Яні Шквирі 30 років. Вона обожнює автівки і все, що з ними пов’язано. Для неї бути за кермом – це бути впевненою в собі, насолоджуватися життям та почуватися вільною. Саме тому останні чотири роки Яна «на колесах» заробляє на життя. Рік вона таксувала в Южноукраїнську, а потім поїхала в Європу, щоб стати далекобійницею. У неї все вийшло. Можливо, ця історія надихне тих, хто не наважуються зробити свій вибір через страх бути не зрозумілими для суспільства.
У Бельгії...
Медицина – для мами, фури – для Яни
Мама Яни – педагогиня. Вона мріяла бачити доньку в біломулу халаті. Хотіла, щоб її діяльність була дотичною до медицини, а тому наполягала на вступ до відповідного навчального закладу. Дівчина виконала завдання, хоч і не хотіла цього – успішно закінчила медичний коледж, здобувши фах санепідеміолога. Принесла диплом додому і повідомила, що працювати за спеціальністю не хоче.
– Я випробовувала себе на різних роботах, шукала найкращий варіант. У 2019 році стала єдиною дівчиною-таксисткою в Южноукраїнську. Тоді я вже мріяла водити вантажівки за кордоном і готувалася до цього. Відкрила категорії, які дозволяють керувати вантажівкою з причепом. Власне у мене й не могло бути по-іншому, я ж із династії далекобійників: мій колишній чоловік, дядько та дідусь – далекобійники, тато взагалі мав власний автопарк. Мама розповідала, що свої перші кроки я зробила до дідуся, коли побачила, як він дістав інструменти – ключі, викрутки.
Кар’єру далекобійниці Яна почала в Польщі три роки тому. Влаштуватися на фірму, яка займалася вантажними перевезеннями, допоміг вітчим, що працював там давно. За словами нашої співрозмовниці, навіть в Європі існують стереотипи: жінку просто так не візьмуть на «чоловічу» роботу, за неї має хтось поручитися з чоловіків. Мовляв, дівчина – є дівчина.
Перша вантажівка далекобійниці. Потім вона пересіла на іншу .
– З дитинства терпіти не можу, коли мені кажуть: «Ти ж дівчинка, ти ж повинна…». Нікому нічого я не повинна. Хочу працювати далекобійницею – буду це робити. Один раз мама мені сказала: «Доню, ну навіщо тобі потрібна ця робота, вона ж така важка». Я їй відповіла, що вона мала би вже змиритися з тим, що я роблю те, що захочу.
У Любліні група з трьох десятків людей з різних областей України вчилася три тижні, щоб отримати кваліфікаційну карту водія (код 95) – документ, який підтверджує професійну компетенцію для перевезення вантажів. У цьому товаристві Яна була єдиною жінкою. Разом з чоловіками вона успішно здала всі тести й приступила до роботи.
– Деякі знайомі не вірили, що я дійсно вчилася, й казали: «Мабуть ти купила документи». Але там неможливо купити такі речі. Чомусь, на думку чоловіків, жінка не може добре водити машину, тим паче вантажівку. Зараз я їжджу на 17-метровій фурі, яка має 5 осей. Комусь може здаватися, що це важко, а мені – зовсім ні, бо це моє. Я відкинула всі сумніви та невпевненість у собі й просто йшла до цілі.
Історії на колесах
Як водійка фури Яна за три роки об’їздила понад 20 європейських країн. Навіть побувала на декількох островах, на Гібралтарській скелі, пересікала ЛаМанш. Останнім часом її маршрут пролягає переважно територією Великобританії. Перевозить нині фірмові ґаджети. Однак вантажі були різні – від картоплі до гелікоптера.
– Ми неодмінно маємо знати, що веземо. Якось із напарником доставляли з Угорщини у Францію колекційний автомобіль у розібраному вигляді. Він коштував більше ста тисяч доларів, тому трохи хвилювалися. З Чехії везли гелікоптер вартістю 800 тисяч доларів. В дорозі був супровід. Коли заїхали на завод забирати вантаж, у нас перевірили чимало документів. А взагалі багато чого доводилося перевозити: пластик у гранулах, ліки, овочі. Возили корм для котів.
Фуру завантажують, а у водійки є час, щоб зробити світлину на згадку.
Далекобійниця їздить у парі з іншим водієм. Каже, що можна працювати й одній, але дуже нудно, ні з ким поговорити. Загалом водійками на фірмі працює небагато жінок – відсотків 10, прикидає Яна. Є сімейні пари. Переважно це люди від 45 років. У нашої співрозмовниці напарниками завжди були чоловіки. Вона стверджує, що легко ладнала з ними.
– Дехто думає, якщо чоловік і жінка в кабіні – це роман. Так от, це теж стереотип. Можу сказати спокійно: так, я їздила з хлопцями, чоловіками, але це були просто мої колеги. З ними спілкуюся дотепер. Цікаво, що ніколи не було розділення обов’язків на чоловічі й жіночі, все робили однаково: чия черга прийшла варити суп, той це і робить. І так в усьому.
Яна зізнається, що зараз має напарника, з яким у неї близькі стосунки. Станіслав теж українець, родом із Сумщини. Познайомилися вони давно, ще коли разом проходили курси на початку контракту, але доля їх постійно розводила по інших машинах. Нарешті вони зустрілися. Вантажівка – це їхній дім на колесах: тут і спальня, і кухня, і робоче місце. Також це простір для випробовування стосунків на міцність.
– Коли ти їздиш з коханою людиною, робота набуває іншого сенсу. Іноді сваримося. А потім миримося. Але ж з машини нікуди не дітися. Мій напарник так смачно готує, та ще й викладає страви, як в ресторані! А я балую його панкейками та налисниками. І це все готуємо в машині. Власне, якщо хтось хоче перевірити свої стосунки, раджу побути у замкнутому просторі декілька діб, і все зрозумієте одне про одного.
Романтичні моменти в дорозі.
Правила роботи в Європі чітко регламентовані. За порушення – штраф від 300 євро, розповідає Яна. У далекобійників навіть інший вимір часу: за добу рахується не 24 години, а 30. Так, 21 годину водії працюють по черзі, а потім 9 годин обидва відпочивають. В машині встановлений контрольний пристрій – тахограф. Він фіксує швидкість та графік роботи членів екіпажу. За характером Яна досить імпульсивна та енергійна, проте спокійна та дисциплінована водійка. Вона розповіла, що за три роки лише один раз порушила правила дорожнього руху. За це понесла покарання – штраф 90 євро.
– Я їхала трасою на три смуги у великому потоці фур. Потрібно було перелаштуватися на іншу смугу. Хлопці-водії бачили, що за кермом дівчина і навмисно мене не пускали. Я змушена була порушити. Поліцейські одразу зупинили мене й оштрафували, попри розуміння, що я не могла вдіяти по-іншому.
Треба жити тут і зараз
У Яни від першого шлюбу є 8-річний син Дамір. Після розлучення батьки хлопчика вирішили, що основну частину часу він житиме з татом та бабусею: «З колишнім чоловіком спілкуємося, свекруху вважаю своєю другою мамою. Дитина знає, що мама з татом більше не люблять одне одного, але поважають.» З мамою малий має міцний зв’язок. Після відпрацьованої каденції далекобійниця поспішає з-за кордону до найдорожчої в її житті людини – сина.
Далекобійниця стверджує, що найкраще проведений час - це з сином.
– Мій син пишається, що його мама – далекобійниця. Поважає мою працю. Знає, що мені тяжко. Йому теж важко зі мною розлучатися на декілька місяців, але він все розуміє. Відпускає мене зі словами: «Тобі потрібно їхати – їдь». Зазвичай їду і плачу аж до Хмельницького, але знаю: зараз такі обставини. Я пояснила Даміру, що маю працювати, щоб забезпечити йому достойне майбутнє. Так склалося, що матеріальні витрати я взяла на себе. Вже купила йому квартиру в Южноукраїнську. Нехай буде, це ж нерухомість. Він виросте й сам вирішить, де хоче жити: за кордоном чи в Україні.
Попри важкість розлук Яна каже, що побачила інше життя. І мова навіть не про професію далекобійниці. Це лише проміжний етап у її житті. Каже, що знає чого насправді прагне і невпинно рухається до своєї мрії. Поки що це секрет. Яна лише натякнула, що це буде особлива справа, яка здивує. Пообіцяла розповісти, коли все вдасться.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу
- Підписуйтесь на наш канал в YouTube
- Читайте нас у Telegram
- Будьте в курсі всіх новин, долучайтеся до спільноти ЮжкаNews.City у Viber
- Читайте актуальні новини від ЮжкаNews.City у Facebook
- Обговорюйте новини та діліться актуальним в нашій групі Сучасний Южноукраїнськ у Facebook.
- Ми також є в Instagram
