Після патріотичної акції «Пробіжи! Пройди! Підтримай!», мешканці Південноукраїнської громади та гості міста перемістилися на меморіальний комплекс. На Алеї пам'яті вшанували загиблих військових. До заходу долучилися представники обласної та районної влади. Міський історичний музей підготував виставку «Речі, що пам’ятають тепло рук»: пусті стільці з речами, які належали захисникам, що повернулися додому на щиті.

– Поруч із світлинами – звичайні речі. Стільці, які ніби чекають своїх господарів. Речі з того життя, де не було сирен, де був сміх, плани та великі мрії про розквіт нашого міста. Для них південноукраїнськ не був просто точкою на карті – він був їхнім творінням. Вони будували його в мирні будні та захищали коли прийшла біда. Кожен із них тепер – у кожній цеглині Південноукраїнська, у кожному світанку над Бугом, – промовила Світлана Корчомна.

Ведуча коротко розповіла що означають ці речі.

Стілець Ігоря Буйновського. Понад двадцять років він віддав атомній станції. Знав кожен гвинтик на ПАЕС, але ще більше любив це місто. У 2010 Ігор Анатолійович балотувався на посаду міського голови не заради влади, а тому, що відчував силу і знання, як зробити наш спільний дім кращим. Та у 2014-му він обирає інший шлях – шлях добровольця. Вуглегірськ... «Гради»...

А поруч – Нахімовська форма Сергія Горобця. Символ флотської честі, юнацької мрії. Вони з Ігорем були серед тих перших, хто заклав фундамент нашого опору на початку війни.

Тут біль множиться на два. Родина Козіїв. Батько та син. Артем народився і навчався у нашому місті, грав у баскетбол у спорткомплексі «Олімп». Юний, енергійний, сповнений планів... У 2020 році в Маріуполі лікарі сім годин боролися за його життя, але серце Артема зупинилося. А за два роки у тому ж Маріуполі пішов у вічність його батько – молодший сержант Євген Козій, на позивний «Пілюля». Батько і син. Два воїни. Захищати – було в їхній крові.

Це сорочка Андрія Лупана. Хлопця, який виріс на цих вулицях, який був частиною нашого міста. У липні 2024-го він став до лав ЗСУ. А вже у грудні – тиша. Статус «зник безвісти». Лише тепер, у 2026-му, ми дізналися страшну правду: Андрій загинув ще тоді, у грудні 24-го.

Цю вишиванку принесла його мама, Марія Андріївна. Вона вишивала її для сина — на свято, на весілля, на мирний день. Кожен стібок – це її молитва. Тепер ця сорочка тут, як символ нездійсненої мрії та вічної любові.

А це фотозбільшувач Вадима Дмитрика. Ним він ловив миті, фіксував світло. Вадим умів бачити красу в дрібницях, але коли знадобилося, сам став на захист цього світла від темряви.

А поруч – мікрофон, парфуми Олександра Гунівенка. Людини-пісні. Цей мікрофон пам’ятає тепло його рук, а парфуми – його рідний запах.

До болю щемливо дивитися на чашку Андрія Єременкова. Проста домашня річ. Вона пам’ятає затишні сімейні ранки, розмови про майбутнє за родинним столом.

Далі блищать нагороди, грамоти та дипломи Сергія Сіряка - вихованця нашої Дитячо-Юнацької Спортивної школи. Німі свідки відваги та великих перемог, за які віддано найдорожче.

І таких історій тут – десятки. За кожним предметом: за ключами від квартири, За шахами, за робочим блокнотом, за старою книжкою – жива людина, яка не встигла долюбити, не встигла виростити дітей, не встигла побачити Південноукраїнськ у його 51-й рік.

Автор: Наталя Кравець

Присутні пройшли Алеєю Пам'яті та поклали квіти в знак шани та пам'яті про наших захисників.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися