Родина з Херсонщини знайшла прихисток у селі неподалік Южноукраїнська. Люди на власні очі бачили, що таке «рускій мір». Олена з чоловіком та двома доньками змушені були залишити свій дім та бізнес, аби захиститися від «братської любові». Вона розповіла ЮжкаNews.City, якими були 20 днів їхнього життя в окупації.
Загарбники зайшли в селище, де мешкала Олена з родиною, 9 березня близько третьої години дня. Місцеві помітили, як російські військові рухаються в напрямку центральної вулиці. У цей час дівчина йшла з дітьми на день народження до однокласника. На зустріч їм із шаленою швидкістю промчали односельці. Вони встигли крикнули: «Швидко йдіть додому!» Повернувшись, Олена підійшла до вікна та побачила там росіян.
У перші дні окупації все обходилося мирно, хоча люди побоювалися: на вулицях не було ані душі. Сміливці навіть запитували в окупантів, чи можна їм ходити рідним селищем. На що отримували відповідь: «Всё у вас будет хорошо. Мы вас освободим».
Росіяни швидко облаштували блокпости та розпочали патрулювання вулиць. Власників автівок змусили вчепити на машини білі прапорці, казали, що так ідентифікують мирне населення. І тільки згодом люди дізналися, що це орки так позначають своїх. Крім маркувань, місцевим веліли здерти тонування з вікон авто, в іншому разі, грозилися, що розіб’ють.
Трохи оговтавшись, люди стали до роботи, почали ходити за покупками. Ба більше, організували мітинг на підтримку України. На вулиці вийшло близько ста місцевих мешканців. Єдине, що зробили загарбники, розбили телефон журналіста, аби не було відеофіксації патріотичного дійства.
Протести в окупованому Херсоні
Прикро, але були й такі, хто зустрічав військових рф з відкритими обіймами: жіночки, знані в селищі прихильниці комунізму, годували орків та носили їм пиво.
Олена та її чоловік – підприємці. Усі кошти у них вкладені в товар, тому подружжя було змушене працювати й відчинити свої крамниці. Відкрилися й інші продуктові магазини: у людей закінчувалися домашні запаси харчів.
З інших сіл небайдужі привозили хліб, який самі випікали, щоб допомогти сусідам. Місцеві теж організували виробництво. У деяких магазинах на касі можна було зняти готівку з картки. Хтось отримав в Дії 6,5 тис грн державної допомоги. Так, життя по-тихеньку відновлювалося.
Одного разу в магазин до героїв нашого матеріалу завітали окупанти. До крамниці військові рф під’їхали на авто, яке забрали у місцевого мешканця. Олена не витримала і поцікавилася: «Коли ви поїдете від нас? Коли наші діти перестануть плакати?!»
Запитання неабияк вивели з себе озброєного до зубів 18-річного «визволителя». Він різко повернувся до дівчини і сказав: «Что-то вы, тетенька, не то говорите! А как же наши жены и дети сидели по подвалам?». По його шалених очах, продавчиня зрозуміла, що може потрапити в халепу. Але зупинитися не могла: на душі кипіло, тому казала все, що думала. Обурений окупант, залишив приміщення. Потім ще довго розмахував руками й тицяв пальцем у бік Олениної крамниці, розповідаючи щось своїм.
Олена каже, що тоді про звірства в Бучі ще було невідомо, й люди поводили себе із загарбниками досить сміливо. Росіянам це не подобалося, тому вони вдалися до залякувань: розпочалися перестрілки щоночі, стало відомо про викрадення людей. Чоловіків, яких загарбникам вдалося впіймати, змушували рити окопи. Та найбільше росіян «цікавили» атовці, волонтери і поліцейські…
Зранку 26 березня у Олени на душі було не спокійно: ситуація в селищі загострювалася. Вона розуміла, що квартира більше не є безпечним місцем. Родина вирішила перебиратися до підвалу, що розташований під їхнім магазином. Матуся, яка була на роботі, зателефонувала донечкам та сказала збиратися.
Діставшись додому, Олена почала складати все необхідне: документи, речі, продукти. У цей час пролунав потужний вибух. Це був російський Град, снаряд якого розірвався у центрі селища.
- Від уламку загорілася частина ринку, поряд з нашим магазином. Також поранило жінку, яка йшла з дитиною. Вона померла в лікарні. Тетяну знали всі, така хороша людина була. Усього в житті досягла власною працею. Дитині понівечило сідницю. Лікарі врятували її, вчасно прооперувавши, - ділиться болісними спогадами Олена.
Вона розуміла, що потрібно якнайшвидше дістатися до сховища, де чекав її чоловік. Коли прямувала з доньками туди, знов почулися постріли. Дівчатам на зустріч вибігла жінка й почала кричати: «Куди ви їдете? Там стріляють!». Олена вигукнула: «Але ж там мій чоловік!». Вона почала телефонувати коханому, той, на щастя, був у підвалі. Переконавшись, що шлях безпечний, родина возз’єдналася у сховищі.
Разом з бабусею, тіткою та дядьком, вони просиділи у підвалі декілька днів. Коли вщухали вибухи, діти виходили подихати свіжим повітрям й поверталися, щойно тишу порушували постріли.
Оленка розповіла, що за дні окупації усі місцеві почали розбиратися у військовій техніці, знали, де розміщені Гради загарбників, і навіть, хто стріляє: наші чи росіяни.
Вона пригадує, що 29 березня масово почали виїжджати ті, хто мав змогу. Люди гуртувалися, й провідники виводили їх з окупованої території польовими дорогами в бік Кривого Рогу. А 31 березня вже нікого не випускали. Росіяни попередили, що будуть розстрілювати тих, хто намагатиметься це зробити.
- Тридцятого березня був останній шанс виїхати. Рішення було непростим. Адже там все наше життя, наше майно, наші кошти. Ми забрали документи, дещо з одягу і кота. Сіли в авто, яке завжди було напоготові, та вирушили. Заздалегідь дізналися, де збиратимуться ті, хто виїжджає. Діставшись, були шоковані – там чекали 50 машин. Нам сказали рухатися швидко, щоб не потрапити під обстріли. Пам’ятаю, що на спідометрі було 86 км на годину. І це польовими дорогами! Біля Кривого Рогу колона просто розчинилася: хто куди попрямував. Ми так хотіли подякувати людям, які нас вивели, але вже нікого не було...
Зараз родина у безпеці. Вони постійно на зв’язку з рідними та друзями, які залишилися в окупації. Від них дізнаються про безчинства росіян, які «звільняють» домівки від нажитків, а магазини від товарів. Як безсоромно орки носять окуляри та кросівки, що ще недавно лежали на прилавках Оленчиної крамниці та розсікають на мопедах, які також були серед асортименту...
Олена впевнена, що обов’язково повернеться у рідне селище. Вона всім серцем чекає на це, як і мільйони тих, хто вимушено залишив свої домівки.
Віримо, що незабаром українські прапори замайорять в усіх окупованих куточках нашої країни!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал ЮжкаNews.City
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber.
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook.
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram.
