ЮжкаNews.Csty продовжує серію публікацій про ветеранів будівництва з нагоди їхнього професійного свята, яке щороку відзначають у другу неділю серпня. Це історії про южноукраїнців, які безпосередньо брали участь у зведенні енергокомплексу та міста-супутника, опубліковані на сторінках газети «Контакт» у різні роки.
Алла Борисівна Мельник розповіла свою історію про те, як багато років тому приїхала на будівництво. Жінка з особливим теплом згадує ті часи. Вона переконує, що тоді люди були добрішими. Усі отримували задоволення від роботи, попри те, що було нелегко. А ще перші два роки її взуттям були гумові чоботи.
Газета "Контакт" №32 от 08.08.2019 года
- Ми з Надією Смирновою, нині вона Моок, закінчили Слов’янський енергобудівний технікум і за направленням приїхали сюди на будівництво. Нас визначили на дільницю ПРОМ-1. Надю посадили на стажування до Валентини Олександрівни Деркач, а мене закріпили за Євтушенком Борисом Олександровичем - безпосередньо на будівництві, майстром. Спеціальність - технік-будівельник, але в будівництві я пропрацювала недовго. Будували насосну першого підйому. На ПРОМ-1 тоді Антіфєєв був начальником дільниці - саме там і починала свою трудову діяльність.
А згодом організовували комсомольський штаб. Алевтина Василівна Горєлова (парторг будівництва) запропонувала мені перейти туди, і я пішла по комсомольській лінії. Та в будівництві ще певний час працювала. З комсомолу пішла в декрет, а після декрету — працювала в будівельній лабораторії. Там багато років трудилася за своєю спеціальністю і звільнилася за станом здоров’я. Нині вже пенсіонерка.
- Вам не даси пенсійного віку!
- Дякую, а ми - комсомольці всі такі! Не так давно в нас була зустріч, святкували 100-річчя комсомолу. Фраза «Не розстанусь із комсомолом, буду вічно молодим» - це про нас.
- Розкажіть про атмосферу тих років.
- Шикарна атмосфера. Добрі, хороші люди, сповнені ентузіазму. Я нічого не вигадую — розповідаю так, як було насправді. Спочатку всі жили в Костянтинівці на квартирах. А ми взагалі мешкали в квартирі в Благодатному. Нас возили на роботу й з роботи ЗІЛ-157 - у кузові. Це було так весело й цікаво! Усі ж молоді.
А потім, коли збудували третій гуртожиток, ліве крило: на першому поверсі жили жінки, а вище - чоловіки. Коли збудували четвертий гуртожиток, його вже поділили на жіночий і чоловічий. А я тоді вже працювала в комсомолі.
Що хочу сказати? Потрібно було збудувати клуб. Знаєте, у нас був клуб «Будівельник»? Ми його робили ось цими руками. Я пройшла по кімнатах, постукала й сказала: у суботу - суботник. І от - свято життя! Вийшли всі. У спортивних костюмах, з відрами. Григорій Васильович Соседенко завжди дуже нам допомагав, підтримував ці ініціативи. Нам навезли піску, і ми засипали основу цього клубу.
У дубках - це ж теж ми - починали саджати дерева. Там була така дика посадка, ми її проріджували, робили алеї. Потім уже все доводили до ладу, але починали саме на суботниках. Це було свято! І, зауважте, саме свято, а не пиятика. Абсолютно! Раніше пива не пили стільки, як зараз: щоб у кожного по пляшці. Прийшли, попрацювали й отримали море задоволення від спілкування. Для нас це було природно.
- Вас не турбувала відсутність інфраструктури?
- Абсолютно ні. Ми вечорами ходили на танці - у будинок культури села Костянтинівка.
У всіх нас була гумове взуття, бо доріг тоді взагалі не було! В одних чоботях ходили на роботу, в інших - на танці в село.
У мене, наприклад, були червоні вихідні чобітки з білою обводкою. Туди - пішки, назад - пішки. На ранок усі на роботу. Нічого, зовсім не турбувало. Люди тоді були добріші, без претензій і вимог. Ми реально отримували задоволення від своєї роботи. І ми тоді були щасливі.
- Через те, що були молоді, чи через те, що потрапили на таке будівництво?
- Не знаю. Час був такий. Знаєте, зараз молодь не вміє радіти життю. Чесно кажу, на роботі їм все важко. Вони хочуть усе й одразу. А ми якось не замислювалися над цим - усе йшло своїм чередом. Ми працювали, спілкувалися, і були дуже щасливі! Дружні всі, дуже дружні!
- Можете навести цікаві приклади з комсомольсько-молодіжного життя на будівництві?
- Ну, ось ці суботники. Комсомольські весілля. Їх проводили саме для будівельників. У нас перше комсомольсько-молодіжне весілля було: Ліда працювала в геодезії, а він - монтажник. Організовували не батьки, а ми. На шахті тоді була столова, там і проводили весілля. Це було свято для всього міста. Олександр Іванович Савельєв був ведучим. Пам’ятаю, танцював на човні, стрибнув і зламав ногу - теж спогад.
Була ще Валентина Полищук, потім стала колегою, працювала в ОРС. Вона проводила спільні вечори відпочинку: ОРС - дівчата і АТП - хлопці. Всі ж молоді! Дерев’яна столова стояла там, де зараз каток. Там ми проводили ці вечори. Стільки дівчат, з якими ми жили в гуртожитку, завдяки цим Валиним вечорам знайшли свої половинки і живуть разом досі. Ми й зараз спілкуємося з багатьма. Спогади лише хороші. Дуже образливо, що зараз усе перекреслюють і кажуть, що було погано. Не було у нас, звичайно, ста видів ковбаси — лише чотири, але вся натуральна.
Я ні про що не шкодую. По життю зустрічала дуже хороших начальників. Скардитися було нікому. Що на ПРОМ-1, що в лабораторії УС.
Тоді ми - молоді, у ватниках і гумових чоботях. Коли бетонували купол, стоїш на 76-й позначці реактора у ватнику — таке враження, що в нічній сорочці - продуває наскрізь. Хлопці укладають бетон, ми на місці відбираємо проби, по відвісних драбинах спускаємо бетон вниз і везли до лабораторії. Це на першому блоці.
У мене був такий випадок: труба, по якій качають бетон, а ми стоїмо на металевій решітці. На неї почали заливати бетон. І тут бетон почали качати, труба - раз, і впала мені на ногу. Адська біль! Я почала кричати, хлопці збіглися, трубу зняли. Нога синя, стояти не можу, а поруч йде ще одна труба з паром - підігрів бетону. Зима! Коли труба впала на мене, я ще й за іншу трубу вхопилася, обпекла руку. І з пораненою ногою та обпеченою рукою спускалася по відвісній драбині вниз. Спочатку плакала від болю, потім стало смішно: як таке можливо — і руку, і ногу поранила. Чобіт важко зняли, розрізали. Але перелому не було. Трохи побула на лікарняному і знову за роботу. Ось так ми працювали.
- А другий і третій блоки?
- Другі-треті блоки я вже пропустила, бо пішла з лабораторії. Два роки поспіль потрапляла до лікарні з пневмонією, довелося піти через стан здоров’я. Хоча було дуже шкода залишати. Колектив був чудовий. Деякі дівчата з нашої лабораторії працюють досі, хоч уже пенсійного віку. Мені довелося піти, бо не можна було в гумових чоботях на холоді. Працювала на «Дніпрострої» старшим диспетчером, начальником техвідділу в АТП з великими машинами. Тож далеко від будівництва не відійшла.
- Ви себе вважаєте будівельником?
- Звісно. Навіть День будівельника завжди святкуємо, вітаємо одне одного, телефонуємо. У цей день я знаю, що це мій день.
- Зараз є можливість звернутися до своїх улюблених будівельників з побажаннями?
- Своєму поколінню, насамперед, бажаю здоров’я та терпіння, бо зараз нелегко. Нас відсунули, забули, а молодим - бажаю брати з нас приклад: не скиглити, не плакати, а радіти життю, прагнути не матеріального, а отримувати задоволення від усього, що є. Будувати своє життя і змінювати його на краще. Ми самі ставили собі цілі і йшли до них. І вони точно мають бути такими. Постав собі ціль: зароблю і побудую дім. І ти заробиш і побудуєш дім. Якщо будеш скиглити - нічого не отримаєш. Нам теж було важко.
Вони навіть уявити не могли, що таке приїхати в чисте поле, де по коліно бруду. Тут же глина! І перші два роки, це точно, наше взуття - гумові чоботи.
Шкода, що ті червоні чобітки не збереглися на пам’ять. Вони були вихідні. А робочі чоботи ми часто міняли. Модельні туфлі поряд з ними навіть не стояли! Ми добре жили. І я вдячна всім, хто траплявся на моєму шляху. Всі - добрі, чудові люди. І склалося все так, як склалося.
Газета «Контакт» №32 от 08 августа 2019 г., Лариса Минина
