В Южноукраїнську живуть люди з великим серцем, активною життєвою позицією та власно думкою, які готові добровільно та безоплатно надати допомогу. Вони не завжди «зручні» для влади, часто завдають клопоту посадовцям, але роблять велику справу. ЮжкаNews.City поспілкувався із знаною місцевою волонтеркою Тетяною Сорокодум, заступницею голови всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України». Ексклюзивно вона розповіла про те, чому обрала для себе таку діяльність.
Віктор Сюрченко вручив Тетяні Сорокодум орден "Бойовий волонтер".
Залишилася без роботи, але не розгубилася
Тетяна переїхала з батьками до Южноукраїнська в ранньому віці, тому каже, що це місто для неї рідне. Тут вона зростала та обзавелася багатьма друзями.
Після закінчення школи вступила до Одеського медичного училища, мріяла стати військовим фельдшером. Так склалося, що дівчина не завершила навчання. Потім, вже заочно, Таня закінчила фізмат у Миколаївському педінституті. Працювала вчителем у школі, а згодом вихователем у дитячому садочку.
У двохтисячних роках Тетяна залишилися без роботи. Вона не розгубилася: займалася репетиторством, в’язала речі на замовлення, згодом почала працювати у сфері краси. Професію майстра манікюру настільки добре опанувала, що проводила навчальні курси для інших. Майстриня каже, що до неї приїжджали учениці навіть з Чехії, Білорусі, Німеччини.
Тетяна брала участь у Революції Гідності
Волонтерка згадує, як восени 2013-го поверталася з Криму, а в душі була тривога. Вона відчувала, що вже не скоро повернеться туди, де пройшло її дитинство. На півострові живе багато родичів Тетяни, вона щороку туди їздила до них відпочивати. Останнього разу, ніби прощаючись, жінка відвідала ті місця, де давно хотіла побувати.
Приїхавши додому, в Южноукраїнськ, Тетяна дізналася, що на Майдані Незалежності проходили акції протесту. Одразу поїхала до Києва. Розпочалася Революція Гідності.
- На Євромайдані я була від початку до самого кінця, разом з мільйонами патріотів. Ми боролися за євроінтеграцію. Ніхто вже не вівся на побрехеньки та обіцянки влади. Всі хотіли кращого для себе та своїх дітей: достойних умов праці, свободи вибору. Я тоді познайомилася з багатьма активістами. Ми обмінялися контактами. Пам’ятаю, як жах паралізував мене, коли отримала на телефон відео катувань Сергія Синенка, активіста із Запоріжжя. Він поїхав додому з Києва, щоб провідати дітей, яких у нього було четверо. По дорозі чоловіка перестріли кати. Далі газ, вода… Найбільше, що мене вразило на майдані, – це зрада. Ми опинилися у пастці, а в нас стріляли. Поранених звозили, а ми їм намагалися допомогти. Хотілося подзвонити додому і крикнути: «Війна!!!». А ти не можеш, бо немає зв’язку. Той зелений паркан ніколи не забуду. Я нахилялася, а моє волосся нижче пояса, яке я вже не розчісувала мабуть з тиждень, просякло кров’ю. Коли я його пізніше відрізала, в мене було відчуття, що я ношу на собі когось, кого я не можу повернути. Боляче…
Відкриття пам'ятної дошки пошани загиблому Ігорю Буйновському.
ЇЇ життя вже ніколи не буде таким, як раніше
Після страшних подій на Майдані Тетяна повернулася додому, але два тижні не могла проковтнути бодай шматочок їжі. Вона ні з ким не хотіла розмовляти. Потім зібралася з думками та спробувала працювати далі у салоні. Не змогла. Почалася війна на сході України, але не всі це усвідомлювали.
Тетяна проводжала кожного чоловіка чи хлопця з міста, який отримував повістку. Обов’язково брала контакти та створила базу даних. Ще не усвідомлюючи, що вона волонтерка, жінка активно збирала гуманітарну допомогу для бійців. Каже, що її квартира тоді перетворилася на склад, куди небайдужі зносили одяг, ліки, продукти.
Коли почали приходити сповіщення про поранених, волонтерка навідувалася до них у госпіталь. Вона згадує про першу свою поїздку.
- Після битви під Зеленопіллям, 11 липня 2014 року, були поранені наші земляки. Я поїхала у миколаївський госпіталь. То було видовище не для людей зі слабкими нервами, я вам скажу. Моторошно. Трохи привела наших побратимів до ладу: поголила бороди, постригла їх. Тут у палату заходять двоє хлопців та кажуть: «Везе тобі, Сєрьога! До тебе волонтерка приїхала, а до нас ніхто не приїжджає!» Я їм кажу: «Слава Україні!» А вони мені: «Героям слава!» Я їм: «А чого це до вас ніхто не приїхав? Ану давайте обніматися, я до вас приїхала. Буду вашим персональним волонтером». Тільки тоді усвідомила, що я - волонтер. Раніше себе такою не вважала, просто робила свою справу за покликанням серця. Після цього написала свій номер телефону на папері та порозвішувала в кожній палаті.
Там, де інші бояться, вона - ні
Волонтерка об’їхала всю Донецьку область з гуманітарною допомогою. Тендітна жінка також їздила забирати тіла загиблих земляків. Одного разу навіть з території противника. Каже, що в екстремальних ситуаціях у неї мозок працює, як злагоджений механізм - чітко.
- Ми опинилися на ворожій території, а я у формі з шевроном правого сектора. Назад дороги вже не було. Могли б не повернутися звідти, але все обійшлося. Не боялася. В таких ситуаціях навпаки відчуваю впевненість та відповідальність. Без паніки. Коли їдеш у тих краях, то метр вліво чи вправо, - це дуже небезпечно. Територія скрізь замінована.
Трьох загиблих южноукраїнців Тетяна привезла особисто, а ще були з Арбузинки та з інших населених пунктів. Вона допомагала родинам у похованні, а потім всіляко підтримувала їх. Зі слізьми на очах згадує одну з найважчих поїздок за «двохсотим». Каже, що зараз вона може плакати, а там була ніби кремінь.
- Ми поїхали за Сашком Закирничним, який загинув від рук снайпера. Забирали його в морзі обласної лікарні ім. Мєчникова. Це у Дніпрі. Нас було троє: батько загиблого, водій та я. Дорогою у кермувальника стався серцевий напад, ми боялися, що він помре прямо в дорозі. Виявилося, раніше він вже переніс інфаркт. Дякуючи Богові, вчасно доїхали до лікарні, де водієві надали допомогу та врятували життя. Там я вперше побачила, як привозять поранених. Сидимо у приймальному покої і чую, як йдуть «борти» (вантажівки з пораненими). Медики з носилками ніби зі стін з’являлися. На ходу ставили крапельниці.
Так хоронять героїв.
Тетяна відстоює інтереси атовців та іхніх рідних
День Тетяни Сорокодум зазвичай починається з того, що вона перевіряє обстановку на фронті: дивиться дані про обстріли та спілкується з побратимами у закритих групах. Щотижня разом з іншими волонтерами Тетяна передає на передову домашні смаколики та інші корисні виготовлені власноруч речі. Добродійка каже, що захисники й самі непогано вміють готувати, але домашня випічка та закрутки пахнуть по-особливому: мамою та домівкою.
- Хочу подякувати нашим дівчатам-волонтеркам, які разом зі мною роблять велику справу. Це Марина Неганова, Валентина Богомазова, Юлія Буряк. Люди, з якими можна помовчати, поплакати, довірити найсокровенніше. Ми з ними на одній хвилі.
Тетяна активно займається питаннями пільг для ветеранів АТО. Розповідає, що багато хто з них соромиться оформлювати їх, вважаючи, що це принизливо. Іноді волонтерці доводиться буквально брати їх за руку та вести у відповідні служби писати заяви. У когось із захисників мама захворіла чи родич помер, а він не знає, куди звернутися.
- Багатьох вже немає в живих, просто немає. Когось вбив ворог, хтось помер через деякий час від поранень. Вони пішли боронити нашу землю, віддали своє життя за наш мир. Тепер вони ніколи не поїдуть за кордон. Ніколи не скористуються пільгами, які їм гарантує держава. А є такі воїни, що перебувають на фронті з 2014 року і до цього часу, а житло так і не отримали. Наприклад, Діма Діченко. У нього є мрія: повернути Крим Україні, бо хлопець ніколи не був на морі.
Дехто з чоловіків після повернення з зони бойових дій не розуміє, як реалізувати себе в мирному житті. Волонтерка допомагає їм знайти роботу або переконує, що потрібно йти здобувати вищу освіту. Такі справи тримають її в тонусі 24 години на добу.
Жінка відкрита та доброзичлива до членів родин атовців. Вона віддає часточку свого тепла дружинам, дітям, батькам бійців, коли шиє для них захисні маски, прикрашає кошики до Великодня, виготовляє креативні еко-торбинки, робить прикраси.
День незалежності для волонтерки – це не свято, а біль у серці.
Тетяна розповідає, що відчуває себе машиністом потягу, в який сідають різні пасажири. Вона впевнено мчить під жовто-блакитним прапором до перемоги у боротьбі за суверенітет та незалежність України. День незалежності для волонтерки – це не свято, а біль у серці.
- Колись атовець Борис Радченко сказав: «Коли ми отримали незалежність, то не задумувалися, що це нам занадто легко далося. Доведеться виборювати незалежність ціною свого життя.» Сенс мого життя - щоб усі хлопці повернулися додому здорові та з перемогою. Я знаю, що це станеться, але не так швидко, як того хочеться. У 2014 році всі сподівалися, що за два тижні все закінчиться, а я казала: «Ні! Це конфлікт.» Тепер багато загиблих. Ніхто не пробачить цього. Особисто я роблю все, щоб перемога настала якнайшвидше, а ми стали по-справжньому незалежними.
Патріотична хода на підтримання цілісності України: 2021 рік.
