До ЮжкаNEWS.City завітав атовець Сергій Бойчун. Чоловік розповів, що вже шостий рік відстоює цілісність України. Каже, йому болить, що йде війна і гинуть молоді хлопці.У той же час обурює ставлення можновладців та простих людей до воїнів-атовців.
Сергій Іванович розповів про те, як потрапив до зони бойових дій. На його очах з’являлися сльози, коли він згадував своїх загиблих побратимів. Чоловік усміхався показуючи фото смаколиків, які їм передавали волонтери. Та вираз його обличчя змінювався, як тільки він починав ділитися своїми думками про те, що не отримує в повній мірі пільг, які «гарантує» держава.
Боєць зізнався, що відчуває себе приниженим, коли йому доводиться брати безкоштовний білет на проїзд у міжміському транспорті, бо часто чує у відповідь, що для нього немає місця в автобусі. Каже, що путівку до санаторію також не отримати, бо для нього не залишилося. Та найболючіша тема для атовця - це поліпшення житлових умов.
Зараз Сергій у відпустці, в нього закінчився контракт
Батько за сина
- Я взагалі не думав, що війна буде. Коли почалася «заваруха» я поїхав на Майдан. Мене така злість тоді взяла, адже ми дійсно хочемо чогось кращого для своїх дітей. Перед цим я працював у Чехії і бачив, як там живуть люди. Саме за європейський рівень життя й почав боротися та продовжую до цього часу. Але система не дозволяє, бо її потрібно ламати. Прибалти правильно зробили, що в дев’яностих роках від’єдналися. У них уже давно пройшов переломний період і вони живуть краще за нас.
А потім дивився по телевізору, що починається мобілізація, хлопці йдуть на схід. Думав: я ж здорова людина, я мужик, а там – діти. До військкомату ходив тричі, аби взяли до армії. Повістку отримав 14 квітня 2015 р. На той період мені було 47 років, я виховував двох синів, тому казав, що йду замість своїх дітей. Батько за сина.
Світлина зроблена в 2015 році. Він пішов на війну за принципом: "батько за сина".
Усвідомлення прийшло на війні
- Спочатку три місяці проходили навчання. Коли приїхали на Яворівський полігон, йшли дорогою, а люди виходили зі своїх домівок і дивилися нам услід. Хтось із селян пригостив яблучком, хтось сказав добре слово. Вони розуміли, що звідти ми поїдемо на війну. Я ще не усвідомлював цього, бо війна була далеко.
Після навчання я за розподіленням я потрапив до Костянтинівки. Звідти у Артемівськ. Нас везли у закритих вантажівках, а попереду й позаду два автомобілі прикривали нас. Згодом мені розповіли, що тоді навкруг нас було близько 20 диверсійних груп, але ми не розуміли, що в будь-який момент можемо загинути.
Поселили нас у халупки, в яких протікала стеля. Виходити дозволялося тільки групами, у виняткових випадках. Через два тижні очікування, вночі отримали зброю. Було так, як показували по телевізору: дали гвинтівку, три патрони і пішов. Деякі хлопці навіть не розуміли, що таке автомат. Тоді ми були наполовину роздягнуті. Не вистачало бронежилетів.
Першим тридцятьом видали «броніки» і ми замінили бригаду, яка стояла на позиціях під Попасною, а 23 лютого зайшли під Дебальцеве і перебували там шість місяців.
Сергій не може бути вдома, коли на війні гинуть хлопці.
Постійно на передовій лінії
- Я був коригувальником, моє завдання - давати напрямок куди стріляти. Або розвідка передає дані, а я їх коригую. «Хороша» спеціальність, постійно на передовій. Ми рили окопи максимально близько до ворога. Спостерігали за ним, фіксували його дії та повідомляли про це. На той момент у нас не було безпілотників, все робили в ручному режимі.
Бої відбувалися вночі: заграва, небо в метеликах – це трасери б’ють. Над головою летить, свистить. Вдень ми ховалися від снайперів та відпочивали. Спочатку було так важко, що навіть передати не можу: всередині все стискалося, коли чекав на перший постріл. А потім звик, ніби це просто моя робота.
Коли привозили боєприпаси, ми розвантажували їх всю ніч. Зараз згадую: нас було 18 чоловіків, ми за ніч 20 КАМАЗів зі снарядами розвантажили. Можете собі це уявити? Один снаряд
Селфі з передової.
Військовий туризм
- У нас офіцерів не вистачало. Вони приходили після військового училища, щоб отримати чин і одразу «валили» звідти. А ми, прості хлопці, залишалися там, на передовій. Є таке поняття, як «військовий туризм». Це люди, які приходять на короткий термін на війну, щоб отримати посвідчення учасника бойових дій. Особливо зараз багато хто йде туди, заради грошей та пільг.
Але не всі такі. Є багато сміливців, які готові пожертвувати своїм життям заради миру в Україні. Розповім яскравий випадок цього. Ми робили ротацію і нас помітив противник. Молодий хлопчина, родом з Доманівки, побачив це й одразу відреагував. Ми вийшли з бліндажа і бачимо, що він біжить на переріз машині, кричить і стріляє. Якби не цей хлопчик, то ми б загинули. А це людина, яка перший раз вийшла на позицію. Потім ми запитували у нього, чи йому не було страшно. А він відповів, що навіть і не зрозумів нічого. Побачив ворога і кинувся на нього не замислюючись. Там взагалі нічого не думаєш. Є противник і є ти. Все.
Отак перший раз по мобілізації я відслужив 1рік, 2 місяці і 13 днів. Потім служив за контрактом.
Зараз держава добре забезпечує армію. Але ми завжди радіємо, коли волонтери привозять нам домашнє печиво, вареники, закрутки. Це частинка домашнього тепла, якого так не вистачає на війні.
Ось так атовець робить ранкову зарядку. Замість гантель у нього снаряди.
Там хлопці гинуть
- Кожного разу коли закінчується контракт, кажу, що більше не піду на війну. А відпочивши, розумію, що тут мені немає що робити. Там хлопці гинуть. У моєму військовому білеті немає куди печатки ставити.
У січні цього року я прийшов додому після закінчення контракту, а мого бойового товариша Олександра Отрепьєва не стало. Снайпер влучив йому у шию через п’ять хвилин після того, як він вийшов на варту. Перед цим його пес підірвався на міні. Сашко мов щось відчував. Часто повторював: "Ну що загинемо за Україну?" Я йому відповідав: "Боже збав, ми маємо вижити і звільнити країну від ворога".
А в минулому році Артем Козій загинув. Ми в одній бригаді з ним служили. Дуже важко коли хлопців не стає.
Незабаром мій командир буде мені дзвонити. Бригада стоїть на марші, як тільки вона зайде на позиції, я одразу туди поїду.
Звичайний день атовця
За що ми воюємо?
- Мені важко бути тут, вдома, тому що я не бачу справжньої поваги до атовців. Іноді ставлю сам собі питання й не знаходжу на них відповідей. Навіщо ми докладаємо таких зусиль, якщо тут багато хто не розуміє, що живе в мирі тільки завдяки тому, що там, на сході країни, хтось віддає своє життя за це?
Боляче, що пільги несправедливо розподіляють. Я більше 30 років проживаю в Южноукраїнську. На війну пішов у другій хвилі мобілізації. Постійно перебуваю на передовій, а житлову площу не можу розширити. У черзі на поліпшення житла я лише двадцятий.
Хотів пришвидшити вирішення цього питання та пішов на сесію до депутатів. Але слово мені не дали, натомість взяли моє клопотання на ім’я міського голови. Пообіцяли зателефонувати та запросити на комісію, але дзвінка я так і не дочекався. Я намагаюся довести всім, що житло отримують не завжди справедливо. У першу чергу потрібно дати тим, хто пішов на війну у 2014-2015 роках. та проживав на момент мобілізації саме в Южноукраїнську, а не потім тут приписався, щоб отримати квартиру саме в місті. Бо виходить, що посвідчення УБД - це «бумажка» для корупційних схем. Вона практично нічого не вартує зараз, судячи з того, що я бачу.
