Марина Малинецька
Журналістка
Сьогодні о 11:25
У Південноукраїнську волонтерство має сотні облич - від тих, хто плете сітки, готує смаколики для бійців, майструє дрони, до тих, хто везе техніку на передову. Це ціла армія тилу, і власні мотивації цих людей настільки ж різні, як і види надаваної допомоги. Та всіх їх об’єднує одне: коли країна в біді, вони не можуть стояти осторонь. У переддень Міжнародного дня волонтерів ми звернулися до місцевих людей доброї волі з такими запитаннями:
- Що Вас спонукало стати волонтером?
- Як волонтерство змінило Ваше життя?
- Що надихає продовжувати, коли складно?
Євгенія Томіліна, «Бугові мавки», плетіння сіток
- Стати волонтером мене спонукала мама, яка першою почала відвідувати волонтерський центр. Після початку війни, повернувшись в Україну, я приєдналася до роботи центру і зрозуміла, наскільки хлопцям важко. Тому я просто не можу дозволити собі не допомагати.
- Волонтерство змінило моє життя насамперед через війну. Воно вплинуло на моє ставлення до людей і до всього, що відбувається навколо. Я стала глибше відчувати потреби та біль інших, більше співпереживати їхньому важкому стану. У волонтерському середовищі ми переживаємо все разом, як одна родина.
- Мені складно, та їм складніше в мільйон разів! Я не можу собі дозволити не робити цього. Як це?
Віталій Приходько, приватний підприємець, доставка техніки та гуманітарки на фронт
- Мене спонукали стати волонтером події, що почалися з окупації Криму у 2014. Коли 79-у аеромобільну бригаду поставили на адмінкордон, стало зрозуміло, що потрібно діяти. Остаточним поштовхом став дзвінок сина, який тоді був студентом-журналістом. Він запитав: «Батьку, що ви робите?» - і на відповідь: «Телевізор дивимося», - син сказав: «Робіть щось». Уже наступного дня ми з Сергієм Пелюхом і Миколою Сташком поїхали закуповувати й везти допомогу. Ми не знали ще, що треба везти, але вночі нам відкрили мисливський магазин у Миколаєві, де ми закупили все, що вважали за потрібне і поїхали. З цього все почалось.
- Ні хвилини спокою.
- Надихає віра в перемогу.
Наталя Іваніщева, готує домашню їжу на передову
- Мене спонукала стати волонтером потреба спрямувати на щось корисне свої гнів, злість і протест проти несправедливості. Після 24 лютого я зрозуміла, що маю вкладати цю енергію в допомогу. Так усе й почалося: я тягнусь, допомагаю, і тепер волонтерська робота стала невід’ємною частиною мого життя.
- Волонтерство дало мені спокій душі. Я знаю, що роблю все, що від мене залежить: якщо не можу воювати, я допомагаю іншим. Завдяки цьому кожного дня можу лягати і прокидатися з відчуттям спокою, бо роблю свій внесок у важливу справу.
- Надихає зустріч з хлопцями. Їздила до них лише двічі, але тих двох разів вистачило, щоб запам’ятати їхні очі і ту радість, коли ми привозимо домашнє. Вони обіймають, дякують, і ти бачиш – це їм важливо. Для мене вони всі, як діти. Хлопці молоді: хтось одружився, у когось діти народились. Ми вже як одна родина. От саме це й дає сили: хочеться привезти їм хоча б трохи радості, тепла, підтримки. Хочеться ще і ще.
Читайте також: «Смаколики для Соколиків» смачно нагодували южноукраїнців та зібрали 32 тис. грн для ЗСУ
Іван Подніколенко, виробляє тушківку та м’ясні продукти для ЗСУ
- До волонтерства спонукало моє виховання. У нашій родині завжди вчили, що в найскладніші часи потрібно допомагати. Мій дід пережив голод, у нього було багато дітей, і він все одно ділився останнім з іншими. Це в нас у крові – не проходити повз чужу біду. Коли у 2014 році почалася війна, я зрозумів, що маю можливість і повинен допомагати. Ми ремонтували машини, готували їжу, робили все, що могли. Тож волонтерство для мене – це не рішення, а природний крок: бачиш потребу – робиш.
- Волонтерство допомогло мені пережити найважчі моменти, відволіктися від відчуття безвиході, яке з’явилось із початком повномасштабної війни. Коли робиш щось корисне, коли бачиш, що можеш хоч трохи допомогти людям і армії – на душі стає легше. Я відчув, що потрібен. І ця затребуваність, вдячність хлопців, їхні приїзди, шеврони, грамоти – усе це додає сили. Життя змінилось у тому сенсі, що зникла внутрішня тривога. Є розуміння: ти на своєму місці й робиш правильну справу.
- Хлопцям там на фронті набагато важче, ніж нам тут. Ми живемо в теплі, зі світлом, маємо можливість їсти й відпочивати, – і все це завдяки їм. Тому навіть коли складно знаходити ресурси, коли фінансів не вистачає, коли люди вже менше допомагають – я продовжую. Бо знаю: кожна банка сальтисону, кожна засолена рибина – це маленька, але реальна підтримка тих, хто нас захищає.
Вікторія Черкіс, модераторка БФ «Берегиня Південь»
- Волонтерю з 2014 року. Все просто: я захищаюсь, коли на мене нападають, за будь-яких обставин. Тоді почалася війна, і я не могла стояти осторонь.
- Нервів стало більше, бо все пропускаю через серце. Але допомагати своїй країні – для мене нормальний стан.
- Чесно? Нічого. На фоні того, що робиться в країні, надихатися важко. Тримає тільки одне: вже багато всього зав’язано на мені, і хлопці в окопах на мене розраховують. Все інше – гори воно синім полум’ям!
Читайте також: Люди, які працюють на перемогу. Один день з життя волонтерського штабу Южноукраїнська
Валентин Василь’єв, пастор, допомога переселенцям та мешканцям деокупованих територій
- Я долучився, бо побачив потребу свого народу. Християнин має бути поруч із людьми в біді: якщо маєш хліб – поділись хлібом, якщо маєш матеріали – допоможи відновити дім. Для мене волонтерство – це виконання Божої заповіді.
- Стало менше часу й більше клопотів. Але з’явилося багато добрих знайомих – тих, хто потребує допомоги, і тих, хто хоче допомагати. Я радий бути тим «гвинтиком», через якого Бог з’єднує людей.
- Найбільше надихає Господь. Він ніколи не відмовляв людям і дає сили виконувати заповідь допомоги ближньому. Усі інші джерела вичерпуються, а Бог - ні.
