Майже 2000 кілометрів за дві з половиною доби подолала команда ГО «Бугогардова СіЧ», щоб доставити військовим необхідні речі. Шлях пролягав уздовж лінії фронту через Запорізьку, Донецьку та Харківську області. Разом із волонтерами у ризикованій поїздці побувала й журналістка ЮжкаNews.City.
Виявилося, що «боги війни» сором’язливі й водночас гостинні. Їм бракує людського тепла й уваги. Вони охоче йдуть на контакт і дуже радіють, коли в них питають дозволу обійнятися. Їхні стискання міцні, а в очах – сльози. Руки, які щодня тримають зброю, тремтять від хвилювання. Титани з нетерпінням чекають на волонтерів, бо знають – попри небезпеку потрапити під обстріли, ризикуючи власним життям, вони вперто дістаються туди, де потрібна допомога. На межі фізичного й психологічного виснаження вони йдуть до цілі. Їхня місія єдина – перемога.
Гуртом – ми сила
Поїздка була призначена на четвер 2 листопада. Під саму зав’язку завантажили два мікроавтобуси тим, що просили військові: теплими речами, медикаментами, продуктами, маскувальними сітками, буржуйками тощо.
Козаки-волонтери з різних осередків гуртуються й допомагають один одному, наголошує керівниця ГО «Бугогардова СіЧ» отаманка Маргарита Блакитна (Попенко). Вона завдячує потужним козацьким осередкам в Семенівці (Марина Житнюк), в Одесі (Руслан Стоєв та Андрій Лягуша), в Олександрівці (Аркадій Тазагулов), Миколаєві (Олена Добровольська), Новому Бузі (Лариса Туру).
До зборів долучалися й мешканці нашої громади: пересічні люди та волонтери. Так, Олександр Бірковський привіз м’ясну тушкованку. Він власноруч виготовляє консерви ще з 2014 року. Поки ми вантажилися, южноукраїнці, що проходили того вечора повз штаб, теж запитували, чи можна приносити щось для військових.
Команда з шести людей на чолі зі Сміливою (Маргаритою) вирушила в ніч, аби вранці вже бути в Запорізькій області. Ця поїздка відрізнялася від інших, адже до когорти відчайдушних волонтерів із досвідом долучилася і я – журналістка. З нами також їхала дружина Ігоря Мудрих – військового з Южноукраїнська. Ольга Мудрих прямувала в Костянтинівку Донецької області, щоб провідати коханого.
Волонтери заздалегідь розподілили між собою обов’язки: за кермом чоловіки – Василь Міщішин та Олександр Буйновський, координує поїздку й вирішує організаційні питання Маргарита Блакитна, їй допомагає Олена Князева.
Щоб скоротити час у путі, багато спілкуємося, іноді зупиняємося випити кави. Жінки не дозволяють собі спати у дорозі, навіть якщо дуже втомлені. Вони солідарні з водіями: відпочивати, то обом. Коли вже несила їхати, зазвичай зупиняються у підходящому місці. Відновлюватися навчилися за 20-30 хвилин. Іноді такі поїздки тривають до п’яти днів. Додому приїжджають виснажені, але задоволені, що знов зробили важливу справу.
Болючі спогади
Дорога на Запоріжжя. Маргарита й Олександр давно знаються, часто разом їздять до військових
У кожного своя історія. У Василя війна відібрала двох рідних братів: один – загинув, інший – пропав безвісти. В Олени чоловік на фронті, у Маргарити теж чоловік та три брати воюють, обидва сини – військові. Волонтери кажуть, що багато захисників змушені за власні кошти купувати собі речі (у бою вони швидко псуються), генератори та інше. Тому вони намагаються допомогти тим, чим можуть. Самі неодноразово потрапляли під обстріли, але попри це не припиняють їздити в найнебезпечніші точки. Навіть бували «на нулі». Усяке траплялося за ці роки, розповідає Смілива. На її рахунку більше 300 поїздок. Є про що згадати.
– Ми тоді поїхали з Андрієм Зеленюком. Військові скинули нам локацію. Наче й правильно обрали дорогу. Забрели в якусь посадку й стоїмо, чекаємо, коли під’їдуть наші хлопці. Вийшли з автівки, виглядаємо. Одягнуті в однострій. Раптом задзвонив телефон. Нам кажуть у слухавку: «А що ви там робите, чому ви туди поперлися? Ви стоїте у ворога перед носом! Негайно тікайте звідти!». Ми вскочили в авто й погнали щодуху. Як потім з’ясувалося, це була сіра зона. Нас бачили українські військові і російські. Однак ніхто не наважувався стріляти, щоб не викрити свої позиції. Я думаю, що ворог був у шоці й подумав, що це провокація. Не знаю, як нам вдалося залишитися живими, – з усмішкою розповідає Маргарита.
Волонтерка з гіркотою в голосі згадує тих, до кого вона їздила, але зараз їх вже немає в живих. Серед них і Світлана – медикиня з 57-ї бригади. Вона загинула зовсім недавно – в десятих числах жовтня. Життя обірвала авіабомба, яка поцілила в бліндаж.
– Із Світланкою ми познайомилися влітку 2022 року. Вона була єдиною жінкою в підрозділі, але з хлопцями швидко знаходила спільну мову, її дуже поважали й слухалися. Знаю, що медикиня врятувала багато життів. Вона загинула під Кремінною. Ми тоді їздили до них, але її вже не побачили.
Запорізька область
Схід сонця зустрічали в Запорізькій області
Найперший пункт призначення на Запоріжжі – це Оріхів. На блокпосту нас не пропускають. Чути гучні вибухи. Подекуди з’являється дим. Волонтери наполягають: їм треба завезти військовим передачу в умовлене місце в Оріховому. Після перемовин дозволили в’їзд лише одній автівці. Вирушили Василь Міщішин, Олена Князева і я. Стає гучніше. Вцілілих будівель немає. На узбіччі дороги чекає військовий пікап. Швидко перевантажуємо з мікроавтобуса те, що треба, й повертаємося назад. На щастя, все обійшлося.
Друга зупинка в Запорізькій області – селище Комишуваха. Їдемо провідати Володимира Чебана – військовослужбовця з Южноукраїнська. Крім волонтерської допомоги, веземо йому передачу від батьків. Володя помітно втомлений. Його обличчя обпалене фосфорними снарядами. Маргарита потім в автівці розповіла, що хлопець був тричі поранений.
Золотий хрест буде переданий мамі військовослужбовця
Зустріч волонтерів з військовими
Зустріч вийшла теплою, але короткою. Обійнялися, перекинулися декількома словами. Воїн передав додому нагороду, яку нещодавно отримав – Золотий хрест від Залужного. Він не хизувався цим. На прохання сфотографувати його з нагородою, зніяковів, але дозволив.
Побратим Володимира Чебана – Василь, родом з Полтави. Його син також на фронті. Василь вже півтора року не був удома. Розповів, що боїться йти у відпустку, тому що потім доведеться знов повертатися у пекло. Мріє, щоб війна закінчилася, й вони з сином назавжди повернулися додому. Нині найбільша для нього радість – це коли серед побратимів немає втрат.
Донеччина
Тут навіть у повітрі відчувається війна
Наш шлях продовжувався в місто Костянтинівку Донецької області, де на волонтерів чекали з нетерпінням. Артилеристи налаштовані оптимістично, багато жартують. Сергій з Одеси на фронті з квітня 2022 року. Каже, що найважливіше для нього – це коли війна закінчиться, і додає: «Повернутися назад теж хотілося б. А там вже хто його знає.» Для Святослава з Миколаївщини дуже важливо, що волонтери возять допомогу. Зараз особливо бракує теплих речей та засобів гігієни. Доводиться часто міняти позиції, тому завжди потрібні ковдри, легкі матраци. А ще воїн мріє, щоб їх змінили. Данило з Одеси пішов служити за другом у 20-річному віці та зустрічатиме вже третій Новий рік на фронті. Хлопець не скаржиться, навпаки – усміхається та запевняє, що все буде добре.
У піхотинців інший настрій. Командиру роти Володимиру лише 23 роки. Він родом з Рівненщини.
– Наша бригада з ОК «Південь». Тут служать хлопці переважно з Миколаївщини та Одещини. Маю тепер багато зав’язків, після війни їздитиму на море в Одесу (жартує).
Офіцер розповів, що в Костянтинівку прибули в червні. Їхня 22-а окрема механізована бригада брала участь у визволені Кліщіївки.
– Багато наших хлопців там полягло, багато було трьохсотих. У новинах про нас не згадували, коли розповідали про звільнення.
Найважче для командира – це відправляти хлопців на позиції. Кожен вихід, кожен рух бачить противник і може накрити артилерійським обстрілом.
– Проблема в тому, що підрозділи вибиті. Не вистачає людей. Мусимо викручуватися, як можемо. Тримаємо оборону тими силами, які зараз маємо.
Невеличка команда волонтерів точка за точкою розвозить допомогу. Заночували в Костянтинівці. Військові нагодували нас солдатською кашею, пригостили кавою, чаєм. Потіснилися, щоб створити комфортні умови для нашого відпочинку. Спати довелося під звуки вибухів, які не припинялися. Зовсім поруч, через поле, працювала наша та ворожа артилерія.
Олена Князева дізнається, що під час жорстоких боїв на Куп’янському напрямку її чоловіка Сергія поранено. На щастя, він живий. Більше не пощастило його побратимові, якому відірвало обидві ноги. Олена всю ніч не могла зімкнути очей від хвилювання. На ранок стало відомо, що їхати в Куп’янськ немає сенсу: передачу військові не заберуть, бо переправа розбомблена. Поранених доправили до Харкова в лікарню. Наш маршрут трохи змінюється.
Військовослужбовець Ігор Мудрих нарешті обійняв свою дружину
О п’ятій ранку вирушаємо далі, але вже однією автівкою. Маргарита Блакитна з водієм Олександром Буйновським та Ольгою Мудрих залишилися в Костянтинівці, щоб владнати деякі справи. Тож продовжуємо дорогу з Василем Міщішиним і Оленою Князевою.
З труднощами на блокпосту, але таки заїхали в Лиман. Туди везли запчастини для тягача. Наш водій Василь придбав їх на прохання двоюрідного брата, який служить в евакуаційній групі. Відбувається все швидко: передали необхідні речі, обійнялися, сфотографувалися й поїхали далі. В харківській лікарні нас чекали поранені.
Дорога на Ізюм
Зупиняємося в Райгородку (Краматорський район), шукаємо гумові шльопанці для бійців. Їх привезли в медзаклад просто з поля бою. Пораненим потрібен одяг, взуття та інші речі. На імпровізованому базарчику біля магазину літня пара торгує всяким крамом. Олена Князева помітила те, що потрібно.
Поки волонтерка вибирала 25 пар взуття від 41 до 45 розміру, спілкуюся з продавчинею – пані Валентиною. Вона неохоче йде на контакт, проте розповідає, що до Райгородка почали повертатися місцеві, але дуже мало – відсотків десять. Самі вони з чоловіком нікуди не виїжджали з рідних місць. Як вдалося вижити під щільними обстрілами, в деталях розказувати не стала, лише важко зітхала. В очах з’явилося багато болю, як згадала, скільки людей загинуло.
BG Image
Траса на Ізюм шокує. Обабіч – вигоріла військова техніка, розстріляний пасажирський автобус. Скрізь таблички із попередженням «Заміновано». Села вздовж траси зруйновані вщент. Моторошно… Мимоволі уявляєш, як люди рятувалися з цього пекла, й навертаються сльози. А ось на воротах висить кольорова ковдра та велика м’яка іграшка. Тут жила сім’я з маленькими дітьми…
BG Image
BG Image
BG Image
Заїжджаємо в Ізюм на ринок, щоб докупити необхідне для поранених. Спостереження: ціни тут нижчі, ніж в Южноукраїнську. Десь далеко чути сильний вибух. Хтось із місцевих констатував: «І це не грім!» В Ізюмі цілі квартали розбиті. Через Сіверський Донець побудували новий міст поряд з підірваним. Його поки що не розібрали. Дороги скрізь відновлені, тому їхати зручно.
Харків. Поранені
BGImage
BGImage
BGImage
У харківській лікарні розвантажуємо ліки, продукти, воду, одяг. Медперсонал дякує волонтерам та просить привезти перев’язувальні матеріали. Олену Князеву зустрічає чоловік Сергій. Він поранений, але ходити може. Жінка прискіпливо оглядає рідну людину та втішає: «Нічого, Зая. Немає пів вуха? Контузія? То не біда, з цим жити можна. Головне, що ти вижив, а все інше – подолаємо разом».
Не втрачаю нагоди піднятися в палату та поспілкуватися з пораненими бійцями. Їх всіх привезли вночі напередодні з позицій Куп’янського напрямку. Поранені з різних бригад: хто з артилерії, хто – з піхоти, але всі стоять в одній лінії оборони. Бої там щодня, однак вчора були особливо запеклі, кажуть військові.
– Ми дві атаки відбили, а в третій вони взагалі з розуму зійшли: сунули на нас, як обкурені. Ми стріляємо в них, вбиваємо, а вони все йдуть, знаючи, що йдуть на смерть. У них безпілотників багато. У них перевага в живій силі. Але ми відстояли. Поклали їх багато. На дев’ять наших бійців декілька десятків їхніх. Якби нас було трохи більше, і в нас були прилади, ми б уже давно наступали, а не оборонялися, – наперебій розповідають Сергій з Вінниці та Євген з Одеси.
Воїни декілька разів наголошують:
– Катастрофічно не вистачає безпілотників, тепловізорів, рацій. Ми – сліпі. Вони бачать нас за метрів триста. А ми їх бачимо тільки тоді, коли вони вже перед очима, за 50 метрів. До того не знаємо, яка кількість живої сили на нас іде, скільки танків. Важко, дуже.
Сергій розповів, як у бою в нього заклинив автомат. Знайшов ще два, за лічені хвилини з трьох зібрав один і далі продовжив бій. Військові відверто кажуть, що їм дуже страшно, але розуміють, що діватися нікуди: або їх, або вони. У бою немає часу лякатися, треба відбити атаку, а вже потім – усе інше.
– У нас перед позиціями в лісі висять троє повішених російських військових. Щоб ми не йшли, а окупанти, щоб не відступали. Така психологічна тактика. Жорстоко, – зауважує Євген.
Так вчиняють волонтери
Дорога додому. Наталя Кравець, Олена Князева, Василь Міщішин
Попереду довга дорога з Харкова до Южноукраїнська. Час вже по обіді. Темніє рано, тому поспішаємо виїхати завидна. Але змушені затриматися: один з поранених захисників попросив купити йому телефон. Нам їхати ще всю ніч, тому обережно запитуємо: можливо, хтось інший може це зробити? Відповідь вражає: «Ви ж волонтери, гроші собі не заберете, а іншим я не довіряю». Тоді Олена Князева рішуче сказала: «Якщо військові просять, волонтери ніколи не відмовлять». Такої позиції волонтери дотримуються не лише з військовими, а й із цивільними. В дорозі, коли бачили на узбіччі авто з увімкненою аварійкою, завжди зупинялися й пропонували допомогу.
Від втоми водій Василь заснув на сидінні. Щоб не турбувати його, викликали таксі. Швиденько з’їздили в магазин, придбали ґаджет, зарядний пристрій до нього та сім-карту. Дорогою таксист розповів, що з дружиною вирішив не виїжджати з рідного Харкова, навіть попри обстріли: «Кому ми потрібні? Як буде, так і буде».
О третій ночі зморені, але цілі й неушкоджені, ми повернулися додому – в Южноукраїнськ. Дорогою Олена та Василь вже обговорювали наступну поїздку: нічого гаяти час, коли чекають на допомогу. Для мене незрозуміло, як волонтерам та волонтеркам вдається витримувати таке фізичне та психологічне навантаження? Де беруть сили наші військові? Але ясно одне – українців не перемогти.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
