У Південноукраїнську спорт не має вікових обмежень. Тут 77-річний Василь щоранку виходить на пробіжку, 40-річна Тетяна підкорює триатлонні дистанції, а 79-річна Марія грає в настільний теніс так, ніби все життя з ракеткою в руці. Ці люди доводять: почати ніколи не пізно, а продовжувати можливо в будь-якому віці. До Дня фізичної культури і спорту журналістка «Контакту» поспілкувалася з мешканцями міста, які не лише залишилися в спорті, а й відкрили для себе нові вершини. Ми запитали, що їх мотивує продовжувати тренування, як до захоплення ставляться рідні та що для них важливіше – результат чи здоров’я. Герої також розповіли, яку пораду дали б собі у 20-річним.

Василь – 77 років, та Оксана – 75 років

Василь займається легкою атлетикою з дитинства. Має звання кандидата в майстри спорту. Ранкова зарядка і біг – частина його щоденного життя. Чоловік продовжує тренуватися і після виходу на пенсію. Його дружині Оксані 75 років. Вона підтримує захоплення чоловіка.

Подружжя разом ходить на стадіон, а під час прогулянок із домашнім улюбленцем лабрадором підміняють одне одного: поки один приділяє увагу собаці, інший тренується. Про те, що означає для нього спорт, яку пораду він дав би собі у 20 років та чому здоров’я для нього важливіше за результат, Василь розповідає:

– Спорт дає мені енергію і допомагає добре почуватися. Якби міг повернутися в свої 20 років, то не відкладав би заняття спортом. Не потрібно чекати ідеального моменту, щоб почати рухатися – просто виходь і роби. Тіло любить, коли про нього не забувають. Що важливіше – результат чи здоров’я? Для мене відповідь однозначна: здоров’я. Результат – це приємний бонус. Головне – добре себе почувати. Якщо є здоров’я та енергія, інше вже прийде.

Автор: Катерина Правник

Тетяна – 40 років

Тетяна Мазур займається спортом із дитинства. У школі грала в гандбол та футбол з однолітками. У дорослому віці почала займатися бігом, велоспортом, плаванням, ходити в гори та брати участь у триатлонах.

Тетяна виборола «бронзу» на дистанції 100 кілометрів на «100 Велоwatt» у Вараші. Двічі ставала третьою в абсолютному заліку на триатлонах у Вараші та Нетішині. Також виграла забіг на 10 кілометрів «Під градирнями».

– Я, мабуть, майстер спорту з усіх видів. Моя головна мотивація – нові цілі. Майже щоранку виникає питання: «А що, якщо спробувати?» Спорт допоміг мені краще зрозуміти власне тіло і те, що багато обмежень людина ставить собі сама. Я не поспішала б повертати собі свої двадцять. У цьому віці просто можеш бути молодою, а у сорок – вже свідомо обираєш бути сильною. Друзі звикли до мого захоплення і часом жартують: «Ти знову щось собі придумала?» Рідні теж уже сприймають це як частину мого життя. Я не уявляю себе без руху, пригод і нових викликів, але результат для мене не головний. Результат – це приємний бонус. А головне – мати сили й бажання продовжувати займатися спортом.

Автор: Катерина Правник

Альона – 53 роки

Альона Кислиця бігає зі школи. З 2007 року вона виступає за Південноукраїнську АЕС на спортивних змаганнях. У 2019 році за порадою Олександра Сучка наважилася взяти участь у триатлоні, хоча до цього не вміла плавати. За кілька місяців навчилася плавати з тренером. Пізніше Альона взяла участь у «велосотці» на 100 кілометрів та почала займатися трейлранінгом на маршрутах біля Південного Бугу.

– Для мене спорт – це можливість перезавантажитися після роботи. Можеш прийти з роботи зовсім без сил, а після тренування – ніби енергії додалося. Іноді після робочого дня доводиться змушувати себе вийти на пробіжку, у басейн чи сісти на велосипед, але після тренування думки стають яснішими, а сили повертаються. Я навіть не уявляю, як можна просто нічим не займатися. Для мене рух – це частина життя. Я радила б собі 20-річній не сидіти на місці, пробувати нове і шукати те, що приносить задоволення. Моя донька Зоряна змалечку звикла до мого активного життя. Я беру її з собою, а вона жартує: «А ти тоді зі мною на мої заняття ходи – на всі гуртки». Щодо результатів, то здоров’я для мене важливіше. Якщо організм не готовий, не варто гнатися за місцем чи цифрами.

Автор: Катерина Правник

Марія – 79 років

Марія Бах мріяла про настільний теніс ще під час навчання в технікумі в іншому місті у 1962–1964 роках. Тоді умов для занять не було. Дівчата намагалися грати як могли – навіть відбивали м’яч книжками. У Марії добре виходило, тому вона хотіла продовжувати, однак постійно займатися тенісом можливості не мала.

До своєї мрії Марія повернулася лише у 2014 році, коли вже жила в Південноукраїнську. Діти виросли, чоловіка не стало, а жінка водила онука на заняття з дзюдо до СК «Олімп». Там вона побачила тенісні столи. Їй запропонували спробувати зіграти. Спочатку жінка трохи соромилася, але взяла ракетку, і зрозуміла, що руки пам’ятають гру. Того ж року вона купила ракетку та записалася до секції. На той час жінці було 68 років.

– Коли я вперше прийшла на тренування і взяла ракетку, я була в шоці від того, як руки все пам’ятають. Мені завжди хотілося грати, ще з технікуму, бо в мене добре виходило. Я шкодую тільки про одне – що не почала займатися тенісом раніше. Зараз беру участь у змаганнях, граю з молодшими суперницями. Це непросто, але теніс дає мені енергію, рух і гарний настрій. Собі 20-річній я порадила б займатися тим, що подобається: якщо хочете малювати – малюйте, співати – співайте, займатися спортом – займайтеся. Я намагаюся підтримувати й інших. Наприклад, мотивувала грати 62-річну Людмилу, грає й 67-річна Надія Щукіна. Але якщо вже я виходжу грати, то хочу перемагати. Я завжди хочу бути першою, бо я Водолій. Я думаю, що у мене неправильний паспорт.

Автор: Катерина Правник

Микола – 66 років

Микола Сучок у спорті понад 40 років. Усе почалося у 1983 році, коли після закінчення інституту він прийшов працювати на завод «Радій» у Кропивницькому. Саме там чоловік уперше взяв до рук радіостанцію для «полювання на лисицю» – спортивної радіопеленгації. Тренер Альберт Тращенко організував відповідну секцію, і Микола Сучок почав тренуватися.

Після переїзду до Південноукраїнська та початку роботи на АЕС Микола Сучок продовжив займатися спортом. Згодом разом із сином захопився гірськими лижами. Коли хлопцеві виповнилося шість років, вони поїхали до Славського, щоб навчитися кататися. З того часу лижі залишилися їхнім спільним захопленням. Нині обидва мають великий досвід катання на лижах та побували навіть на альпійській трасі Stelvio у Бормйо в Італії.

У 2015 році Микола захопився бігом. Він взяв участь у «Забігу» та телепроєкті «Тут регіони». У 2026 році здобув перше місце у категорії 51+ у забігу GARD TRAIL від Південноукраїнської АЕС. Також взяв участь у запливі Energy Pulse Triathlon та пробіг 10,3 кілометрів на забігу «Енергодар – це Україна». Чоловік також займається велоспортом: катається околицями Південноукраїнська та Київщини, їздить на гірському велосипеді лісовими стежками.

– Коли почалася війна, я з друзями ремонтував машини, і саме Альона Кислиця допомогла мені повернутись у спорт, сказавши: «Якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, ми тебе втратимо». Спорт допомагає перемкнутися з роботи та проблем, пов’язаних із війною, побути серед людей. Мене мотивує спортивний кураж і люди поруч. Бігати 10, 20 чи 30 кілометрів непросто – будь-який спорт потребує витривалості та вміння терпіти. На запитання, що важливіше – результат чи здоров’я, я відповім: результат. Для мене важливо мати ціль і намагатися її досягти. У родині мене підтримують: син також займається бігом і має звання кандидата в майстри спорту, а дружина відпускає на змагання, чекає та переживає. Собі 20-річному я порадив би одне: ніколи не зупинятися і завжди бачити ціль, яка здається недосяжною.

Читайте також: Активні та цілеспрямовані: ветерани ПАЕС відзначили День фізичної культури та спорту