Євгенія Овчиннікова півтора роки тому відкрила в Южноукраїнську студію живопису Hello Art World. Заклад швидко став популярним серед місцевих мешканців, попри те, що ніде не рекламувався. Він, навіть, вивіски не має. Часто діти самі просять батьків відвести їх в студію, а потрапивши туди й спробувавши свої сили, вже не хочуть кидати заняття.

Власниця переконує, що секрет успіху дуже простий – хочеш, щоб все було добре, зроби це сам. Ціль Євгенії Овчиннікової – не просто навчити малювати, а створити безпечний простір для самовираження через творчість. Про це та про інше вона розповіла в інтерв’ю.

У процесі створення морського пейзажу.У процесі створення морського пейзажу.Автор: Наталя Кравець

За рік до війни

– Євгеніє, ви відкрили студію у 2023 році, ризикнули, незважаючи на повномасштабну війну. Чи важко було приймати таке рішення?

– Підприємницькою діяльністю я займаюся з 2018 року, коли ми з чоловіком Андрієм створили школу робототехніки Hello World. У ній він вчить дітей програмуванню й не тільки. Це був наш сімейний бізнес. Чоловік за освітою програміст, тому це його ідея. А я допомагала підготувати місце, організувати процес, займалася адмініструванням.

Спочатку для Андрія це було хобі. Однак, охочих вчитися програмуванню ставало все більше й більше. Йому довелося піти з роботи й зосередитися на власній справі. Я бачила, як Андрій нею горів. Він не лише навчав дітей, а й готував їх до змагань міжнародного рівня. До речі, у минулому році вони зайняли перше місце на національному етапі WRO (World Robot Olympiad) у Києві.

Я завжди розділяла та раділа успіхам чоловіка. Бачила, що він себе знайшов у цій справі і продовжує розвиватися. Спостерігала, як він отримував неабияке задоволення від процесу, від тих емоцій, які дають діти. А потім зрозуміла, що теж хочу мати такий зворотній зв'язок. Ми завжди намагалися опанувати якісь нові напрямки. Так і виникло бажання створити художню студію. Це було за рік до війни.

Євгенія зі своїм чоловіком Андрієм.Євгенія зі своїм чоловіком Андрієм.Автор: надала Євгенія Овчиннікова

Малювати – це тішити свій мозок

– Чому саме художня студія?

– Бо я це люблю і вмію. Малювати почала з раннього віку. Після аварії, в яку потрапила у 2,5 роки, проходила довгу реабілітацію в лікарнях і якось тато приніс мені альбом для малювання. Я досі пам’ятаю той запах гладенького паперу і свої перші малюнки на ньому. Після цього малювати не припиняла все життя, брала участь в різних конкурсах.

Крім того, у мене була ще одна причина. Моя донька займалася у художній школі комунального типу. У неї завжди накопичувалося чимало незакінчених робіт через небажання малювати. Часом це її дуже напружувало. Я вирішила, що так не повинно бути. Краще, коли діти отримують задоволення, займаються творчістю без рамок та обмежень. Щоб до дому йшли вже з готовою роботою. Коли дитина бачить результат, то радіє йому. Зміцнюється віра в себе. Малювання – це процес в якому задіяно декілька ділянок головного мозку, які стимулюють створення нейронних зв'язків. Я вважаю, що малювати – це тішити свій мозок. Такого місця в Южноукраїнську не було.

– Чому не запросили професійних викладачів вести заняття, а самі вирішили це робити?

– Спочатку я не планувала проводити заняття. Натомість вела перемовини з місцевими художниками-викладачами. Однак, у нас вже був невдалий досвід впровадження нових курсів зі сторонніми людьми – професіоналами. Чоловік сказав мені: «Женю, якщо ти хочеш, щоб було так, як ти собі уявляєш, треба це робити самостійно». Тоді я почала вчитися на різноманітних курсах. Мене завжди цікавив саме живопис. Поки вчилася, обрала приміщення для майбутньої студії в красивому куточку міста. Потрібно було трохи почекати, щоб його добудували. Уклала договір з власником. А потім почалася повномасштабна війна. Будівництво зупинилося. Взагалі все зупинилося. Ми закрили школу робототехніки. Чоловік пішов у ТРО, а я – плести сітки з волонтерами. Ми не знали, що буде далі.

– Коли повернулися до бізнесу?

– Доволі швидко – через декілька місяців. Батьки наших вихованців на вулиці зустрічали й просили продовжити заняття. На той час багато дітей поїхали з міста. Для тих, хто залишився, ми знову відчинили двері нашої школи. Потім почалися літні канікули. Ми, як завжди, влаштовували денні дитячі табори. Я вже накопичила багато знань з художньої теми й мені хотілося якось їх реалізовувати. Запропонувала дітям помалювати. За літо набралося три групи. Канікули закінчилися, але батьки запропонували продовжувати. Пів року займалися в приміщенні школи робототехніки. Охочих ставало все більше й місця нам з чоловіком уже не вистачало. Взимку 2023 року я знайшла нове приміщення й відкрила окремий арт-простір, як і планувала.

З дітьми без штучних кордонів

– На будівлі не має навіть вивіски і реклами ніколи я не бачила, але знаю, що в студії дуже швидко набралися діти. Попит більший, ніж місць. Як вам це вдається?

– Охочих малювати в нашому місті, як виявилося, чимало. Школа не потребує реклами. Я аматорка і бачу в цьому лише плюси. Моя ціль – не зробити з дітей професійних художників. Звичайно, ми вивчаємо й теорію кольору, й композицію, й перспективу тощо. Але це все в процесі малювання. Ми все заняття розмовляємо з дітьми. Малюємо під музику, п’ємо чай з цукерками. Тому що малювання це не лише задоволення, а й напружена праця для дітей і мозок потребує глюкози. Я хочу, щоб діти самі хотіли приходити сюди, а тому намагаюся створити максимально вільну й доброзичливу атмосферу.

– Я знаю, що діти звертаються до вас по імені й на «ти». Чому так?

– Це штучні кордони, яких ми з чоловіком уникаємо. В нашій роботі це не потрібно. Діти мають сприймати нас дорослих не як вчителів, а як менторів. Це допомагає їм розкритися. Вони почуваються розкутими, залюбки вступають у полеміку, доводять свою точку зору. Можуть не погоджуватися зі мною й робити по-своєму. І я бачу, що в дитини краще вийшло саме так, як вона хотіла. Таким чином у нас вибудовуються довірливі стосунки. Це співпраця.

– Як творчість впливає на емоційний стан дітей за вашими спостереженнями?

– Малювання завжди покращує емоційний стан. Часто бачу, як дитина приходить з одним настроєм, а йде зовсім з іншим. Для мене це важливіше, ніж прогрес у навичках малювання. Тим паче, що зараз ми всі живемо в напружені через війну. Крім занять, ми разом з чоловіком влаштовуємо різні акції: «плейдеї» – настольні ігри, перегляд фільмів. Залучаємо тих, хто хоче, до підтримки наших захисників. Різдво відсвяткували по-особливому: діти виготовляли окопні свічки, розпалювальні диски, робили амулети, обереги, приносили з дому готові малюнки. Ми також розіграли в лотерею кілька конструкторів Lego, на зібрані кошти закупили необхідні речі і все це відправили військовим.

Охочих ніколи не бракує

– Як так вийшло, що мами та навіть бабусі ваших вихованців теж почали відвідувати майстер-класи з малювання?

– Батьки цікавилися і я запропонувала. Зробила це й для того, аби вони відчули, як це не просто малювати й пишалися своїми дітьми. Перше заняття затягнулося на три години і я подумала, що воно буде останнім, але всім дуже сподобалося. З цього й повелося. Тепер іноді у вихідні дні я проводжу майстер-класи для дорослих. Охочих ніколи не бракує.

– Чи плануєте розширяти бізнес, студію?

– У мене є багато ідей і бажань. Наприклад, цього літа ми з дітьми спробували робити вироби з глини. Працювати з нею – отримувати неймовірні відчуття. Мені хотілося б розвивати цей напрямок, але в Южноукраїнську немає муфельної печі, щоб випалювати готові вироби. Тому наразі я мрію про піч.

Про щастя і небайдужість

– Ви досягли успіху в своїй справі та чи вважаєте себе щасливою людиною?

– Людина щаслива, коли займається тим, що їй до вподоби. Звичайно, ми з чоловіком дуже багато працюємо. Йдемо з дому вранці, а приходимо пізно ввечері. Графік дуже щільний. Але я відчуваю, що мені це потрібно. І, так я – щаслива. Є багато речей, які мене надихають. Це перетворюється в енергію, якою я ділюся з дітьми, а вони зі мною. Отримую неймовірний емоційний запал, особливо коли заняття закінчено і ми фотографуємося з готовими роботами. Часто сама дивуюся, як у нас усе чудово вийшло. Люблю спостерігати, коли вони вдумливо та захоплено працюють. Розумію, що в цей момент з ними відбувається щось набагато цінніше, ніж коли вони не хочуть щось робити та «залипають» у смартфоні.

– І на останок ще одне питання: ви, як підприємиця й мешканка Южноукраїнська, на які недоліки звертаєте увагу? Що хотілося б змінити в місті?

– Я багато подорожую й маю з чим порівняти. Насамперед хотілося б, щоб люди не були байдужими до того місця, де вони живуть. Щоб їм було не все одно на сміття, на те, де вигулювати домашніх улюбленців. Щоб не були байдужими до безпритульних тварин та одне до одного. У плані інфраструктури багато чого не вистачає: молодіжних коворкінгів, інноваційних майданчиків для дітей. Але зараз у нас війна, тому насамперед усім потрібно акумулювати сили і допомагати здобувати перемогу. І не припиняйте мріяти і творити!

В процесі створення пейзажу.Майстер-клас для Євгенії – це обмін енергетикою.Автор: Наталя Кравець

Читайте також: «Допомагати всім, чим можу». Історія южноукраїнського підприємця і волонтера Сергія Дубрівного
Читайте також: Ольга Галіч: «Ми не можемо допомогти всім, але кожен із нас може допомогти мінімум одній людині»
Читайте також: Кав’ярні «Urban cafe» та «Leaf Cafe». Як відкрити бізнес під час війни та працювати на благо міста
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися