Чимало южноукраїнців з перших днів агресії 2014 року відправилися на схід України боронити рідну землю та територіальну цілісність. Один із них - Володимир Воронков, якому тоді було лише 20. У складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади він брав участь у найзапекліших боях, виходив з Ізваринського котла під шквальним вогнем російських військ.
Ексміністр оборони С. Полторак нагороджує відзнакою В. Воронкова
Волонтерка Тетяня Сорокодум познайомила нас із мамою захисника Юлією Вікторівною, яка й розказала ЮжкаNews.City про сина. Справа втім, що Володимир скромний, він не воліє розповідати про свій бойовий шлях навсібіч. Для нього нагороди – не ціль та не привід хизуватися, хоч у 27-річного ветерана їх немало. Це відзнака президента України «За участь в антитерористичній операції», орден «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудні знаки «За військову доблесть» та «Знак пошани». До того ж, він брав участь у параді військ з нагоди 27-ї річниці незалежності України в Києві та нагороджений почесним знаком «Учасник військового параду-2018».
ПРО ГЕРОЯ
Володимир народився в Южноукраїнську, він первісток у родині Воронкових. Навчався хлопець у другій школі. Із ранніх років мріяв стати військовим, як його дідусь. Закінчив школу в шістнадцять з половиною. До армії потрібно було чекати ще рік, тому юнак вирішив вступити до професійного ліцею, де освоїв фах зварювальника.
Потім була омріяна армійська справа: спочатку навчальний центр «Десна», після - рік служби у військовій частині 1673 у місті Мукачеве. Навесні 2013 р. хлопець підписав контракт з 79-ю бригадою. А вже за рік Володимир пройшов хрещення вогнем на полі бою.
З 2014 до 2017 рр. включно атовець воював на сході: 410 днів – на передовій. На війні дослужився до командира взводу. Для того, щоб далі отримувати підвищення, потрібна відповідна освіта. Саме тому ветеран, не зраджуючи дитячій мрії, після повернення з фронту вступив до Військової академії в місті Одеса. Цьогоріч Володимир Воронков закінчив бакалаврат, а з вересня продовжить навчання в магістратурі.
ПРО ВІЙНУ
Ми зателефонували захиснику в Одесу, аби дізнатися про його бойовий шлях з перших вуст. Атовець розповів, що спочатку його батальйон направили до затоки Сиваш, звідти воїни попрямували на Донбас. Далі були бої за Красний Лиман, Зеленопілля, Ізварене, де бійці потрапили в засідку.
Українських військових невпинно обстрілювали з двох сторін: з території РФ та з окупованої. Довелося два місяці жити в екстремальних умовах: без пиття та їжі. Воду збирали після дощу, а харчувалися залишками сухпайків. Машини з допомогою до захисників відправляли, але тільки-но автівки наближалися, вороги їх підривали.
Після виходу з Ізваринського котла армійці направилися в Амвросіївку, потім для доукомплектації – на постійне місце дислокації, в частину.
Згодом розпочалися бої за Донецький аеропорт. У селищі Піски військові розгорнули артилерію вогневої підтримки. Головний сержант, командир міномету Володимир Воронков з побратимами прикривали звідти наступи на термінали.
Найбільше хлопцеві запам’ятався бій біля Красного Лиману, який відбувся на початку війни. Його атовець називає страшним і навіть панічним.
На передовій
-Ми рухалися вперед, а нас обстрілювали з посадок, з трьох сторін. Літали літаки, наступали танки. Це тривало більше двох тижнів. Ми йшли попереду, розчищали територію, а вже за нами інші підрозділи ставали на блокпости, - ділиться спогадами захисник.
Володимир каже, що зараз воюють інакше, здебільшого за допомогою важкої артилерії. Вони ж починали зі стрілецькою зброєю, бачили ворога в лице. Зустрічний бій має зовсім інший характер, адже підготуватися до нього неможливо. А у часи Ізваринського котла у хлопців із засобів індивідуального захисту були лише залізні маски та бронежилети вагою 16 кг.
ОЧИМА МАТЕРІ
-Пам’ятаю, я була на роботі. Подзвонив Вова і сказав: «Я вас усіх дуже сильно люблю. Більше немає часу, ми їдемо». І відключився. Я одразу зателефонувала чоловікові Сергію, розповіла про дзвінок сина. Він відповів: «Ти ще не чула? Розпочалася війна», - пригадує Юлія Вікторівна.
Три роки вона не дивилася телевізор взагалі, не читала новини. Мати щодня спілкувалася з сином декілька секунд, аби просто почути його голос і переконатися, що він живий.
Володимир з мамою Юлією Вікторівною
Володимир, у свою чергу, нічого їй не розповідав. На всі питання казав: «У мене все добре. Нормальна воєнна обстановка». І тільки, коли приїздив додому, у той час, як мама і сестри спали, хлопець міг поділитися з татом на кухні тим, що пережив. Єдине, що Володимир сказав пані Юлії, яку оберігав від переживань: «Я знаю, що таке пекло, я був у ньому».
-Три дні не могла додзвонитися до Вови, коли вони були в оточенні. Зовсім не спала. Під час чергової спроби пішов виклик, піднімається слухавка, і я кричу: «Синочок!» - а мені чоловічий голос говорить: «Це не синочок». Далі нічого не пам’ятаю… Виявилося, на дзвінок відповів його замполіт і, мабуть, зрозумів - сказав щось не те. Почав заспокоювати: з Вовою все добре, живий, просто не було зв’язку, він відпочиває, а телефон поставив на зарядку. Після цього син пообіцяв, що крім нього слухавку вже ніхто не братиме, - ледве стримуючи сльози, розповідає пані Юлія.
ЛЕГЕНДАРНИЙ МАЙК
Володимиру Воронкову пощастило воювати під командуванням Максима Миргородського, більш відомого під позивним Майк. Колишній командир першого батальйону 79-ки – перший учасник війни на сході, який став повним лицарем ордену Богдана Хмельницького – наразі очолює 95-у окрему десантно-штурмову бригаду.
Майк вже тоді мав бойовий досвід, детально пояснював, як діяти під час бою. Комбат знав, як впоратися зі страхом, завжди об’єктивно оцінював ситуацію, вчив бійців тримати голову «холодною». Завдяки його професійному командуванню, в батальйоні, де воював Володимир, втрати були найменші.
Мама військовослужбовця дуже вдячна командиру сина за те, що Вова повернувся живим. Юлія Вікторівна спілкувалася з Майком телефоном. Комбат розповідав, що Володимир створений для військової справи. Він морально стійкий та фізично загартований. Для того, щоб підготувати такого солдата треба мінімум три місяці. На той час хлопець був незамінним у батальйоні. До мирного життя атовець з Южноукраїнська повернувся тільки тоді, коли змовкли найзапекліші бої.
НАСАМКІНЕЦЬ
Зараз хлопець має родину: дружину та донечку. Люблячі батьки Юлія Вікторівна та Сергій Володимирович безмежно пишаються сином та із захватом розповідають про нього, невістку та онучку. Вони всіляко підтримують сина, трепітно зберігають нагороди Володимира та вірять у його майбутнє.
Після закінчення Військової академії майбутній офіцер планує передавати свій досвід та навчати військовій справі нові покоління захисників. Слава Україні! Героям Слава!
