Костянтинівська гімназія – це школа, де пам’ятають минуле, живуть у сьогоденні, творять майбуття. Про історію закладу, його видатних випускників і сучасних учнів, вплив війни та перспективи гімназії розповіла директорка Тетяна Петрівна Ігнатьєва, яка очолює школу майже 20 років.

Школа в Костянтинівці з’явилася ще в середині 30-х років ХХ століття. З початком будівництва АЕС сюди приїжджало багато молодих сімей, тому кількість дітей швидко зростала. Ситуація потребувала реагування, адже будівля вже не могла вмістити всіх школярів. I ось 1 вересня 1986 року в новобудові пролунав перший дзвінок.

Початок історії сучасної Костянтинівської гiмназiї збігся у часі з розпадом Радянського Союзу. Проєктом будівля була розрахована на 780 учнів, але фактично такої потужності вона нiколи не мала. В тi часи тут навчалося до 600 дітей. Iз самого початку закладом керувала Галина Григорівна Корнієнко, на професiйну долю якої випали нелегкі часи перебудови. Тетяна Петрівна Ігнатьєва стала директоркою у січні 2007 року. Минуло майже 20 років, а вона обіймає цю посаду і зараз.

– Галина Григорівна була моєю вчителькою історії в Південноукраїнську й також працювала ще у старій Костянтинівській школі. Потім довгий час була директоркою, коли школа вже перебазувалася в нову будівлю. Це жінка така, знаєте, загартована школою життя, – згадує Тетяна Ігнатьєва.

Тетяна Петрівна ІгнатьєваДиректорка Костянтинівської гімназії Тетяна Петрівна Ігнатьєва

Пiсля виходу Галини Григорівни на пенсiю школою керували Юрій Олексійович Полозюк, Любов Іванівна Остапук, Ольга Миколаївна Волкова.

Коли директоркою призначили Тетяну Ігнатьєву, тут вчилося 260 дітей. I цей показник з року в рік продовжував знижуватися. За останні чотири роки кількість школярів зменшилася майже на третину, згідно з даними аналітики виконкому Південноукраїнської міськради. Причин декілька, зокрема спад народжуваності, і те, що більшість костянтинiвских дітей шкільного віку хоче навчатися в закладах освіти міста.

Школа, з якою не розлучаються

Хоча учнів у класах зараз небагато, сама керівниця вважає це навіть своєрідною перевагою. Завдяки невеликим – камерним класам, сільські педагоги краще знають дітей та їхні сім’ї, можуть приділити більше уваги проблемам школярів і прогалинам у знаннях, краще пояснити теми уроків. Діти бачать, що вчитель – це друг.

Тетяна Петрівна зазначає, що колишні випускники і справді ставляться до викладачів як до рідних: спілкуються з ними в соцмережах та на сайті школи. Ба більше, сьогодні до гімназії приходять вже сини й дочки тих, хто свого часу навчався тут. Педагогічний колектив ласкаво називає їх онуками.

– Я люблю своїх дітей. Це видно. Вони такі всі рiзнi… Деякі можуть бути дуже безпосередніми але вони розуміють, хто такий учитель, з повагою ставляться до нас. Вони можуть прийти до нас в будь-який час. Вони знають, що ми можемо допомогти, що можемо підказати, що можемо захистити. Якщо порівнювати їх із дітьми, яких я навчала 20 років тому, сучасні школярі стали більш цілеспрямованими та прагматичними. Зникла якась така наївність, що була притаманна дітям раніше. Дехто став більш вмотивованим, бо знає, чого хоче. І ми надаємо платформу, базу для впевненого старту в майбутнє.

Костянтинівська гімназіяКостянтинівська гімназія, квітень 2026 рокуФото: з архіву гімназії

Показово, що й педагоги тут залишаються надовго, вростають у школу своєю душею. Один із яскравих прикладів цього – найстарший педагогічний працівник закладу Олександр Олександрович Чебан, учитель фізкультури. У свої 69 років він, як і раніше, працює з дітьми. Фізрук своїм прикладом доводить, що здоров’я не можна купити, але його можна зберегти до похилого віку.

До речі, діти костянтинівських педагогів також повертаються до рідного села та школи після здобуття освіти. Так виникають династії. Директорка називає, зокрема, вчительку початкових класiв Тетяну Сергіївну Демуз, що належить до однієї з таких родин.

– Ви ж розумієте, що таке спадкоємність? Якщо мама працювала вчителькою, дідусь був першим начальником відділу освіти, то діти та онуки повертаються на батьківську ниву. І я думаю, Тетяна Сергіївна також повернулася тому, що вона тут виросла, їй тут було добре, комфортно. Школа стала справжньою сім’єю.

До навчального закладу приходять i молоді кадри. А деякі викладачі як, наприклад, педагог-організаторка та вчителька інформатики Інна Михайлівна Павлова, повертаються сюди після тривалої, майже 25-річної перерви в кар’єрі. Вона живе в Арбузинці, але щодня, незважаючи на негоду, а часом і на нездужання, приїжджає на роботу ось уже п’ятий рік. І все заради того, щоб побачити радісні очі дітей, які з нетерпінням чекають на неї з черговою нестандартною ідеєю, як-то День весняного настрою або Козацький обід.

Будні під час війни: життя триває

Окремою сторінкою в історії школи стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Воно позначилося на долях самих дітей та педагогів. Це не оминуло й Констянтинівку. Показуючи Кімнату пам’яті, облаштування якої поки що не завершено, Тетяна Ігнатьєва говорить iз сумом про цю болiсну тему.

– Дітей наших багато воює. Є й ті, хто в полоні або про кого нема інформації. Мій учень, Ваня Григоржевський, досі безвісти зниклий (прим. ред. – Іван Григоржевський зник 1 вересня 2024 року на Бахмутському напрямку біля населеного пункту Калинівка).

Ми потихеньку починаємо робити в Кімнаті пам’яті куток для наших загиблих учнів, до цього долучаються всі. Батьки допомагають, наш міський голова виділяв кошти, і ми замовляли портрети, стенди. Олежка Кавака і Давид Стоянов, – каже педагогиня, вказуючи на портрети, – це хлопчики, які прийшли до нас у перший клас і отримали тут атестати. Давид взагалі золота дитина з багатодітної родини. Діти з цієї сім’ї гарно навчалися, брали участь у всіх спортивних змаганнях, в олімпіадах.

У Національний день молитвиУ Національний день молитви 24 лютого 2026 року в Кімнаті пам'ятіФото: з архіву гімназії

Крім Олега Каваки та Давида Стоянова гімназія вшановує Володимира Янко, Віктора Бабича, Василя Аркушу, Віктора Переуту, Ігоря Кіріленка, Євгена Прокоф’єва, Анатолія Маржина. Ці Герої вийшли зі стін Костянтинiвської школи й загинули, захищаючи рідну країну.

Війна торкнулася й педагогічного колективу. Один із вчителів нині служить у Збройних силах України. За словами Тетяни Петрiвни, для Анатолія Володимировича Марциненка, вчителя хімії та біології, це була справа честi. Вiн пiшов до лав ЗСУ, не чекаючи, поки його викличуть до військкомату.

Школа не залишається осторонь проблем, пов’язаних із війною. Тут проводяться заходи зі збору грошей та продуктів на допомогу армії. Також багато робиться й для тих, хто був змушений виїхати із зон бойових дій, рятуючи життя. Гімназія приймає всіх цих хлопчикiв і дівчаток. Раніше таких сімей було чотири, нині в закладі навчаються діти з двох родин. Серед них – школяр із Сіверська, який прийшов до першого класу, а зараз вже перейшов у п’ятий. Інша учениця спочатку близько півтора року продовжувала навчатися дистанційно в своїй попередній школі, а потім – у Костянтинівській гімназії.

– Родини чудові, дітьми опікуються. Завдяки цьому в них не було складного процесу адаптації. Психолог працював із ними, це наша робота, але вони й самі дуже гармонійно влилися в колектив. У нас ще була одна родина, в якiй двоє учнiв. Вони зараз у міських школах. Там була трохи гірша адаптація. Вони приїхали з Херсонщини. Ви ж розумієте, що вони пережили.

Гордість «простої» сільської школи

За кілька десятиріч діяльності з навчального закладу випустилося багато учнів, які сьогодні працюють у найрізноманітніших сферах. Деякі з них роблять успішну кар’єру, обіймають високі посади. Мiсцевi жителi (i не тільки вони) добре знають ці імена.

Зовтун Вадим Володимирович – онкохірург вищої категорії, нагороджений відзнакою Президента України, завідувач обласного відділення онкологічного центру в Миколаєві. Пацієнти називають його лікарем від Бога.

Самчинська Людмила Юріївна – керівниця народного ансамблю бального танцю «Натхнення», Почесна громадянка Південноукраїнська, чинна депутатка Миколаївської обласної ради. Вихованці ансамблю постійно займають першi мiсця на всеукраїнських та міжнародних конкурсах.

Філонок Петро Олексійович – колишній голова Костянтинівської селищної ради та заступник голови Південноукраїнська, Почесний громадянин Південноукраїнська. Нагороджений орденом «Знак пошани».

Остапук Микола Миколайович – колишнiй голова Арбузинської райдержадміністрації.

Місто пiдтримує селищну гімназію

Як вчителька географії, Тетяна Петрівна підкреслює, що навіть на мапі важко провести чітку межу між селом і містом. Що ж стосується людей – то тут усе взагалі дуже тісно переплетено. Багато мешканців Костянтинівки працюють на АЕС, але продовжують жити в селі. Сім’ї з Південноукраїнська купують або зводять будинки, куди переїжджають, залишаючи квартири молодшим поколінням.

Цьогорічні костянтинівські першачки першого дня 2026-2027 н.р.Цьогорічні костянтинівські першачки першого дня 2026-2027 н.р.Фото: з архіву гімназії

– Після децентралізації та перепідпорядкування Костянтинівської гімназії з Арбузинки до Південноукраїнська відбулося багато змін на краще. Чимало вже зроблено під патронатом міста. У нас з’явилася пожежна сигналізація, відремонтовано покрівлю. Завезли нове обладнання – електроннi дошки, комп’ютери, ноутбуки, устаткування для їдальні. Ми відчуваємо ці покращення, поступово стирається межа між сільською та міськими школами. Нам обіцяють ремонт укриття, ми його дуже чекаємо. Зараз нам все подобається. Міська влада не забуває про наше існування, що ми є, і ми не відчуваємо, що нас залишили десь «за парканом».

Наостанок директорка гімназії висловила сподівання на те, що в подальшому покращення матеріально-технічного забезпечення, турбота про костянтинівський заклад будуть серед пріоритетів міської влади в цілому та освітянської галузі зокрема. Адже треба багато ще зробити, аби батьки хотіли віддавати дітей саме в їхню школу. Слід відремонтувати спортзал та зробити актовий зал, вирішити деякі проблеми з інженерними комунікаціями. Якщо все це здійснити, гiмназiя буде жити ще довго.

Читайте також: Останній дзвоник крізь роки: архівні фото зі сторінок газети «Контакт»
Читайте також: Костянтинівці знову зібралися разом: як відзначили 323-тю річницю селища. Фоторепортаж
Читайте також: Скільки тобі років, Костянтинівка? Історія Южноукраїнської теріторіальної громади