Поруч із нами живуть люди, чиї долі вміщують цілу епоху болю й боротьби України. Одна з таких – Анна Василівна Богдан. Вона з’явилася на світ у радянському засланні, куди її батьків відправили за проукраїнські погляди. Одразу після народження дівчинку забрали до дитбудинку. З родиною дитина об’єдналася лише через шість років. У її житті були Караганда, важка праця батьків на шахтах, переїзд до Прип’яті, аварія на ЧАЕС і нове життя після евакуації. Своєю нелегкою історією життя 77-річна пані Анна поділилася з журналісткою ЮжкаNews.City.
Поранення, зрада і вирок
Усе почалося на Західній Україні, де повітря було просякнуте патріотизмом, а за волю Батьківщини люди йшли на смерть. Батько Анни, Василь Михайлович Богдан, народився орієнтовно у 1927 році в Дрогобицькій області (сучасна Львівська обл.), у селі Головецько. Чому «орієнтовно»? Бо в документах фігурував саме цей рік, але в родині знали таємницю: хлопець збрехав радянським слідчим. Він зменшив свій вік, аби уникнути найстрашнішого покарання – розстрілу.
З 1942 року, ще зовсім юнаком, Василь воював у лавах Української повстанської армії (УПА). У 1944-му отримав поранення, і що гірше, хтось зі своїх видав повстанця, його заарештували. Радянський військовий трибунал не знав жалю: вирок – 10 років позбавлення волі з повною конфіскацією майна за статтями 54-1-а та 54-11 КК УРСР.
Довідка про реабілітацію Василя Богдана
Мати Анни, Розалія Теодорівна, родом із села Констанція на Тернопільщині. Коли дівчину заарештували їй було лише 18 років. Вона була зв’язковою українського підпілля і допомагала повстанцям. За цю відданість і проукраїнські погляди Розалію засудили на дев’ять років таборів із конфіскацією майна, за тими ж статтями, що і майбутнього чоловіка.
Василь та Розалія познайомилися вже у засланні.
Довідка про реабілітацію Розалії Богдан
Дитячий будинок і страх залізниці
У 1949 році в Кіровській області РРФСР, де Розалія Теодорівна відбувала термін, з’явилася на світ Аня. Одразу після народження немовля відібрали у матері й віддали до спеціального сиротинця для табірних дітей.
Анна Василівна з теплотою згадує няню Зіну, яка підгодовувала її й ставилася по-доброму. Пам’ятає і хлопчика, якого почали ображати інші діти, коли він тільки потрапив до сиротинця. Тоді Аня заступилася за нього, і після цього його більше не чіпали.
Анна Богдан (ліворуч) з нянею Зіною в сиротинцю
Лише після звільнення у вересні 1954 року Розалія змогла забрати доньку з дитбудинку. Ані тоді вже виповнилося шість років і мама для неї була чужою жінкою. День, коли дівчинка залишала сиротинець, назавжди залишився в її пам’яті: залізниця, великі чорні потяги, гуркіт коліс і страх перед невідомим світом, у який вона їхала, міцно тримаючи мамину руку.
Пригода на шахтних вагонетках
Справжнє сімейне життя Анни Богдан почалося у Казахстані, в Караганді. Батька теж звільнили у червні 1954 року. Сімейна пара перебувала під наглядом комендатури, але найголовніше – були разом. Жили в довгому бараку, згадує Анна Василівна. Батьки важко, на виснаження, працювали на місцевій шахті.
Василь Миколайович Богдан
Невдовзі до Караганди приїхав і батьків брат Петро, якого теж звільнили із заслання. Разом з ним були дружина та дві доньки – Маруся і Люба. Для маленької Ані ці спогади стали одними з найтепліших про життя в Казахстані, адже поруч з’явилися рідні та діти, з якими можна було гратися.
Одного разу дівчат вбрали у білі сукні. У нових «нарядах» Аня повела Марусю та Любу гуляти біля шахти, де стояли вагонетки для перевезення вугілля. Дівчата каталися в них. Додому повернулися замурзані, абсолютно чорні від вугільного пилу, а від білосніжного одягу не лишилося і сліду. Цю історію Анна Василівна досі згадує зі сміхом.
Розалія Теодорівна з подругою на шахті
Маринівка: татові шабашки та солодка ялинка
Наприкінці 1950-х років, після зняття нагляду, родина Богдан спробувала повернутися в Україну. Спочатку поїхали на Тернопільщину, до сестри мами Розалії. Там Анна пішла у перший клас, дівчинці було вісім років. Вона згадує, що в одному класі навчалися і першачки, і третьокласники, бо дітей було мало. Аня тимчасово залишилася в тітки, а батьки поїхали шукати роботу й житло на півдні країни, адже прописатися на Тернопільщині чи Львівщині їм не дозволили. Згодом вони забрали доньку до себе.
Прихистком стало село Маринівка Доманівського району Миколаївської області. Місцевий директор радгоспу, який сам пройшов війну, не злякався повстанців. Він дав родині житло у двосімейному будинку, а згодом допоміг із землею. Батько власноруч збудував там хату і став першим майстром, який штукатурив будинки за новою, небаченою в селі технологією.
Розалія Теодорівна та Василь Миколайович
Один із найтепліших спогадів Анни Василівни про дитинство – перша новорічна ялинка в Маринівці. Вночі батьки поставили ялинку й прикрасили цукерками. Поки дорослі спали, маленька Аня тихцем познімала цукерки, з’їла їх, а фантики повісила назад на гілки. Зранку батько сміявся: «А де ж цукерки?». А мама казала: «Он хтось там шелестить». Цю історію в родині потім ще довго згадували з усмішкою, поділилася пані Анна.
Чорнобильський квітень
Закінчила школу Анна Богдан в Маринівці, а потім вступила до Одеського залізничного технікуму, де вивчилася на майстриню з ремонту вантажних вагонів. Після навчання працювала на одеському заводі будівельних машин «БОМ».
Звільнені, чоловічий табір. Серед них є Василь Богдан
У 1970 році батько вирішив їхати на велике будівництво, так родина опинилася на Київщині, де саме починали зводити Чорнобильську АЕС і місто Прип’ять. Спочатку жили в гуртожитках, згодом отримали квартиру. Батько працював бригадиром штукатурів, мама – плиточницею. Пізніше до батьків переїхала й Анна. У Прип’яті вийшла заміж, народила доньку Іру та сина Сергія. У 1982 році чоловік Анни Василівни трагічно загинув, і вона сама виховувала двох дітей.
Анна Богдан добре пам’ятає 26 квітня 1986 року (ред. аварія на ЧАЕС). Каже, ранок був теплий і сонячний. Вона пішла на базар, де люди вже говорили, що на станції щось сталося. У місті стояли солдати, але ніхто нічого не пояснював. Повернувшись додому, жінка помила вікна і провітрила квартиру, не знаючи про радіацію. Діти раділи, що скасували уроки. Лише ввечері людям почали роздавати препарат для захисту щитоподібної залози. Евакуація почалася не одразу: аварія сталася в суботу, автобуси прибули в понеділок. Родина взяла найнеобхідніше, думаючи, що їде ненадовго, але до Прип’яті вони вже не повернулися.
Звільнені, жіночий табір. Серед них є Розалія Богдан
Переїзд до Південноукраїнська
Після евакуації родина на деякий час розлучилася. Дітей Анни Василівни вивезли до табору «Артек» у Криму, батьки були в іншому місті. Пізніше, у 1987 році, сімейство переїхало до Південноукраїнська, де почало життя заново: Сергій пішов тут у перший клас, а Іра – у шостий. Батькам пані Анни, як переселенцям із зони відчуження, пропонували квартиру в Києві, але вони відмовилися, бо хотіли жити ближче до доньки та онуків. Щоб отримати квартиру в Південноукраїнську, Василь Михайлович, попри пенсійний вік, ще рік працював теслею у місцевому ЖЕКу.
Анна Василівна трудилася на будівництві Ташлицької ГАЕС. Починала з важкої праці, але швидко стала будівельним майстром. Каже, спеціально сама вивчала всі підземні приміщення і «мінус п’яту відмітку» машзалу, щоб добре знати об’єкт і контролювати роботу.
Батько Василь майже не говорив про пережите в УПА і таборах, розповідає пані Анна, лише відмахувався: «Воно тобі не треба». Уже в роки незалежності до нього почали приїжджати таборові побратими. Також у Південноукраїнську Василь Михайлович зустрічався з видатним дисидентом Левком Лук’яненком. Василь Богдан помер у 2014 році, за кілька днів до свого 90-річчя. Розалія Теодорівна пішла з життя у 2017 році.
Продовження роду
Анні Василівні є ким пишатися. Донька Ірина закінчила школу із золотою медаллю, а потім Одеський інститут харчової промисловості за спеціальністю технологія виноробства. В Одесі вона познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, який навчався у політехнічному інституті та працював у сфері комп’ютерних технологій. Зараз подружжя мешкає за кордоном, однак постійно спілкується з Анною Василівною онлайн.
Син Сергій закінчив школу в Південноукраїнську та вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту. Нині служить у Національній гвардії України, охороняє Південноукраїнську АЕС. Про службу матері довго не розповідав, щоб вона менше хвилювалася після перенесеного інсульту. Старший онук навчається у Польщі, а менша Варвара, учениця молодших класів, допомагає бабусі, проводячи з нею багато часу.
Життя Анни Василівни Богдан триває. Вона пройшла важкий шлях: від дитинства за колючим дротом і розлуки з рідними до роботи на великих будівництвах та створення власної родини, яку оберігала попри всі біди. Те, про що колись мовчали її батьки, вона тепер розуміє по-іншому і передає далі дітям та онукам.
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Південноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram та TikTok.
