають, що там хлопці вже тиждень їдять по одному сухпайку на добу. А їхати туди вкрай небезпечно. Уся команда волонтерів була проти того, щоб їхня лідерка піддавала себе такому ризику, а вона навіть не вагалася, адже хлопці голодні!
- Ми допомагаємо всім, хто до нас звернеться. Не важливо, з якого регіону наші захисники, вони ж усі наші. Коли мені кажуть, що потребують моєї помочі, я відповідаю: «Смілива їде до вас!» - розповідає Маргарита Попенко.
Спочатку на фронті її називали «Блискавкою» – через миттєву реакцію на потреби бійців. А одного разу, коли вона добралася в небезпечне місце, куди інші волонтери боялися їхати, до неї підійшов один військовий і каже: «Ти не Блискавка, ти – Смілива!» Після того цей позивний закріпився за волонтеркою.
Привезли все, що замовляли
Дарують троянди та обереги
Воїни з нетерпінням чекають візитів «Сміливої», тепло та радо її зустрічають. Деякі навіть стають на коліна, цілують руки, обнімають. Вони часто хочуть якось віддячити. Наприклад, були випадки, коли замовляли до штабу ГО «Бугогардова СіЧ» букети квітів.
У Маргарити є особистий жетон, який зробили для неї вдячні захисники. Такі носять усі військові. На ньому викарбуване прізвище, ім’я, рік народження, група крові та номери телефонів рідних. Вони також прислали їй в дарунок оберіг, який жінка ніколи з себе не знімає – підвіску з зображенням Божої Матері. Ще у волонтерки є янгол-охоронець, який вона завжди бере з собою у важку дорогу – це м’який рудий ведмедик.
- По іншому й бути не може. У нас такі стосунки, ніби ми все життя знайомі. В молодих хлопцях я бачу своїх синів, думаю, а якби на їхньому місці були мій Стас чи Артем? У старших чоловіках я бачу своїх братів. Мій старший брат Дмитро зараз також захищає нас на фронті. Він пішов добровольцем, - зазначає Маргарита Попенко.
Подарунки від вдячних бійців
Підтримка – це найголовніше
Буває, що військові не так радіють, що їм привезли щось матеріальне, як тому, що Маргарита приїхала до них. За приємним та жартівливим спілкуванням бійці на деякий час відволікаються від суворої реальності.
- Є такі батальйони, в яких забезпечення добре налагоджене, але вони все одно мені телефонують і питають, чого я до них не їду. Кажу, що від них не отримувала потребу, а вони: «Та ти просто приїдь, посидь з нами, поговори і нам вже легше стане!» Підтримка зараз – це найголовніше. Дуже розчулюються, коли ми привозимо їм обереги, зроблені власноруч, та дитячі малюнки. Дехто з хлопців навіть куточки облаштував для зберігання таких речей. Взагалі веземо те, що попросять.
Допомога прибула вчасно
Замість ремонту квартири – гроші на армію
Добродійка розповіла, що спочатку вона майже нікуди не зверталася за фінансовою підтримкою, щоб придбати необхідне для ЗСУ, лише до знайомих та родичів. На благодійність пішли власні гроші, які родина зібрала на ремонт квартири. Війна перекреслила плани щодо благоустрою оселі.
Згодом волонтери почали оголошувати збір коштів у соцмережах. У супермаркетах встановили спеціальні візочки для збору продуктів. Інколи вони наповнюються декілька днів, а буває й за день декілька разів. Особливо зворушливо, коли серед пакунків із крупою лежать ще й дитячі листи, малюнки, записки. Волонтери їх обов’язково відвозять за призначенням – на фронт.
Забезпечувати необхідну допомогу, яку просять бійці, вдається завдяки спільним зусиллям із іншими місцевими волонтерами, благодійними фондами та керівництвом громади. Зокрема, дуже тепло Маргарита Попенко відгукується про участь у волонтерському русі мера Валерія Онуфрієнка, який допомагав, як міг, у тому числі й купував потрібне власним коштом.
Наразі замовлення від військових є, але найгостріша нестача в грошах, за які волонтери купують одяг, взуття та інші речі. Тому Маргарита придумала, як додатково заробити кошти на потреби ЗСУ. У членкинь громадської організації золоті руки, разом з лідеркою вони виготовляють патріотичні вироби (прапори, сумки, подушки, солодощі). Їх можна продавати на ярмарку. Разом наближаємо нашу перемогу.
У штабі...
Поклик «козацької крові»
Маргарита Попенко поділилася потаємним: все частіше вона думає про те, щоб самій узяти до рук зброю та приєднатися до лав ЗСУ: - Відчуваю, що тут мені вже мало місця. Мої сини дуже просять не робити цього. Але чим більше я їжджу туди, тим нестримнішим стає бажання. Готова пожертвувати своїм життям заради миру в Україні.
Чи вірить відважна козачка та крайова отаманка, що Україна переможе в цій жорстокій війні між цивілізованим світом з демократичними цінностями та варварським рашистським режимом путіна?
- Звісно! Можливо, це не станеться так швидко, як хотілося б, але на сто відсотків буде. Нас не перемогти, ми ж українці, дуже сильний народ. Козацька кров. Нащадки ще ой як пишатимуться нами!
Маргарита впевнено тримає в руках зброю
І знов у дорогу
Наступного дня після нашої зустрічі Маргарита знову вирушила в дорогу аж у Донецьку область. Волонтери завантажили повний мікроавтобус із причепом. Повезли бійцям форму, кросівки, посуд, спальні мішки, їжу, питну воду.
Про поїздку Маргарита розказала нам в телефонній розмові, коли повернулася. Ця подорож стала для неї найдовшою – зайняла п’ять діб. Вона побувала одразу в декількох пунктах призначення. В одному з них служать і наші южноукраїнські хлопці. Саме їхні матусі просили у волонтерки допомоги.
- Я часто чую від людей, що армія фінансується в достатньому обсязі. Так, держава забезпечує військових, але без волонтерів також не обійтися. Ситуації різні бувають. От наприклад, бійці потрапили під обстріли, і їхні речі стали, як решето. Їм потрібно або за свої гроші купувати, або надіятися на благодійників, - зауважила Маргарита.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал ЮжкаNews.City
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber.
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram
