У ці квітневі дні традиційно вшановують людей, які стали свідками аварії на ЧАЕС, тих, хто ліквідовував її наслідки, та тих, хто позбувся через неї рідної домівки. Роки минають, проте пам’ять чорнобильців непідвладна часу. ЮжкаNEWS.City поспілкувалася з представниками міської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», які поділилися своїми спогадами напередодні роковин.
Остапенко Тамара Яківна
– Я там жила, в Прип’яті. Евакуйована звідти. У мене там народилися дітки. Чоловік одним з перших був на ліквідації, одразу після аварії. У той день, пам’ятаю, він пішов ловити рибу. Його вернули з мосту і сказали: терміново закривай усі вікна. А ми не повірили, вишли на балкон і дивилися, як горить Чорнобильська атомна. А дітки маленькі у цей час спали. Потім подзвонив кум, сказав, щоб будь-яками шляхами вивозили дітей. Але нас ніхто не вивіз. Ми ще три дні після аварії були там, гуляли з ними в пісочку.
На той момент я працювала в кафе «Олімп», чоловік був монтажником. Він їздив по будівництвах усіх атомних електростанцій.
Під час евакуації нам сказали взяти з собою всього на три дні… Це було молоко для малечі, документи, гроші. І все. Нас завезли в Полісся, розселяли в хати до людей. Одні нас приймали добре, а інші шарахалися, як від чортів, бо ми нібито заразні. Було тяжко пояснювати, що ми не заразні, а такі ж звичайні люди, як вони.
Потім нам давали направлення. Першим містом, куди я поїхала, був Донецьк. Не захотіла, не сподобалося. Приїхала назад у Київ і сказала, що краще поїду на атомну станцію, ніж туди... Після цього сюди дали направлення. Ось так ми з родиною приїхали і залишилися жити в Южноукраїнську.
Якби мені зараз сказали, що я можу повернутися в Прип’ять, я б із задоволенням це зробила! Я б всі речі зібрала за ніч. Скільки років живу тут, а душа моя там…
Ми вже їздили в Прип’ять, коли були 20-ті роковини. Тільки-но почали наближатися до Чорнобиля, нам сказали, що на КПП будуть перевіряти паспорти. Після цього почав плакати весь автобус, більша половина пасажирів якого були евакуйовані. Ми ревіли, наче за покійником. Це було дуже тяжко, не передати. Там моя рідна домівка. Там пройшла вся моя молодість, моє життя. Я працюю в цій організації, бо це моя віддушина.
Єременко Павло Михайлович
– Коли сталася ця аварія, я працював механізатором в управлінні будівництва. Спочатку ніхто нічого не казав, інформація з’явилася згодом. Туди відправляли в добровільно-примусовому порядку… Але комусь треба було їхати на ліквідацію. Наш девіз був: хто, як не я?! Мені тоді було 26 років, комсомолець, тож треба, так треба.
У Чорнобиль я потрапив 11 травня. У Вишгороді, в пункті розформування за спеціальністю, нас направили в будівельно-монтажне управління. Дали спеціальну техніку. На ліквідацію відправляли тільки нову.
Працював механізатором на дорозі від селища Копачі до реактора. Також знімав родючий ґрунт біля рудого лісу, де справді сосни були коричневого кольору. Бувало, як подивишся на них, моторошно стає.
Спочатку жили на території БМУ в гуртожитку. Через тиждень нас, як цивільних, відправили в 30-км зону, в селище Паришево. Звідти машиною вже розвозили по об’єктах.
Поселили нас в амбулаторії. Коменданти цього села сказали, що тільки ми тут, більше нікого немає. А наступного дня приходять дідусь і бабуся. Їх евакуювали, а вони пішки повернулися в село. Казали, що краще померти тут, на батьківщині. Через два дні після евакуації місцевих почався страшенний рев на все селище: людей нема, а худоба є. Ми ходили – відв’язували та відпускали…
А коли приїхали в Прип’ять… Місто стоїть – красень! Молоде. Що там має бути? Люди! А я подивився – тільки міліція та військові.
Кузьмін Сергій Васильович
– У Чорнобиль мене відправили з ДАЕМу. Це було 21 травня.
Спочатку приїхали в Київ, звідти автобусом нас забрали у Вишгород. Туди поз’їжджалися командировані з різних куточків СРСР. Усіх вишикували й почали відбирати за спеціальностями: водіїв на «вертушки», екскаваторників, бульдозеристів.
Нас, шістьох бульдозеристів, повезли на вишгородську ГЕС за греблю, де були піски. Веліли тренуватися на радіокерованому бульдозері. Після трьох-чотирьох годин вправлянь нас відправили в Чорнобиль.
Там поселили в СПТУ на другому поверсі. Наступного дня групу розділили на три зміни, зі мною були хлопці з Росії та Молдови. Мене ще з одним чоловіком відібрали для того, щоб нагортати на річці майданчик для дезактивації техніки.
Біля реактора я фактично відпрацював три зміни. Потім була робота в селі Копачі, там ми знімали чорнозем.
Пам’ятаю, як 7 червня пішов перший дощ… Тихо так. Дощ грозовий, але без вітру. Повітря таке було, що аж паморочно. Вода в калюжах зеленою стала, і з’явився специфічний запах. Я його більше ніде не зустрічав.
Ще добре пам’ятаю відчуття, як щось заважало на зубах, на яснах, наче пил. А в горлі – першіння, ніби ангіна починається.
Кожному з нас дали накопичувач. Що три дні медсестра записували дані з нього в журнал та брала кров з вени. Нам нічого не казали. Тому ніхто так і не дізнався, яку дозу ми насправді взяли. Хтось потім розказав, що журнали ті взагалі викинули. У мене на руках залишилася одна довідка, коли кров взяли вперше.
Постійно було таке відчуття, що ми, як на навчанні. Цивільні відрізнялися від військових. Вони були в формі, а нам давали брезентові чоботи. Ось і весь захист. А вже коли працювали біля реактора, там видавали спецівки, протигази і господарське мило. Після душу весь той одяг викидали. Там була жінка, що шваброю це все вбік відгрібала.
Дивувало, що за час перебування у відрядженні всього декілька разів бачив котів і собак. Біля їдальні стояв ящик, в якому жила курка з п’ятьма курчатками. Всі, хто виходив після обіду, намагалися їм щось кинути: то хліба, то каші.
Дуже лякало, що навколо нічого немає. Людей нема. І ця спека, постійна втома… І пил стовпом.
Проблеми зі здоров’ям почалося вже через півтора року… Сумно, що нас згадують лише під 26 квітня, а потім різко забувають.
Разуванов Віталій Дмитрович
– На Чорнобиль мене забрав військкомат. Це було тридцятого травня. Там пробув майже два місяці.
Уночі принесли повістку. Треба було о 8.00 з’явитися до військкомату. З собою потрібно було мати ложку, кружку, речовий мішок та комплект білизни. Усіх зібрали в «пазик» і повезли в Арбузинку, в центральний військкомат. Там нас вишикували й оголосили: ви їдете виконувати воїнську службу в Чорнобиль.
Звідти машинами нас повезли в Краснознам’янку. Там переодягли у військову форму. З цього містечка ми попрямували в Білу Церкву, а вже потім – в Чорнобильську зону.
Я там був, як військовий. У нашому 152-у полку цивільної оборони більшість були хіміками. Я служив у хімічних військах. З такою військовою спеціальністю чоловіків нікуди не залучали – ні на Цілину, ні на перепідготовку, могли мобілізувати тільки у випадку ядерної та хімічної війни. Однак Чорнобиль нас зібрав.
Ми, близько тисячі людей, жили в палатках по шість чоловік у кожній. Намети стояли у 20 рядів. Були серед нас переважно одесити, миколаївці, а також 600 чоловік з Молдови.
За час перебування у Чорнобильській зоні ми набрали по 25 рентген. Сказали, що будемо там пів року. Саме стільки потрібно для такої дози, але ми набрали її за два місяці. Та 25 нікому не ставили. От брали 3-4 рентгена за добу, а командир ставив 1,5-2.
До повістки я працював водієм, і в Чорнобилі теж. Був командиром розрахунку. Зміни були по 12 годин: тиждень – в ніч, тиждень – в день. З брандспойта мили машини від радіації. Виїжджає після миття автомобіль, дивимося: якщо радіації більше норми, то по другому колу миємо. Якщо не відмивається – то на відстій її. Також ліс вирізали радіоактивний, той, що рудий. На шлагбаумах стояли.
Добре пам’ятаю, як цивільні вивозили свої родини. Коли виїжджали з брудної зони, треба було обов’язково відмити машину. Одного разу до нас підійшли хлопці, поки обмивали їхній автомобіль, ми розговорилися. Один з них взяв і провів рукою по голові, а волосся в руці залишилося. Ці люди півтора місяця після аварії чекали черги, а їх все не відселяли. Це був жах: молоді чоловіки, а вже наполовину лисі.
Матвійчук Михайло Володимирович
– Я представляв військову частину 3044, працював в охороні. Ми були молодими хлопцями, що тільки починали жити, хотіли жити. Але тоді ніхто не питав, хочете їхати, чи не хочете. Вишикували нас: крок вперед, хто бажає їхати. Хто залишився, ті – не патріоти. Така була свідомість: треба, то треба.
У Чорнобиль ми поїхали разом з Валерієм Васильовичем Онуфрієнком. Він був молодим офіцером. Прибули ми. Людей звідти вивозять, а нас завозять. Страшно було. Ми не знали, чому туди везуть, що ми маємо робити. Це було щось нове, люди з таким раніше не стикалися, тому часто не знали, як діяти.
В їдальні, та й скрізь, стояли дозиметричні контролі. Деякі хлопці задоволено казали: дивись, в мене все світиться, горить червоним, а в тебе нічого. Вони не розуміли, що нічого хорошого в цьому нема. Їм не розповідали, як себе поводити.
Мій обов’язок був охороняти людей від біди, пояснювати, що можна, а що ні. Сумно, бо більшість не дослухалася: збирали гриби, ловили рибу, ходили без респіраторів. Ми з караулом їхали, просили хлопців, щоб нас добре помили від радіації, а були такі, що об’їжджали пости. Важко їм було осягнути, що таке накопичена радіація: сьогодні, наприклад тут 2 рентгени, а завтра 10. І від неї нічим не захиститися.
З нами були хлопці-строковики. Діти по 18 років. Їм нічого не писали: де були, яку дозу отримали. Питаю, ну, як так? Мовчи, кажуть, підписка про нерозголошення інформації.
Дуже важко було дивитися на людей, яких забирали з дому нібито на два дні. Містяни – ще пів біди, а селяни лишали свою худобу. Це ж Полісся, там такі господарі були!
А саме місто Прип’ять яке гарне! Вперше його побачив у 1983 році. Пам’ятаю, у нас на «п’ятачку» завжди сідали так в автобус: підійшов, притиснули тебе – запхали. А там черга стояла: жінки в передні двері заходять, чоловіки – в задні. Я в шоці був..
