Шість років тому, 21 травня 2015 року, внаслідок російської агресії загинув захисник України солдат Микола Гончарук. У пам'ять про героя ЮжкаNews.City публікує главу з книги "Ті, що пройшли крізь вогонь" (Миколаїв, видавництво "Іліон", 2018 р.), присвячену Миколі Гончаруку.
Загинув разом із побратимом
Він народився на Хмельниччині, жив на Миколаївщині, загинув на Донбасі. Посмертно став почесним громадянином міста Славута, але в Южноукраїнську його теж вважають своїм. Тут мешкають його діти і вдова Надія.
Мирне життя
Микола родом з села Голики Славутського району Хмельницької області. Разом із родиною переїхав до Славути, де після закінчення 9-ти класів ЗОШ №1, вчився у професійному ліцеї та отримав спеціальність кухаря. Служив у внутрішніх військах Збройних Сил України (м. Львів). Їздив на роботу в Київ, працював на будівництві.
В Южноукраїнськ Микола вперше прибув у відрядження в 2004 році, коли біля «нижнього» ринку будувалась 14-поверхівка. У вільний від роботи час трапилось йому знайомство з Надією. Дівчина народилася у селі Панкратово (Олексіївка) Арбузинського району Миколаївської області, але вже 15 років мешкає у місті енергетиків.
Микола та Надя
Між молодими людьми зав’язались стосунки, і в 2009 році вони одружилися. На Різдво наступного року народився син Данило. Потім молоде подружжя протягом року мешкало на батьківщині Миколи. Там у них народилася донька Варвара.
У 2013-му повернулися до Южноукраїнська, а 7 серпня 2014-го прийшла повістка з військкомату. Це була третя хвиля мобілізації.
Військова служба
Підготовка розпочалася з навчального центру «Десна», що на Чернігівщині. Незабаром рядовий боєць Гончарук був переведений в Мелітополь Запорізької області, де проходив службу в 17-му батальйоні територіальної оборони «Кіровоград» у складі 57-ої окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ України.
Коли військовий підрозділ у жовтні був направлений до місця постійної дислокації у Кіровоградську область, в батальйоні з добровольців було сформовано окрему роту, яка виїхала на Схід України – на передову. Микола теж 28 жовтня 2014 був направлений до зони АТО, спочатку в Луганську область, потім – наприкінці грудня – в Донецьку, а саме, під місто Горлівку.
Микола на передовій
Упродовж служби солдат двічі приїздив у відпустку додому, згадує його дружина, а зараз вдова Надія Гончарук. Це було на Різдво і у квітні, на Великдень.
– Весною, коли він приїхав, якраз влучила міна в палатку на їхньому блокпості. Згоріли всі речі. Він тільки приїхав, а назавтра дзвонять, що все згоріло. Документи в нього були з собою, а в хлопців багато, чого погоріло. Одному з них тоді руку відірвало. Наш благодійний фонд «Миротворець» йому збирав речі, спальний мішок, одяг, бронежилет.
Повернувся Микола після великодніх свят на свій блокпост в селище Ленінське Амвросіївського району Донецької області, а 21 травня його не стало.
Із розповідей побратимів відомо, що був обстріл у вечірній час. Микола з командиром вишли на чергування. Якраз гатили із 120-каліберних мінометів. Одна міна застрягла у дереві над окопом і там же розірвалася. Загинули обидва.
– Це сталося десь о 21.30, бо я о 21.50 почала йому надзвонювати, а він не відповідав. На ранок телефон вже був вимкнутий. 22 травня десь об 11-ій годині дізналася, що його нема. Якраз я перебувала в Панкратово. Все село гуло, всі знали з самого ранку. Один хлопець працює в військкоматі, а його мама живе в селі. Він їй подзвонив, сповістив. Сільська рада знала, школа. Всі знали, але боялися сказати мені, що трапилася така трагедія. Прибігають школярі, запитують: ти вже знаєш? Ні, не знаю. Сусідка прибігає: Надя, ти вже знаєш, що трапилось? Тоді вже я зателефонувала до сільського голови. Там сказали: ми не можемо підтвердити і не можемо спростувати. О 12-ій годині приїхали воєнком, сільський голова. Представники з Арбузинської райдержадміністрації приїжджали. Розповідали…
Життя після смерті
Миколи не стало в 30 років. Надії тоді було 27, діточкам – 5 та 2. Життя розділилося на до і після. Перед похороном треба було забрати тіло. Туди Надія їхала разом із волонтеркою Тетяною Сорокодум, а назад скорботний вантаж супроводжували ще і побратими з Южноукраїнська, які служили разом з М.П. Гончаруком.
Труну із загиблим героєм доставили на його батьківщину. В останню дорогу його провели з усіма почестями. У Славуті прощалися з бійцем на батьківському подвір'ї. Вшанувати загиблого прийшли сотні небайдужих людей. Поховали Миколу поряд із могилами рідних у селі Голики.
Біля рідного будинку
На батьківщині захиснику України Миколі Гончаруку встановлено надмогильний пам’ятник, дошку на території ЗОШ №1 у Славуті, де він вчився.
Меморіальна дошка Миколі Гончаруку
На другу річницю загибелі у с. Панкратово на території цвинтаря теж відкрито меморіальну дошку. На пам’ятних заходах були хлопці-АТОшники, волонтери фонду «Мирне небо», адміністрація та мешканці села.
У Панкратовому біля пам'ятного знаку
Указом Президента України від 8 квітня 2016 р. «за особисту мужність і високий професіоналізм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Миколу Павловича Гончарука нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Експозиція в южноукраїнському історичному музеї
З рук воєнкома замість батька державну нагороду отримав його син Данило. Ця урочиста і одночасно сумна подія відбулася в приміщенні Южноукраїнського міського історичного музею у присутності воїнів АТО та волонтерів.
Син загиблого героя завжди поряд з побратимами тата
– Це мій орден, – каже восьмирічний Данило. – Коли виросту, я теж буду військовим, як тато Коля, і теж піду захищати Україну.
Орден свого батька Данилко отримав з рук воєнкома Олександра Стоянова
Разом с матусею хлопець дбайливо зберігає ще одну нагороду – почесну відзнаку «Герой Миколаївщини» від громадської організації «Українська асоціація інвалідів та учасників АТО».
Вперше матеріал був опублікований у газеті «Контакт» у квітні 2018 р. Автор Лариса МІНІНА.
