Про будиночок на дереві, промінь, що прорізав шлях до успіху, «Любисток», який полюбився людям: в гостях у Южка.City почесний громадянин Южноукраїнська Валерій Васильович Григораш. Зі слізьми на очах та з піснею в серці митець поділився своїми спогадами та розказав цікаві історії зі свого творчого життя.
Валерій Васильович — заслужений працівник культури, співак, композитор, хормейстер, художній керівник відомих в Україні та за її межами ВІА «Промінь», народного хору «Любисток».
Мабуть кожен мешканець Южноукраїнська чув пісні у його виконанні з особливим змістом. «Южноукраїнський вальс», гімн «Южно-Української АЕС», «Бугогардівський марш», Розляглися тумани», «Дорога додому», «Соколята», «Синам», «Останній дзвоник». Музику до них написав Валерій Васильович.
Валерій Горигораш випустив сольний альбом «Пісня на добро». Загалом в репертуарі співака понад 200 музичних творів. Це авторські та українські народні пісні.
Він має прекрасну сім'ю, дружину Ларису, дорослих синів Руслана та Олексія. Щасливий дідусь двох онучків.
З сином Олексієм та дружиною Ларисою
Про Южноукраїнськ
— Це місто стало для мене домівкою, моєю другою Батьківщиною. Тут я більше почав розвивати свій талант. Сама обстановка спонукала до написання пісень. Цей величний край з козацькою історією надихав і досі надихає мене до творчості.
Найбільше багатство Южноукраїнська – це люди. Вони якісь особливі, доброзичливі, відкриті. Тут зібралися талановиті особистості. Наші творчі колективи знають у всьому світі. Скільки виростило місто гарних співаків, танцюристів!
Болить те, що влада мало звертає уваги на людей. Мабуть це проблема не тільки нашого міста, а країни в цілому. Хочеться, щоб керівники атомної станції та міста частіше знаходили спільну мову та працювали більше над вирішенням проблем Южноукраїнська та його жителів.
«Южноукраїнський вальс»
Спогади дитинства
— У 1949 році я народився в селі Українка, Миколаївської області. Виріс в хорошій інтелігентній сім’ї ще з двома братами: старшим — Володею, молодшим — Сергієм. У майбутньому творчий шлях обрав тільки я, Сергій обрав технічну спеціальність, Володимир був юристом.
Тато Василь Кирилович працював радіотехніком на українському національному радіо. Я завжди гордився і по цей час пишаюся своїм татом - учасником Другої світової війни, сапером. З фронту він повернувся 9 травня 1944 року з багатьма нагородами за заслуги в бойових діях. Для мене батько був взірцем мужності.
Мама Олександра Григорівна працювала вчителькою початкових класів. Вона завжди була в нас берегинею сімейного затишку.
В наш дім часто приходили гості. Тато брав до рук балалайку, мандоліну або гітару, дядьки грали на гармошці, акордеоні і виходив цілий оркестр. Мама співала дуже гарно. Старший брат зробив і мені з дерева щось на кшталт музичного інструменту, то я робив вигляд, що граю і навіть підспівував собі. Весело було! Якщо після вечірки хтось забуде свій інструмент, то я такий радий був пограти на ньому. Уявляв себе дорослим.
Маленький Валерій з татом, мамою та старшим братом
Будиночок на дереві та перше кохання
— У мене в дитинстві було двоє найкращих друзів — Валентин та Михайло. Ми будували на розлогих шовковицях будиночки. Це таке захоплююче відчуття, коли на дереві облаштовуєш свій особливий куточок. Потім нас розкидала доля і ми втратили зв'язок. Через деякий час я, все ж таки, знайшов їх і зараз ми спілкуємося.
Моє перше кохання було по-дитячому наївне. Подобалась мені одна дівчинка. Вона була така чорнява, на той час здавалася мені справжньою красунею. Жила на сусідній вулиці. Відкрито показувати свою симпатію я не наважувався. Між нами була така собі дружба. На велосипедах ми їздили до сільської череди по корови, в цей час розмовляли. Може вона й здогадувалася про мою симпатію, але відкрито я про це соромився сказати.
З посмішкою на обличчі та запалом в очах - Валерій в молодості
Ще малим виступав на сцені
— Вчився в школі добре, в мене вибору іншого не було, не міг підвести маму. Мені пощастило, можна так сказати. До нашого села приїхав з Сибіру вчитель музики та співів Олександр Павлович Ярик. Він був дуже цікавою людиною, розповідав нам історії зі свого життя. Саме він навчив мене грати на баяні та привив любов до музики. Тоді почалося моє шкільне творче життя. Бувало прийду додому з уроків і думаю: от зараз піду гуляти з друзями. Але не судилось, бо прибігали за мною зі школи, щоб я йшов на репетицію.
Коли до сільського клубу приїжджали професійні артисти з концертами, то я їм на авансцені підігрував, підспівував. Це мені дуже легко давалося і приносило неабияке задоволення.
Отримати творчу професію було вже в мене на меті. Пам’ятаю, як класний керівник Надія Йосипівна Василенко зайшла в клас з об’явою про набір до Миколаївського культосвітнього училища. Каже: «Валерій – це тобі, давай, готуйся до вступу!» Закінчив з відзнакою вісім класів, легко пройшов творчий конкурс. І в 1964 році став студентом училища на відділі народних інструментів.
З піснею в серці
Наука про людяність
— Це були прекрасні роки навчання в училищі. Мені там все подобалося: і атмосфера, і викладачі. До цього часу з теплом в серці їх згадую: Олександра Федоровича Прісенка, Анатолія Володимировича Комінарця, Марата Степановича Давидова. Це були викладачі з великої букви, я в них навчився не тільки професіоналізму, а й людяності, доброти. Вони були молоді, дуже талановиті, енергійні. Цю енергію, свої знання вони передавали нам, студентам.
Ніколи не забуду той випадок, коли звернувся по допомогу до викладачки Діни Миронівни. Це було так по-наївному, але вона мене зрозуміла і не відмовила. У ті роки був страшенний дефіцит товарів. Йду собі по вулиці Радянській в Миколаєві, бачу, продають чоловіче взуття. При собі я не мав стільки грошей, щоб купити вподобану пару черевиків, але розумів, що такий шанс не можна втрачати, бо до завтра все розкуплять. Я знав, що наша викладачка живе десь поряд. Не довго думаючи, пішов до неї додому і поросив грошей в борг на один день. Вона навіть без сумнівів позичила. Це свідчить про те, що в нас в училищі атмосфера була сімейна. Один одному довіряли і поважали.
Дружнє фото з учасниками групи «Краяни»
Творчий шлях почався в Братському
— Пісні я почав писати в Братському, куди мене направили за розподілом після навчання. Приїхав, а там тільки директор, касир, методист з хорового жанру. І все. Будинок культури новий, гарний, але з інструментів - тільки баян, контрабас і піаніно.
Посада в мене була — методист з музичного жанру. Що робити? Почали співати вдвох з директором Миколою Якименком. Тоді наш репертуар складався з радянських пісень. Згодом я почав акомпанувати вокальному ансамблю «Братівчанка», писав музику до сценаріїв агітбригади.
В наш будинок культури часто приїжджали відомі артисти з концертами: Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Юрій Гуляєв, Йосип Кобзон, Андрій Сова, Михайло Пуговкін та інші.
Запам’ятався виступ Юрія Гуляєва, народного артиста України. Перед концертом щось сталося з підсилювачем звуку. Часу мало, щоб везти кудись на ремонт, то я сам вирішив полагодити. Цілий день «чаклував» над пристроєм, і він запрацював. Артист такий вдячний мені був за це, що навіть на сцену запросив, щоб подякувати.
Валерій Григораш з вокальним ансамблем Братської ЦРЛ
Як народився ВІА «Промінь»
— В 1968 році до Братського приїхало подружжя Хілобок - Микола Андрійович і Надія Миколаївна, ми одразу знайшли спільну мову. Він став директором будинку культури, а вона - художнім керівником «Братівчанки». Микола Андрійович грав на контрабасі, я — на баяні. Ми створили інструментальний ансамбль, грали на танцях у клубі. А на той час були популярні такі ВІА, як «Пісняри», «Голубые гитары», «Поющие юнги», «Багряные бригантины», «Пламя». Вони нас надихнули, тож вирішили: треба створювати вокально-інструментальний ансамбль. Поступово до нас приєдналися нові учасники і так сформувався міцний костяк: три гітари (я грав на бас-гітарі), барабан, саксофон, дві труби, клавішний інструмент, вокальне тріо дівчат, солісти Аркадій Печенюк та Галина Семенова. Ансамбль налічував близько дванадцяти учасників. У 1978 році я став керівником ансамблю ВІА «Промінь».
Тоді вважалося модним називати творчі колективи російською мовою, але ми ж патріоти! Якось з ансамблем проїжджали повз містечко Луч, куди мої батьки переїхали жити з Українки і я кажу хлопцям: «Ось моя батьківщина». І хтось з них запропонував: «Так давайте назвемо наш ансамбль «Промінь», українською звучить круто». Так народилася назва.
ВІА «Промінь»
Популярність стрімко росла
- Григорій Парфьонов, один з учасників ансамблю, працював у райкомі комсомолу, тож ми «дружили» з комсомолом. Часто виступали на різних молодіжних конференціях, пленумах. Брали участь у конкурсах комсомольської пісні. Пам’ятаю, як вперше виступили і вибороли друге місце в області. То була слава для нас. Потім ми займали тільки перші місця.
ВІА «Промінь» знали не лише на Миколаївщині, а й по всій Україні та за її межами. Ми дали сотні концертів. «Промінь» став лауреатом багатьох фестивалів, конкурсів, навіть удостоївся Почесної Грамоти Спілки композиторів.
Популярність стрімко набирала обертів. Одного разу за нами навіть літак прибув на військовий аеродром Миколаєва. Летіли давати концерт для військових льотчиків у Севастополі. І такий казус вийшов: коли прибули на місце, дивлюся, на афіші написано «Сегодня в клубе состоится концерт ВИА «Пламень». Так вирішили перекласти назву на російську мову.
У 1978 році ВІА «Промінь» отримав почесне звання народного.
Гурт "Співочі серця"
Важке, але цікаве життя артиста
— У 1982 році ВІА «Промінь» їздив з концертами у складі агітпотягу «Комсомолець України». Ми мусили власноруч носити апаратуру з вагону до автобуса через залізничну колію, а це не так легко.
Також виступали в Прибалтиці, в Криму. Не раз показували нас по телебаченню в таких програмах, як «Недільний сувенір», «Сонячні кларнети», «Народні таланти». Це те, що я запам’ятав.
А одного разу обком комсомолу запропонував нам поїздку до Туркменії з концертною програмою для прикордонників. То було серйозно, за два тижні туру ми об'їхали 16 застав.
Пам'ятаю, пустеля Каракуми, і по ній добираємося від однієї до іншої застави. Було таке, що даємо концерт, тут лунає тривожний дзвінок, ми перериваємо виступ і прикордонники їдуть оглядати кордон. Все спокійно. Продовжуємо далі виступ, який зазвичай тривав мінімум півтори години.
Потім нашому колективу пропонували поїздку до Німеччини. А ви ж знаєте, як тоді важко було потрапити за кордон. Ми зраділи, почали готувати документи для поїздки. Але не сталося так, як гадалося. Не випустило нас керівництво, сказали, що ми потрібні тут (готувалось якесь свято). Ось так.
Справжній козак!
Став заслуженим працівником культури
— Загалом я пропрацював у Братському будинку культури 30 років. Керував хоровими колективами Кам’януватського, Іллічівського, Шевченківського, Ганнівського та Григорівського сільських будинків культури у Братському районі, а також хорами РайСТ, центральної районної лікарні, об’єднання «Сільгоспхімія», автотранспортного підприємства.
У 1985 році створив і керував хором української пісні районного Будинку культури. А вже в 1991 році хору було присвоєно почесне звання «Народний самодіяльний хоровий колектив». Хор ставав неодноразово лауреатом фестивалів та конкурсів.
У 1988 році мені присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури УРСР.
Міжнародний фестиваль-конкурс "Золоті трембіти"
Далі був інститут
— Відчувши, що мені потрібно більше знань, я вирішив вступити до Київського державного інституту культури імені О.Є. Корнійчука (нині Київський національний університет культури і мистецтв), це було у 1982 році.
Успішно склав іспити і став студентом інституту на кафедрі хорового диригування. Моїми викладачами були видатні педагоги: професор Михайло Гринишин, професор Анатолій Мархлевський, Тетяна Малицька, Оксана Охранчук. Вчився з Левком Дутківським, Назарієм Яремчуком, на випускному вечорі познайомився з Іво Бобулом.
Студентські роки.(зправа на ліво - В.Григораш, Левко Дутківський, Катерина Єпішина, Володя Гаршанов)
Доля завела до Южноукраїнська
— Я давно мріяв переїхати до міста і розвивати далі свою творчість. Якось у розмові з Аркадієм Печенюком, моїм другом, я сказав про це. Він одразу запропонував переїхати до Южноукраїнська і працювати в Палаці культури «Енергетик», на той момент Аркадій Володимирович Печенюк вже був директором. У березні 1997 року поговорили про це, а в травні ми з дружиною та сином переїхали.
Якраз у місті енергетиків готувалося свято до випускного вечора в школах. Урочистості проводилися на стадіоні «Олімп», і я там заспівав пісню. Публіка прийняла тепло. Наступного дня всі звертали на мене увагу, коли йшов по вулиці. Ось так в мене з южноукраїнцями виникла любов з першої пісні.
Серед квіток
Керівник хору, якого немає
— З початку вересня мене зарахували до штату на посаду керівника неіснуючого народного хору. Переді мною постало завдання: самотужки створити творчий колектив з місцевих обдарованих співаків. Це було доволі складно, бо я нікого не знав у місті.
Ходив по школах, дитячих садочках та агітував вчителів, вихователів, музичних працівників, тих, хто любив співати. Іноді навіть на вулиці підходив до людей, коли чув гарний голос, та пропонував приєднатися до народного хору. Це виглядало досить дивно для містян, але деякі погоджувалися.
Не залишив без уваги і персонал атомної станції, між змінами проводив з ними бесіди, розказував про українську пісню.
Вже через місяць зібралося близько тридцяти артистів з народу, і ми почали репетиції. Потім люди вже самі проходили на прослуховування.
Є така закономірність, якщо в людини немає таланту, то вона обов’язково хоче співати. А ті, в кого є природний дар, не дуже хотіли йти в хор, їх доводилося довго вмовляти.
Також паралельно я створював чоловічий квартет, який з часом став відомим в Южноукраїнську та області.
У 1998 році я отримав посаду художнього керівника Палацу культури «Енергетик». На цій посаді я пропрацював до 2015 року.
Чоловічий квартет на Всеукраїнському фестивалі «Родослав» — Конотоп 2009
«Любисток» полюбився і став популярний
— Добре пам’ятаю перший виступ хору на концерті, приуроченому до Дня енергетика у грудні 1997 року. Хор виконав пісню «Виростеш ти, сину». Глядачі дуже добре сприйняли нас та українську пісню, аплодували.
Надихнувшись першим успіхом, ми почали ще наполегливіше працювати, і вже в травні дали свій перший звітний концерт, який складався з п’ятнадцяти номерів. Виступ викликав справжній «фурор». Про колектив почали говорити в місті, писала преса. Вже треба було називати якось наш хор. Порадившись між собою, учасники вирішили: раз колектив полюбився глядачу, значить, логічною буде назва «Любисток».
Зараз колективу вже 23 роки. За цей час він став відомий на всю Україну. «Любисток» - володар Гран-прі VIII Всеукраїнського фестивалю-конкурсу козацької пісні «Байда» у 2009 році, Гран-прі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Пісенний драйв» у 2017 та 2019 роках. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Міжнародної Академії Козацтва у 2010 році. Це тільки найбільші досягнення я перелічив. «Любисток» багато разів займав перші місця на фестивалях та конкурсах.
Звітний концерт хору
Гран-прі і виступ на одній сцені з хором ім. Григорія Верьовки
— Це був фестиваль, присвячений 360-й річниці Зборівської битви. На Тернопільщину з'їхалося козацтво з усією України. У програмі фестивалю запланували Всеукраїнський фестиваль-конкурс козацької пісні, в якому «Любисток» теж брав участь.
Конкурс розпочався опівдні, наша черга підійшла аж о шостій годині вечора. Я собі подумав, що наш виступ нічого не принесе - журі втомлене, ми змучені очікуванням. Співали дві пісні: «А в неділю рано» (я цю пісню записав під час фольклорної експедиції у якомусь селі) та «Доля козака» (музика Миколи Безвуляка). Під час нашого виступу члени журі пожвавішали та почали між собою перемовлятися. Потім, коли ми вже виходили з Будинку культури, люди нас попросили ще заспівати, отак на порозі ми проспівали мабуть пісень з вісім. Завершили виступ піснею «Єднаймося, люба родино».
Пізніше нам повідомили, що наступного дня відбудеться заключний концерт і наш колектив у списках учасників. І знову ми співали в кінці програми, а одразу після нас виступив Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки.
Почалося нагородження, а нас все не запрошували на сцену. Я так розпереживався і засмутився! І тут, коли нагородили всіх лауреатів, ведучі урочисто оголошують, що головної нагороди, Гран-прі, удостоюється хор української пісні «Любисток». На честь цього з козацьких гармат гримнув святковий салют.
Фестиваль-конкурс козацької пісні «Байда»
Хор був гостем на телебаченні
— На Першому Національному каналі телебачення є така музична передача «Фольк-musik». Ведуча Оксана Пекун запросила наш колектив на цей проєкт. А познайомилися ми з нею в Криму на фестивалі «Червона калина».
У грудні місяці ми поїхали в студію, співали дві пісні: «З Новим роком, мої українці» і «Ой дощ іде, дощ». Наступного року нас ще раз запросили навесні. Ми співали пісню «Ой полола дівчина лободу» та «Розляглись тумани». Після виходу передачі, мені багато хто з керівників хорових колективів писав, просили вислати вірші та музику моєї пісні «Розляглись тумани».
Хор «Любисток» на «Фольк-musik»
Короткі питання та відповіді про особисте
У вашій родині є якісь традиції?
— На всі свята ми збираємося разом, одягаємо вишиванки, співаємо пісень.
Найкращий день у Вашому житті.
— В моєму житті два найкращих дні — коли народилися мої сини, Руслан та Олексій. Це було для мене щось таке незвичайне. Це ж продовження мого роду.
Згадайте найгірший день свого життя.
— Для мене — це 24 грудня 1971 року, коли померла моя мама. На той час їй було всього 53 роки. Якраз проходила репетиція, коли принесли телеграму про її смерть. А через тиждень Новий рік, святкова програма. Але я не мав права скасувати всі заходи. Серце плакало, та це моя робота. Ось така доля творчих людей, за будь-яких особистих обставин ти маєш бути в формі.
Які ще захоплення є у вас крім музики?
— Основне моє захоплення — це музика, навіть вночі записую на папері мелодію, яка прийшла в голову. Та я ще люблю рибалити. Довгий час захоплювався нумізматикою, геральдикою.
Як ви боролися з «зірковою» хворобою?
— У мене її ніколи не було. В душі я радів, що роблю щось для людей, приношу радість. Багато зусиль прикладав, щоб зробити цей світ кращим. Через українську пісню старався передати енергію добра.
У Вас буває творча криза?
— Як у кожного митця, такий стан у мене теж буває. Тоді я їду на дачу, на природу та відновлююсь, черпаю натхнення. Доглядаю за виноградом, навіть розмовляю з ним.
Вас виснажували концерти? Що Ви відчували після виступу?
— Якщо працювати в «пів ноги», то не встановиш контакту з залом. Глядач – це такий суддя, що відчуває одразу, наскільки ти віддаєшся йому. Зазвичай, після концерту ще довго не міг заснути, аналізував свої дії, критикував себе.
Побажання южноукраїнцям
— Побажати хочу словами однієї з моїх пісень :
Хай щастить вам, люди добрі,
Хай пісні летять за обрій,
Щира дружба стане на рушник!
Хай щастить вам, люди добрі,
Хай серця і ваші долі,
Б’ють у струни сонячних музик!
Следите за свежими новостями:
