Редакція має безцінний архів, частинку якого хоче сьогодні відкрити для вас. Минуло понад три десятиліття відтоді, як ця історія з’явилася на сторінках газети «Контакт». Шостого травня 1995 року ветеран Другої світової війни Іван Пинтій поділився своїми спогадами про окупацію, фронт і довгий шлях додому. Сьогодні ми знову повертаємося до розповіді, записаної Майєю Мариніно, як до свідчення часу і пам’яті про покоління, яке пережило війну.

Читайте також: Єдність поколінь у боротьбі за мир: у Південноукраїнську відбувся мітинг до Дня пам’яті та перемоги
Для довідки. Іван Маркович Пинтій народився 4 вересня 1924 року у селянській родині у селищі Костянтинівка. Написав книгу про війну «Ех, дороги». Мав нагороди: «Орден Вітчизняної війни ІІ ступеню», медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією» та 11 ювілейних медалей. Рішенням Южноукраїнської міської ради від 26.04.2012 № 573 присвоєно звання «Почесний громадянин міста Южноукраїнська». Помер Іван Пинтій 8 червня 2018 р.

Іван ПинтійІван Пинтій

Йому було лише 19

Правда, що у війни не жіноче обличчя, хоча слово «війна» і жіночого роду...

У серпні 1941 року Костянтинівку окупували німці. Так у дім шістнадцятирічного хлопця Вані Пинтія, і як його земляків, прийшла війна. 960 днів тривала німецька окупація. 960 днів люди боролися за життя.

Одразу ж, як прийшли німці, молодь з усього Арбузинського району відправили до Миколаєва будувати новий міст через Інгул. Голод, холод, воші, хвороби косили людей. У листопаді сорок третього, коли наші були під Херсоном, Ваня і ще кілька людей втекли з будівництва.

А 22 березня сорок четвертого радянські солдати звільнили Костянтинівку. Ваня отримав повістку на фронт. У роту автоматників 52 стрілецької дивізії 57 армії 3-го Українського фронту.

– Йшов сорок четвертий рік. Німці вже, мабуть, передчували свою поразку, тому були злі і стояли насмерть. Бої йшли жорстокі, важкі. При форсуванні Дністра від роти залишилося 42 людини, – згадував Іван Маркович

За Дністер, за захоплення і утримання плацдарму командир Івана Марковича В. Ф. Сербулов отримав звання Героя Радянського Союзу, а решта, ті, що залишилися живими, ордени і медалі.

Після Дністра – наступ на Яссько-Кишинівському напрямку: Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина.

В Угорщині, під Будапештом, за словами Івана Пинтія, бої були запеклі. Їхня частина потрапила в оточення. Люди були за крок від смерті, але вистояли. І 13 лютого 44-го Будапешт був узятий.

Після Будапешта – дорога на Відень. І медаль за його звільнення. Потім Чехословаччина, Братислава, Брно. Перемогу Іван Маркович зустрів за 30 кілометрів від Праги. І хоча офіційно Німеччина вже була переможена, до 12 травня він з однополчанами бився з окремими есесівськими угрупованнями.

Два довгі роки добирався Іван з Німеччини додому. Через Монголію, пустелю Гобі – 900 км майже без води, через розпечений пісок рухалася піхота.

– Там, де пройшла піхота, територія вважалася зайнятою, – каже Іван Маркович.

Війна з Японією («Самураї чинили опір сильніше за фашистів»), служба в Порт-Артурі. І лише в сорок сьомому, 14 червня, повернувся з війни Іван Пинтій у рідну Костянтинівку. Щоб, нарешті, орати землю, вирощувати хліб і ростити дітей. Двоє їх у нього: дочка і син. І дві онуки, якими він щиро тішився.

Багато бойових друзів втратив Іван Маркович на полі бою другої світової війни. При форсуванні Дунаю загинув його друг – командир відділення, молодший сержант Василь Макрополов. Зовсім хлопчина. Тієї весни йому було всього дев’ятнадцять.

Автор: з архіву редакції

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися