Для мільйонів людей до 26 квітня 1986 року Чорнобиль був лише назвою на мапі. Після аварії це слово стало символом катастрофи, яку неможливо побачити очима, але наслідки якої відчуваються десятиліттями. Її історію зберігають не лише архіви, а й люди, які були там. До 40-х роковин аварії на Чорнобильській АЕС ми поспілкувалися та записали спогади жителя Південноукраїнська – Дмитра Герасименка.

Дмитро Сильвестрович Герасименко

– Я був військовослужбовцем третьої спецкомендатури. У 1986 році служив тут, охороняв Южноукраїнську АЕС. Напередодні аварії на ЧАЕС перебував у відрядженні в Прип’яті, яке планувалося до 28 квітня, але так вийшло, що повернувся раніше. А потім сталася аварія.

Перші хлопці з нашої частини поїхали туди 2 травня. Там нічого не було облаштовано: ні наметів, ні нормального побуту. Проте військові люди до такого звиклі. Я колись служив у Казахстані, то нас у поля відправляли: ні води, нічого. Самі все організовували. Так і в Чорнобилі було спочатку.

Мене направили у Чорнобильську зону 27 вересня. Був там до початку листопада. На той час уже трохи навели лад. Жили ми в піонерському таборі «Казковий»: двоповерхові будівлі, нормальні умови. Тоді думали, що це чиста зона, що там немає радіації. Згодом в одній з газет побачили карту забруднення, і виявилося, що там усе чорне. А ми ж були впевнені, що в безпеці.

Коли виїжджали зі станції, проходили перевірки, дезактивацію, змінювали одяг. Здавалося, що все контролюють. Молоді були, багато чого просто не розуміли та і психологія така: не пече, не кусає – значить, все нормально.

Моїм завданням була охорона й оборона атомної станції: пости, обходи, перевірки. Десь біля входу між стінами третього і четвертого блоків стояла телефонна будка, обшита свинцем, а в ній солдат на посту, щоб туди ніхто зайвий не зайшов. А от кому туди треба було – це вже інше питання.

Пам’ятаю «партизанів», так називали мобілізованих резервістів. На них важко було дивитися. Саме вони робили найважчу роботу: прибирали графіт, бруд, уламки. Заходили групами по сорок чоловік, у свинцевих фартухах, із лопатами. Виходили чорні, змучені, проте йшли знову, бо треба було.

А дівчата, які готували їсти для нас у столових? Вони ж ледве на ногах стояли від втоми, а роботу свою виконували.

Пам’ятаю, як розбився вертоліт над ЧАЕС на початку жовтня 1986 року. Загинули льотчики. Спочатку про це мало говорили, а з часом усі дізналися (ред. У грудні 2017 року під час демонтажу легкої покрівлі машинного залу блоку № 4 було виявлено частину хвостового оперення з уламками рульового гвинта вертольота Мі-8, який зазнав аварії в 1986 році).

Були й делегації, різні іноземці приїжджали. Японці казали: «Хлопці, вас через 10-15 років нікого не буде в живих від такої дози опромінення». А я казав і кажу: «Не дочекаються!»

Якось нас послали в Рудий ліс щось закопувати, працювали там кілька годин. Повернулися – слабкість сильна і їсти хочеться, я тільки сів на стілець і заснув. Радіація робила своє тихо і непомітно.

У пам’яті закарбувалися покинуті села. Коли ми їхали, то бачили хати сірі від пилу, бур’яни вищі дахів, людей немає. Урожай того року був хороший, яблука такі великі червоні висіли. А в одному дворі ходила квочка з маленькими курчатами. От тоді все стиснулося всередині, і досі стискається. Ще пам’ятаю інший момент уже на виїзді із зони. Їдемо через якесь село, дивимося – стоїть хата, а на шворці висять дитячі повзунки. Тоді всі ніби видихнули, що вже у чистій зоні.

Після того, як повернувся з ЧАЕС, були регулярні медогляди, аналізи, перевірки. Потім усе рідше, рідше, а тепер згадують про нас двічі на рік: 26 квітня і 14 грудня. Життя таке. Відбуваються нові події, а старі відходять у тінь. Колись говорили про героїв війни, потім про афганців, потім про Чорнобиль. Тепер нова трагедія – нові герої. Пам’ятати треба всіх.

Багатьох уже немає. Раніше зустрічалися на весіллях, днях народження, хрестинах, а тепер частіше на похоронах. Колись у нашому місті було приблизно три з половиною тисячі ліквідаторів катастрофи. Нещодавно казали, що залишилося трохи більше ніж триста. Це страшна цифра.

Читайте також: Спогади з гіркотою полину: південноукраїнці про Чорнобильську катастрофу
Читайте також: Спогади ліквідатора: Володимир Кладов про будівництво саркофага на ЧАЕС та життя після аварії
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися