Відсутність води та ракетні удари: таке сьогодення нашого обласного центру. ЮжкаNews.City вдалося поспілкуватися з миколаївцем Антоном Панасенком, який часто буває в справах в Южноукраїнську. Антон охоче розповів нашим читачам, як живе Миколаїв в умовах війни.
Антон Панасенко в черзі за водою
- Антоне, де Ви були, коли прийшла війна на Миколаївщину?
- Якраз 24 лютого я мав їхати по роботі в Южноукраїнськ, зокрема на АЕС. Уранці, пам’ятаю, пролунав будильник, я взяв до рук телефон. Там було повідомлення від колеги про те, що він чув вибухи в Миколаєві. Почав перевіряти стрічку новин. Стало зрозуміло: поїздка скасовується. Було тривожно, адже з’явилася інформація, що рашисти йдуть в нашому напрямку. Перші дні війни ми з дружиною та дворічною донечкою переважно сиділи вдома, ночували в коридорі. Тоді ми ще не знали, що «дві стіни» не завжди рятують, тому лише раз ходили до бомбосховища. Там хороші умови: тепло, був холодильник, телевізор, санвузол, мікрохвильовка. Але з маленькою дитиною бігати, особливо вночі, не дуже зручно. Тим більше, не знаєш, де саме тебе застане обстріл. Тому, задля безпеки донечки, вирішили їхати на Західну Україну. Побувши там 2 тижні, дружина з дитиною попрямували за кордон, а я залишився у Львові волонтерити, поки не подзвонили з роботи. Тоді всі наші співробітники перебували в різних містах країни. Зустрілися з ними в Южноукраїнську, бо саме тут з’явилася робота. Це вже було у квітні.
- Чи почувалися Ви в безпеці в місті атомників?
- Не дивлячись на те, що в Южноукраїнську лунали сирени, в ньому було спокійніше, ніж у Миколаєві. Ми сподівалися, що рашисти не будуть настільки недолугими, щоб завдати шкоди атомній електростанції. У вашому місті ми працювали 4 дні й разом із колегами повернулися до Миколаєва. Але тут, на жаль, наші послуги були не такі затребувані, як до війни, адже багато організацій та фірм припинили діяльність. А ті, що працювали, не могли сплатити за послуги.
- Зараз одна з найболісніших проблем для обласного центру - відсутність водопостачання. Як миколаївці з цим живуть?
- Майже чотири тижні минуло, як у нас немає води. Волонтери відразу почали організовувати до міста привоз води. Багато доставили з Одеси. Чув, що і южноукраїнці долучилися до допомоги. Нам пощастило, що живемо на Намиві біля річки. Тому каністри та відра з водою для технічних потреб нести не так далеко. Зараз у місті роблять нові свердловини, зокрема, для лікарень. Також наша влада організувала підвіз технічної та питної води в різні куточки Миколаєва. Проте людям поважного віку, які мешкають у багатоповерхівках, важко підіймати ємності, оскільки ліфти не всюди працюють. Щовечора наш мер виходить в прямий ефір і спілкується з миколаївцями. Йому ставлять багато питань щодо цієї проблеми. Олександр Сєнкевич, дізнавшись адресу, де вимкнений ліфт, намагається вирішити проблему. Багато фірм, що обслуговували ліфти, навіть не виходять на зв’язок.
- Як вважаєте, влада Миколаєва на своєму місці?
- Так. Щоранку мер повідомляє адреси, куди підвозитимуть воду. Варто зазначити, що в перші дні війни нас попереджали, що може виникнути така проблема, і водою слід запасатися. Хтось це сприйняв просто як залякування. Крім того, очільник міста інформує про графік руху громадського транспорту та наявність препаратів в аптеках. Комунальні служби працюють. Але незадоволені є завжди. Часто городяни порівнюють Олександра Сєнкевича та губернатора Віталія Кіма, як «доброго та злого поліцейського». Перший готує до неприємностей, інший – заспокоює, що все буде добре. Більшість вважає, що правда десь посередині.
- Як працюють магазини? Чи можна купити необхідні продукти?
- За три тижні, як я повернувся до Миколаєва, не помітив якоїсь недостачі в порівнянні з кінцем лютого-початком березня. Щоправда, в перші дні, коли припинилося централізоване водопостачання, полиці з питною водою були порожніми. Деякі супермаркети, що зачинилися на початку війни, й досі не повернулися до роботи. Проте тих, що працюють, достатньо.
- Антоне, нещодавно у районі, де Ви мешкаєте, був приліт ракети. Розкажіть про це.
- Це сталося вранці у суботу напередодні Великодня. О 5.00 я почув сильний гуркіт. Здавалося, що наш дім або сусідній зараз рухне. Ракета влучила в кафе «Бомбардир». Мабуть, комусь не сподобалася назва закладу. Кажуть, що ППО не помітило ту ракету, адже вона була старого зразка й летіла занизько. Через декілька годин після обстрілу я вийшов на подвір’я та побачив всю картину. У квартирах зі старими вікнами повилітало скло, зокрема, і в нашому під’їзді. Найбільший удар взяв на себе дім біля самого кафе. У людей були вибиті не тільки шибки, а й рами. Нам більше пощастило: вікна, що виходили у двір, просто відчинилися ударною хвилею. Також постраждав ЖК «Рив’єра». Дісталося навіть тролейбусній лінії, що проходила між будинками.
Будинок на Намиві після обстрілів
- Чи адаптувалися миколаївці до життя в умовах війни під постійними обстрілами?
- У перші дні війни всі панікували. Багато хто намагався втекти з міста. На АЗС та біля банкоматів були величезні черги. Згодом на вулицях стало безлюдно. Автівок їздило все менше, навіть вимкнули світлофори. Зараз городян сирени вже не лякають. Усе більше дітей бачимо на майданчиках. Запрацювали деякі кафе. Миколаївцям є де попити каву та відволіктися хоч на декілька хвилин від подій, що відбуваються навколо. Люди поступово повертаються до міста. Помітно, що рух вулицями став жвавішим. Відновили роботу відділення «Нової пошти», почали ходити автобуси з центрального автовокзалу. Люди намагаються, наскільки це зараз можливо, повертатися до звичного життя. Ми всі сподіваємося, що Миколаїв залишиться українським містом. Перемога буде за нами!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал ЮжкаNews.City
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber.
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
