Сергій Братищенко, позивний «Компот» - морський піхотинець, який захищав Маріуполь на заводі Ілліча, Азовмаші та Азовсталі. У полоні пройшов через тюрми Оленівки, Горлівки, катівні Донецька. Через пів року повернувся живим, проте вдома почалася інша війна – із самим собою: тиха, без вибухів, але не менш руйнівна. Нещодавно Сергій прийшов у редакцію ЮжкаNews.City, щоб поділитися своєю непростою історією.
Народився Сергій у Південноукраїнську (тоді – Костянтинівка-2) в 1983 році. Навчався у третій, а потім у четвертій школах. Після дев’ятого класу вступив до професійного училища, де здобув професію слюсаря з ремонту реакторно-турбінного обладнання. Працював на атомній станції.
Перший досвід війни
У 2014-му пішов добровольцем у зону АТО. Служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, яка базувалася у Мукачеві. Воював у Дебальцевому, де разом із побратимами потрапив у ворожий котел. Тоді нашим оборонцям вдалося відбитися від росіян і вийти з оточення. Після була ротація, демобілізація та – додому. Повернувся працювати на АЕС, але відчув, що не вписується в мирне життя, колеги його не розуміли, тому Сергій звільнився.
Фото з Маріуполя. На календарі 24 лютого 2022 рік
Пів року провів у лавах добровольчого батальйону «Айдар», потім був у «Правому секторі», займався волонтерством, зокрема, допомагаючи Тетяні Сорокодум. Згодом виїхав працювати за кордон, але повернувся, бо не зміг залишитися осторонь того, що коїться в країні.
У листопаді 2021-го знову повернувся до ЗСУ, підписав контракт на три роки. Після АТО був у першочерговому резерві, каже Сергій, тому сам обирав бригаду для служби. Нею стала 36 окрема бригада морської піхоти. Чоловіка відправили в Маріуполь, де він був старшим водієм зенітно-ракетного взводу. Там, у Маріуполі, морпіх і зустрів повномасштабну війну.
– Я ще 18-го лютого казав пацанам: щось буде. І 24-го таки почало бахкати. Я їх бужу, а вони кажуть: «Компот, лягай спати, знову твоя параноя». Я не став чекати, завів свого КрАЗа і поїхав возити боєкомплекти, – згадує морський піхотинець.
КрАЗ на якому Сергій розвозив боєкомплекти та їжу
Він розповідає спокійно, тільки очі стають темнішими, коли мова заходить про дітей у бункерах, маріупольський пологовий будинок та драмтеатр. Світлини з цих місць бачив увесь світ, а він дивився на це у реальному часі.
– Тіла були всюди: у тролейбусах, трамваях, машинах, у підвалах. Я досі бачу це, коли закриваю очі, – говорить Сергій.
Життя на Азовсталі
Поранення Сергій отримав 1 квітня біля стели на комбінаті Ілліча, уламки ворожого снаряду пошкодили лопатку, ключицю і руку. Травмована рука й досі не працює повноцінно, уламок не змогли витягти ні наші лікарі, ні закордонні. Проте навіть після поранення Сергій як міг продовжував воювати: перекривав дороги, рятував цивільних.
Фото одразу після авіаудару. Сергій розповідає, що попросив побратимів його сфотографувати допоки він не втратив свідомість
Коли завод Ілліча опинився в оточенні, Сергій з побратимами передислокувався на Азовмаш. Там зібралося багато підрозділів Збройних Сил України. Всі чекали команди або на прорив, або на вихід. Тим часом закінчувалися патрони, їжа, вода. Частина хлопців 12 квітня зрештою пішла на прорив. Близько 2500 військових, дехто з них загинув, згадує Сергій, серед них були й хлопці з Південноукраїнська.
Сергій з побратимами вдавалися до хитрощів: на своїх машинах малювали російські знаки Z, а на блокпостах розмовляли російською, видаючи себе за «своїх». Це спрацювало, їм вдалося дістатися Азовсталі.
– Можна сказати, окупанти не помітили обману, а може, й бачили все, але думали: «Їм і так кінець», - і просто пропустили.
Маріуполь: дорогу окупантам перекрили технікою. Це робив Сергій Братищенко
На Азовсталі Сергія відправили у бункер «Желєзяка», імпровізований медичний пункт для важкопоранених. Звідти їх мали евакуювати, але гелікоптер не долетів, його збив ворог. Хлопці, не отримавши необхідної допомоги, були перевезені на позицію під назвою «Джерело» – це єдиний бункер посеред заводу, де була вода.
– Ми виживали, як могли. Їжа – мелена перловка. Вода – технічна, її набирали з труби охолодження.
Полон
Усний наказ про «добровільну евакуацію» пролунав від командира 18 травня 2022 р. Говорили: «Три-чотири тижні, та ви будете вдома!» Добровільна евакуація перетворилась на полон. Увечері того ж дня підрозділ Сергія вийшов з Азовсталі, автобусами росіяни їх вивезли в Оленівку. Морпіх розповідає, що 19 травня їх, 700 чоловіків, помістили у барак, який розрахований на 60 осіб. Спали стоячки, падати не було як, така була кількість людей. Пізніше бранців розселили по інших будівлях. Потім почалися «показові виступи» перед російськими ЗМІ, купа допитів.
Ті, хто не витримував тортур, брали на себе те, чого не робили. Така мета агресора, каже Сергій: не вбити, а зламати, змусити зізнатись, що це українці розбомбили Маріуполь. У ніч на 29 липня, коли окупанти підірвали барак у виправній колонії (Оленівська трагедія), Сергія перевезли з Оленівки до Горлівки.
– Хлопці помирали під час «прийомки» у коридорах смерті: тридцять охоронців, через яких треба пройти. Вони били кийками, ногами, кидали об бетон. Якщо пройшов – живий, якщо ні – труп.
Авіаудари по "Азовсталі". Росія скидала на завод надважкі бомби для знищення підземних конструкцій
Після ще однієї так званої «сортувальної ночі» морпіху сказали готуватися до обміну. Проте Сергій розумів, що такі пропозиції не завжди закінчуються обміном. Зрештою, йому на голову натягнули сміттєвий пакет і перемотали скотчем. Три доби чоловік та ті, хто був з ним, провели у невідомості, у темряві, без води, без туалету. А потім раптом свіже повітря і знайома картина навколо. Сергій упізнав місцевість.
– Я колись працював далекобійником, тож, коли нас привезли на те місце, одразу впізнав Василівку, що на Запоріжжі. Казав хлопцям: нас привезли на обмін.
Повернення
Обміняли Сергія Братищенка 3 листопада 2022 року, а з ним ще 106 українських військовослужбовців.
– У мене є відео, як ми переходимо той міст. Усі були із задоволеними обличчями. Почули українську мову, і в ту мить я дав собі обіцянку вивчити українську мову, хоча до того усе життя говорив російською.
Фото з обміну. Той самий міст у Василівці через річку Янчекрак
Після тридцяти днів у реабілітаційному центрі в одній із областей України Сергій опинився у зовсім новій реальності: без війни, але й без орієнтирів. Багато його побратимів, за словами Сергія, не витримували психологічного навантаження: замикалися в собі, починали пити, курити. Запускався режим самознищення, який важко було зупинити.
– Перший рік після повернення я був, як телепень. Потім зрозумів, що сам не впораюся. Почав їздити в психологічні центри, шукати фахівців.
Звільнені морські піхотинці з 36 омпбр ВМС ЗСУ. На фото є Сергій Братищенко
Звертався Сергій і до психотерапевтів, тоді в хід ішли пігулки. Проте вони не лікують, просто знімають симптоми, констатує Сергій: на якийсь час легшає, але коли дія минає, усе повертається з подвоєною силою. Головне не медикаменти, а робота з психологами: треба розмовляти, розбирати, проживати. У нашому місті є дві людини, які дійсно допомогли Сергію повернутися до життя після війни. Це психологині Інна Омелько та Ольга Курзель, стверджує Сергій.
– Працюючи з ними, я зрозумів важливе: що не обов’язково намагатися повернутися до цивільного життя, бо я вже не цивільний. Я – військовий, і це назавжди.
Серед найближчих планів Сергія закінчити курси «Рівний – рівному» у центрі психологічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна», щоб надавати психологічну підтримку хлопцям, які повертаються з полону або з фронту, особливо тим, хто бореться з алкогольною чи наркотичною залежністю.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
